Подорож у дитинство
Сьогодні я вперше приїхала сюди за кермом власного авто. Вперше бачу це місце, будучи дорослою незручною дівчинкою. Очі пече, лізуть із закутків свідомості непрохані спогади, шкребуть по ребрах, немов суха гілка дряпає шиферний дах у буревій.
Страх повзе від серця у долоні. Пальці хижо впиваються в кермо. Ні, ні, ні. Деякі спогади мають лишатися спогадами, туманними образами, що вже давно обросли фантазіями й відірвались від реальності, мов пожовклий осінній лист від сонного дерева.
Не ходи. Минулого не повернути. Кожен крок кровитиме, ти йтимеш по гострих уламках крихких спогадів. Але я так давно хотіла сюди повернутися. Пройти кам’яними стежками поміж клаптів городу, торкнутися лози винограду, що завше вірно захищав мене від сонця в літню спеку. І я це зроблю.
Руки обпік холодом металевий дріт забору. Я дивлюсь на місце свого дитинства через решітку, що походить на луску морського чудовиська. Дерева, гойдалка, будинок — все розчленоване сірими полосами. Кроки даються важко, мов налиті свинцем, ноги ледь відриваються від землі.
Замок на воротах похнюплено висить, демонструючи мені свій погризений часом бік. Рука пірнає в теплу кишеню куртки. Пальців торкається прохолодний ключ. От заскиглив і клацнув замок, застогнала калитка. Вдих-видих. Я зробила невпевнений крок.
Ми не бачилися 20 років. Місце мого дитинства. Ні, не правда. Я часто повертаюся сюди уві снах, на річниці маминої смерті, у моменти самотності. Дача восени виглядає непривітно. Сірі дерева стирчать з голої землі, мов кістляві руки. Вузькі доріжки звиваються застиглими камʼяними річками. Та я бачу більше, ніж є насправді. Це схоже на доповнену реальність. Оживають образи, лунають звуки, шепоче вітерець поміж зелених крон. В моєму світі тут завжди панують літо й радість.
Тільки тут я була безтурботною молодшою сестрою, викраденою принцесою, великою провидицею, що бачить майбутнє у бензинових колах на поверхні води в старому колодязі. Тут найкращим показником чудово проведеного дня було кілька плям зеленки на колінах, приліплений до ліктя лист подорожника та сплутане у кубла волосся.
Чорно-білий спогад із фотографії в альбомі. Мені 2 роки. Мама застигла, налякана побаченим. А я сміюсь, стискаючи міцною хваткою здоровецького вужа довжиною в півтора метра. Тоді я ще не боялась. В тому віці я рішучо пхала в карман шорт свого улюбленця — білу мишку, на ім'я Джері. І була впевнена, що ми разом погуляємо й повернемося додому. Але додому повернулася лише я. Довго плакала, не розуміючи, як він міг мене покинути. А потім вигадувала історії про його подорожі й пригоди, як він знайшов друзів і свою сім’ю. Вже тоді від болю мене рятувала моя фантазія. Самообман? Можливо. Але саме це давало сили рухатись, дихати, жити.
От мені 5. Я не хочу читати й бабуся змусила мене перемити гору брудного посуду за подертим емальованим умивальником. Я похитувалась на старому дерев’яному стільці й ображено шмигала розчервонілим носом. А на цій ділянці я вперше посадила кріп і кожного дня поливала, очікуючі на перші росточки. Отут, на гойдалці, я надто сильно розгойдалась й впала у кущ з кропивою. Ох, як то було жахливо.
От літня кухня й великий стіл з двома лавками, що вросли в землю металевими стовбурами. Кожного вечора ми лишали у мисці смаколики для їжачка, гасили світло й підібгавши ноги, сиділи тихо-тихо. Чекали. А хижі до солоденької дитячої крові комарихи бомбардували нас із тихим дзижчанням, схожим на гудиння високовольтних ліній.
Тоді ми часто гралися у війнушки. Тоді війна була грою. Чомусь доволі захопливою й веселою. Зараз все геть не так. Ігри скінчилися, війна почалася. Дитинство минуло, війна триває. Надії не справдились, страхи стали дійсністю. Монстри вилізли з темних закутків і тепер вже ти той дорослий, що має захищати від них дитину. Захищати дітей своїх, бо чужих дітей не буває. Бувають ненароджені, бувають навічно діти. Та най би горіли у нескінченних пекельних муках ті, хто забрав із дитячого тіла душу.
Колись тут лунав сміх і невдоволене бабусине бурчання. Вона сварилася, що довго не вилазимо з води й запевняємо, що не змерзли, хоч губи вже посиніли. Мама поралась на городі в купальнику, щоб гарно засмагнути й співучо гукала на обід. Папа вчив кататись на велосипеді й терпляче чекав. А я, розпашіла й роздратована, вперто відмовлялася від допомоги. Та через два метри знов валилась в сусідський кущ бузка. Гарчала, ледь стримуючи сльози, й шепотіла «Я сама», відштовхуючи батькову руку. Тепер я і справді сама, тато. Знову вчусь, знов боляче падаю й так само не приймаю допомогу. Певно, цьому я так і не навчуся. Та ти й так це знаєш, з піднебесся воно видніше.
Отут дєда рибалив на старому перекособоченому містку, де не вистачало кількох дощечок, що прогнили взимку. І довго не йшов на обід, намагаючись спіймати ще хоч одного карасика до вечері чи плотвичку для Мурки, яка зацікавлено спостерігала за поплавцем в очікуванні гостинця. Дєда не відводив погляд від темної річки, нервово затискав поміж губ недопалок самокрутки, а рука вже виймала з-за вуха нову папіросу набиту махоркою. Я постійно дряпалась об твою щетину, дєда, рахувала зморшки на лобі й сумувала під пісні, що ти співав від душі в самісіньке моє серце: «Дивлюсь я на небо та й думку гадаю: Чому я не сокіл, чому не літаю…». Тепер ти літаєш, дідусь? Може отой сокіл і є ти.
На кордоні із забором, мов Атлант, що підпирає небо, височіє металева водонапірна башта із майданчиком навколо іржавого бака. Заввишки з п’ятиповерховий будинок, вона лякає й манить. Згадавши дитинство, залажу по рипучим прогнилим сходам на верх. «Дурна голова! Зовсім мізки посушила, що ото лазиш, як мавпа? Ану злазь». Згадуються слова злого, мов той скажений пес, сусіда. Тепер-то я розумію, що так він висловлював свої страхи й турботу про нас. Отак, як міг.
Та то вже неважливо. Я споглядаю світ з висоти пташиного польоту й відчуваю давно забуту радість дитячої безпосередності. Тут видно всю ділянку, пляж, річку, місток, гойдалку. Ще так багато привидів минулого, десятки неясних спогадів. Про серпневі ночі й споглядання зорепаду на даху кухні, закутавшись у колючі важкі ковдри. Катання на тарзанці, першу спійману на спінінг щуку, пірнання з залізнодорожного мосту. Ночі на горищі під бліде світло від лампи розжарювання, коли дощ тарабанить по вікнах, заглушаючи квакання річкових солов’їв.
Все ж добре було хоч на кілька миттєвостей пірнути в дитинство.
Пронизливий вітер штовхає в груди. Починає накрапати дощ. Чи то я плачу?
— Ще трохи, будь ласочка. Мені справді не холодно, чесно-чесно, — шепочу посинілими губами, тамую мурахи й щільніше натягую каптура. — Я ще не готова виходити з цієї річки часу. Не зараз. Ще трішечки, будь ласка, ще п’ять хвилин.