Податки — це крадіжка?

Цей текст — переклад статті аналітичного філософа Майкла Г’юмера. В ній він розглядає моральну сторону оподаткування і в кінці пояснює, чому нам корисно мислити про податки, як про крадіжку.

«Податки — це крадіжка» — популярне серед лібертаріанців гасло. Воно відображає думку, що ми повинні застосовувати до держави ті ж моральні норми, що й до приватних суб’єктів.

Уявімо, що я заснував благодійну організацію, яка допомагає бідним.[1] Але мало людей добровільно роблять свій внесок в мою доброчинність, тож багато бідних залишаються голодними. Я вирішую проблему, підходячи до людей на вулиці й направляючи на них пістолет з вимогою грошей. Я вклав гроші в благодійність, і бідняки, нарешті, нагодовані й одягнені.

1. ЧОМУ ОПОДАТКУВАННЯ МОЖЕ БУТИ ФОРМОЮ КРАДІЖКИ

У такому випадку мене б назвали злодієм. Чому? Відповідь така: я забираю майно інших людей без їхньої згоди. Виділена курсивом фраза, здається, означає «крадіжку». «Привласнення без згоди» включає в себе захоплення під загрозою застосування сили по відношенню до інших, як у цьому прикладі. Цей факт не змінюється від того, що я роблю з грошима після їх отримання. Ви б не сказали: «О, ви дали гроші бідним? У такому разі відйом майна людей без згоди був врешті не крадіжкою». Аж ніяк, ви можете стверджувати, що це була суспільно вигідна крадіжка, але це все ж крадіжка.

Тепер порівняймо це з оподаткуванням. Коли держава «оподатковує» громадян, це означає, що уряд вимагає гроші від кожного громадянина під загрозою застосування сили: якщо ви не заплатите, озброєні агенти, найняті урядом, заберуть вас і замкнуть в клітці. Це виглядає як яскравий приклад викрадення майна людей без їх згоди. Тож уряд — злодій. Цей висновок не змінюється від того факту, що уряд використовує гроші на добру справу (якщо він це робить). Це може зробити оподаткування соціально вигідним видом крадіжки, але це все ж крадіжка.

2. ТРИ КОНТРАРГУМЕНТИ

Більшість людей не схильні називати податки крадіжкою. Тож як можна уникнути цього? Нижче наводяться три аргументи, які можна було б спробувати привести разом з найбільш очевидними відповідями.

Перший аргумент

Оподаткування не є крадіжкою, оскільки громадяни погодилися платити податки. Це є частиною «суспільного договору», який є свого роду угодою між громадянами і урядом, згідно з ним громадяни погоджуються платити податки і підкорятися законам в обмін на захист з боку уряду. Використовуючи державні служби (наприклад, дороги, школи та поліцію) та залишаючись присутнім на підконтрольній уряду території, ви вказуєте, що приймаєте суспільний договір.[2]

Відповідь на перший аргумент

Такого договору просто не існує.[З] Уряд ніколи не підписував і не пропонував такого контракту.

Однак використання державних послуг може означати згоду на їх оплату, якщо людей, які не користувались послугами, не змушують платити. Але насправді уряд змушує громадян сплачувати податки незалежно від того, користуються вони державними послугами чи ні. Тому той факт, що ви користуєтесь державними послугами, ще не свідчить про те, чи згодні ви платити податки.

Присутність на «території уряду» також не означає згоди на уявний суспільний договір. Це пояснюється тим, що уряд фактично не володіє всіма землями, які він називає «своєю територією»; ця земля, радше, належить приватним особам. Якщо я володію землею, яку використовують інші люди, я можу вимагати в них, щоб вони заплатили мені або звільнили мою землю. Але якщо я бачу людей на їхній землі, я не можу вимагати, щоб вони заплатили мені або звільнили свою землю. Якщо я це зроблю, я буду злодієм. Так само, коли уряд вимагає, щоб ми або платили йому гроші, або звільняли нашу власну землю, уряд діє як злодій.

Другий аргумент

Уряд не може бути злодієм, тому що він визначає права власності через свої закони. Уряд може просто прийняти закони, які свідчитимуть, що гроші, які ви повинні платити в податки, насправді не ваші — це гроші уряду.[4]

Відповідь на другий аргумент

Другий аргумент стосується тверджень (І) про те, що не існує майнових прав, що не залежать від урядових законів, і (ІІ) про те, що уряд може створювати майнові права, просто заявляючи, що щось належить комусь. Немає ніяких очевидних причин вважати, що або (І), або (ІІ), чи обидва твердження є контрінтуїтивними.

Уявіть, що ви подорожуєте в віддалений регіон за межами юрисдикції будь-якого уряду, де ви знаходите відлюдника, що живе на землі. Відлюдник полює за допомогою списа, який вам здається цікавим. Ви вирішуєте (без згоди відлюдника) взяти його спис з собою, коли йдете. Було б правильно сказати, що ви «вкрали» спис. Це показує неправдоподібність (І).

Тепер уявіть, що ви раб у дев'ятнадцятому столітті на американському півдні. Припустімо, що ви вирішите втекти від свого господаря без його згоди. Якщо (ІІ) правильне, то ви порушите права вашого господаря, вкравши себе. Зверніть увагу, що ви не просто порушите юридичне право, якщо (ІІ) правильне, уряд створює моральні права і обов'язки через свої закони, тож ви порушуєте моральні права вашого господаря. Це свідчить про неправдоподібність (ІІ).

Третій аргумент

Податки — це просто ціна, яку стягує уряд за забезпечення правопорядку. Без оподаткування уряд впаде, тоді завалиться весь громадський порядок, і тоді у вас взагалі не буде грошей. Оподаткування відрізняється від крадіжки, тому що злодії не надають цінних послуг, не кажучи вже про послуги, які дозволяють вам робити ці самі гроші, частину яких вони беруть.[5]

Відповідь на третій аргумент

Уявіть, що я тримаю вас під прицілом і беру у вас 20 доларів. Я також залишаю одну з моїх книг в обмін. Коли ви побачите мене пізніше без мого пістолета, то назвете мене злодієм і зажадаєте назад свої гроші. «О ні, — скажу я, — я не злодій, бо ж дав вам щось цінне натомість. Це правда, що ви ніколи не просили книги, але це хороша книга, вартість якої набагато більша 20 доларів».

Ця відповідь з мого боку викликала б конфуз. Неважливо, що я дав вам щось натомість, і неважливо, чи коштує книга насправді більше 20 доларів. Важливим є те, що я взяв ваші гроші без згоди.

Також не змінить справи, якщо ви отримаєте велику користь з книги. Припустимо, що (не в змозі переконати мене взяти її назад) ви прочитаєте мою книгу, яка, виявляється, містить такі корисні поради, що в підсумку ви почуватиметесь набагато краще (в тому числі фінансово), ніж до того, як я прийшов. Це не змінює того факту, що я злодій. Порядок також не має значення: якщо я спочатку дам вам незатребувану книгу, потім почекаю, поки ви витягнете з неї фінансову вигоду, і тоді силою відберу частину зароблених вами грошей, я все ще буду злодієм.

Висновок: відйом майна у людей без згоди — це крадіжка, навіть якщо ви їм також приносите користь, і навіть якщо ви допомогли їм отримати те саме майно.

3. ТО ЧИ Є ОПОДАТКУВАННЯ КРАДІЖКОЮ?

Якщо оподаткування є крадіжкою, чи слід скасувати всі податки? Не обов'язково. Деякі крадіжки можуть бути виправдані. Якщо вам потрібно вкрасти буханку хліба, щоб вижити, то ви маєте на це право. Аналогічно, оподаткування може бути виправданим, якщо це необхідно для запобігання деяких жахливих результатів, таких як зрив суспільного порядку.

Чому ж тоді має значення, чи є оподаткування крадіжкою? Хоча крадіжка може бути виправданою, вона зазвичай такою не є. Неправильно красти, не маючи вагомої причини. Питання того, що вважається достатньо вагомими причинами, виходить за рамки цієї короткої статті. Але не можна красти гроші, скажімо, щоб купити гарну картину для своєї стіни. Аналогічно, якщо оподаткування є крадіжкою, то, ймовірно, було б неправильно оподатковувати людей, щоб, скажімо, оплачувати художній музей.

Іншими словами, теза «податки — це крадіжка» має наслідком підвищення стандартів обґрунтованого використання податків. Коли уряд планує витратити гроші на щось (підтримку мистецтва, космічну програму, національну пенсійну програму тощо), варто запитати: чи допустимо красти у людей, щоб запустити подібну програму? Якщо ні, то не можна оподатковувати людей для запуску програми, оскільки оподаткування є крадіжкою.

Примітки

1. Це приклад з Michael Huemer, The Problem of Political Authority (New York: Palgrave Macmillan, 2013), 3–4, 154. ↩
2. Див. John Locke, Second Treatise of Government, ed. C.B. Macpherson (Indianapolis, Ind.: Hackett, 1980; originally published 1690), esp. sections 120–1. ↩
3. Проблеми з теорією суспільного договору детально пояснюються в Huemer, The Problem of Political Authority, ch. 2. ↩
4. Див. Liam Murphy and Thomas Nagel, The Myth of Ownership: Taxes and Justice (Oxford: Oxford University Press, 2002), p. 58. ↩
5. Див. Murphy and Nagel, op. cit., pp. 32–3; Stephen Holmes and Cass Sunstein, The Cost of Rights: Why Liberty Depends on Taxes (New York: W.W. Norton, 1999), ch. 3. Для більш детальної відповіді див. Michael Huemer, “Is Wealth Redistribution a Rights Violation?” у The Routledge Handbook of Libertarianism, ed. Jason Brennan, David Schmidtz, and Bas van der Vossen (Routledge, forthcoming). ↩

Більше статей і дрібка мемів у телеграм-каналі «Українських студентів за свободу», підпишіться.

Обговорити публікації ви можете в нашому публічному чаті.