Початок

- Вважай на всю науку й нічого не пропускай. Ріка не така добра, як я, другої змоги не подарує, — сказав мій майстер, і я негайно заходився обсипати його силою питань. Чому саме ця ріка, і чим вона не схожа на инші ріки? Чого вона не добра? Що означає “добра” на рахунок ріки? Чи можна взагалі порівнювати ріку й людину?

Майстер кинув оком несхвально, збуркнув:

- Ти мене колись до шляку доведеш, присягаюся. І нащо я тебе сюди взагалі привів... Пусте, сам зроблю. Дивись уважно.

За тим майстер увійшов у ріку по коліно, по пасок і майже по горло, а мене лишив перейматися на березі. Поки він ішов, я не менше як двічі озивався до нього: мовляв, чи не треба чого? А може, таки щось треба?.. Тоді він страшно зашипів, і я принишк.

Споглядати, як він стоїть там карком до берега, і трясеться, а хвилі мчать повз нього, і в кожній може ховатися загроза, було нестерпно. Либонь у ті хвилини я казна що собі понавимірковував, устиг зняти сорочку й одягти назад двічі, й тричі вмився піском. Коли до його речей підлетіла пиляста чайка, я відігнав її лементом, якого сам від себе не ждав. При моїй тямі майстер уходив у ріку тричі, і щоразу я боявся, що може статися непоправне.

Врешті він повільно обернувся лицем до мене й пішов до берега.

- Тягни, сорочий сину! Тягни!..

Його рука, стискаючи щось живе, виринула з-попід хвилі. Я схопив багряну петлю, яку до того встиг узяти в руки й покласти назад разів із десять, простягнувся й зачепив.

Влучно! Те, що потрапило в петлю, взялося в ній смикатися, відокремилося від майстра й злетіло в небо, затягуючи петлю все дужче. Я гадав, це буде одне з чудовиськ, які, зі слів майстра, тут водилися — аж ні! Щось гнучке, тонке й лискуче тріпотіло під вітром, сипало дивними звуками й леліло всіма барвами веселки.

Майстер вийшов із ріки, обтріпуючи одяг від бруду. Пособив мені вгамувати здобич, яка вже була майже зірвалася, і спустити її на землю. Воно було квадратним, прозорим, пласким і видавало безліч звуків — крик новонародженого, котячий няв і собачий брех, крекіт крука і тріскіт сороки, а ще стобарві людські пісні, рип незмазаних гойдалок і дзвін загостреної пилки.

- Лоснякова пірникоза, — осміхнувся майстер не так здобичі, як моїм радощам. Я знав про цю істоту — її шкіра може стати чудовою основою для всякого виробу в нашому ремеслі.

- Як ви знали, що вона попадеться там?

Майстер знизав плечима:

- Як-як. Кажу ж тобі, вважай на всю науку. Сьогодні, поки я там стояв, смерть двічі пройшла повз мене й не зачепила. А я, авжеж, сьогодні ближчий до неї, ніж будь-коли до того. Та я знав, куди дивитися й що робити. Я вийшов цілий і зі здобиччю. Вчися. Все має значення.

Я був у захваті й, несучи додому наш сьогоднішній здобуток, всякчас думав, яка мій майстер мудра людина.

Майстер робить маски. З усього — з опалого листя, забутих часописів, дитячих снів. Ця тонка справа вимагає неймовірної сили розуму й хисту рук. Нерідко для своєї роботи він послуговується моторошними складовими — наприклад, кров’ю чийогось первістка чи душею вуличної тварини. Я дивлюся на це з острашкою, але й із захватом. Він — справжній майстер. Іще ніхто з тих, що купляли в нього маски, не нарікав. Часом він просто дарує маски гостям майстерні, задарма, забираючи в них те, що їм не треба. Приміром, тривогу, печальні сни абощо. І — так, робить із того витончені маски вже для наступних бувальців.

Я з’явився нещодавно. Просто раз узяв та й прокинувся, і світ довкола мене був чудний і сповнений таємниць. Кожен дім у нашому містечку беріг їх без ліку, і небо над кожною вулицею було чарівним на свій штиб, і не було на світі двох однакових чорносливів чи зернят гранату, і все, що я бачив, я хотів дослідити й спробувати, і все мені подобалось. Мені пощастило. Майстер підкепковував із моєї цікавості, але не сварив за неї — натомість давав мені тисячу всіляких доручень, аби я все зміг побачити й зрозуміти. Вечорами я любив зазирати у вікна будинків і дивитися, як виглядають з-за фіранок люди, коли гадають, що їх ніхто не бачить. Ночами я сидів у шинках міста й слухав розмови людей, яких мучило безсоння.

Цей світ щоднини вбачався мені прекраснішим — і я все не міг осягнути того страху й скрути, з якими жила людина, від якої майстер мене відтяв. Цей чоловік був понурим, нецікавим і вельми скромним, в його житті було більшне болю, ніж радости. А ще мені перепали його сни. Та вони не лякали мене — навпаки! Це були яскраві, вражаючі сни, сповнені кривавих злочинів, неймовірних чудовиськ і випадків, що каламутили кров — хіба ж це може засмутити когось на кшталт мене? Прокидаючись, я часом переповідав сни майстру чи комусь із десятків моїх друзів і подруг, а вони казали: “Це ж треба, Фео, ти тішишся від жахіть. Ти таки неймовірна людина, ти ненормальний! І хоч ніхто не може бути ненормальним у місті, що стоїть на ріці з попелу, в місті снів і загадок, — вони мали рацію.

Бо якраз-таки людиною я й не був.

Сном, тінню, таїною, сорочиним сином, усім, що людина, від якої мене відтяли, соромилася й боялася бути. Він ніколи не був із дівчиною — а я був потроху закоханий в усіх дівчат нашого кварталу, а також у багатьох зрілих жінок, бо відзначав їхню тонку орхідейну красу. Він ніколи ні з ким не сперечався — а я завжди був готовий втопити співрозмовника в питаннях. Він ніколи нікому не казав, що тривожиться за них — а мій майстер, що був мені за батька, чудово знав, як я переймаюся його здоров’ям, адже він був немолодий.

А ще той чоловік боявся нанести шкоду всякому живому — а от я був навіть не проти гарних ловів. Бо я знав: життя яскраве й веселе, але коротке й швидкоплинне. Надто моє. Тому намагався спробувати все й усе відчути, хай навіть встидне, болюче й страшне.

Майстер нічого не приховував від мене — я знав, навіщо він мене створив. Той, що колись відкидав мене на стіну, був гарний станом і мав доладне лице з цікавими мужніми рисами, хоч сам ніколи про те не міркував. Майстру саме була потрібна шкіра з такого обличчя. А те, що він дав мені трохи побавитися й побігати містом, я вважав справжнім подарунком. Бачте, той, инший був підозрілий і вкрай важко ладнав із людьми, тож зраджений раз, був схильний іти назавжди. А от я не такий. Я дізнався, що майстер невдовзі закінчить основу під маску, і тоді йому знадобиться те, що знадобиться. Дізнався від нього.

І лишився. Ми навіть рибалити на передостанній інгредієнт сходили разом, бо чому б, урешті решті, і ні?

Скажете: Фео, а чому ти не втік? А я відповім: я бачив инших таких самих, як я. Вони спробували. Нічого в них не вийшло, і свої останні дні й години вони провели у клітці, в підвалі під майстернею: в майстра було чимало зв’язків, він був хитрий і мудрий. Власне містяни й приводили втікачів. І серед них — ті милі двічата, в яких я був трошки закохний. Я такого не хотів. Я хотів пригоди й свята — і ми з майстром домовилися: я гуляю, поки не стомляться ноги, роблю що хочу й ходжу куди хочу, а тоді йду до нього, і ми разом ідемо полювати на пірникозу в ріці пилу. А потім — ну, те, що має бути потіи.

Ба більше, я був на операції, дуже подібній до тої, яку мав пройти. Все було трохи не так, як я гадав: майстер зрізав обличчя з поснулого в’язня, зафіксованого на столі, і поклав у підготовлений слоїк. Після цього в’язень не помер, а замість обличчя в нього відросли довгі живі мацаки. Майстер відпустив його. Точніше — випустив в одному з тих кварталів міста, де водилися чудовиська. Небога біг від нас вулицею, затуляючи руками те, що лишилося від очей, і назирці за ним уздовж будинків Лівра-Нови тяглися довгі тіні, що чіплялися мацаками за каміння й ліхтарі.

- Що буде зі мною? — спитав я, коли ми поклали рештки лоснякової пірникози підсихати, і на її лусці почали помалу проступати образи снів, якими пірникоза годувалася за життя. Серед образів були й ми з майстром, і це навіювало мені дивну надію.

- Я не знаю напевне, — сказав тим часом майстер, розкладаючи інвентар і готуючи укол. — Можливо, ти відключишся й більше не прокинешся. Але також є можливість, що в тебе з’явиться инше обличчя.

- А яке воно буде, якщо з’явиться? Ким ми стаємо, коли бодай частково припиняємо бути тими, від кого ти нас відтяв?

Я зручно влаштувався в кріслі й дозволив йому акуратно провести пунктирну лінію там, де буде розтин. Майстер осміхнувся:

- Це тобі видніше, Фео. За роки праці я затямив лиш одне: радше за все, воно буде зображати те, чого ти найдужче боїшся.

Я? Боюся? Але ж я нічого не...

Мене накрила дрімота. Майстер турботливо опустив спинку крісла, і я випростався в ньому, готовий зануритися в сон. Можливо, в наступне життя я ввійду одним із чудовиськ цього міста — мені здається, це прекрасно. Дуже поетично. Так любити місто, що стати врешті повноцінною його частиною. Сподіваюся, втім, мені не доведеться нікого вбивати. Сама мить убивства навіює на мене нудьгу. Тож я, певно, просто полюватиму й трохи лякатиму, а тоді відпускатиму.

Це було гарне життя. Прикро, що воно зайняло лише кілька місяців, та й то, кажуть, не найприємніших. Кажуть, тут дуже гарно навесні й улітку. Прикро, що я йду, не доживши до весни.

Я прокинувся й сів. Ременів не було, бо майстер мені вірив. Ага! Отже, я живий.

Руки потяглися до обличчя. Що ж... Непевне инше — але також напевне людське. Більш зріле, здається. Ні, точно. Ну, це не гірше, що могло зі мною статися. Дзеркало! Мені потрібне дзеркало.

В кабінеті майстерні не було сильних джерел світла, а без них розгледіти щось у металевих поверхнях майстрових інструментів було неможливо. Я вийшов до торгової зали, де весь вільний простір, крім підлоги й стійки для покупців, займали найрозмаїтіші маски — з тканини, шкіри, металу, паперу й гіпсу. Сота частина тих скарбів, яким майстер володів насправді.

Його самого не було ніде.

Звісно, я його покликав. Тиша видалася тривожною, я вийшов надвір і став гукати там. Обійшов дів, спустився у підвал — нема. В’язні в клітках горнулися до стін, коли я йшов повз. Певно, я страшний із себе.

Коли я залишив підвал, то відчув, що мені заледве є чим дихати. Серце, якого я не помічав раніше, билося об ребра як скажене. Перед очима плавали круглі лінзи різних кольорів і було загалом зле.

Я повернувся до майстерні й там знайшов те, чи майже те, що шукав. Майстер лишив записку.

“Любий Фео! Ти вже геть дорослий, тому зможеш знести те, що сталося, як чоловік. Я завжди казав тобі, як важливо вважати на всю науку — і ось твоє нове обличчя стало наукою вже для мене. Те, чому немає назви, дуже довго чекало на мене — а я все тягнув, усе хотів навіщось витворити ще трохи свого химерного проклятого мистецтва. Але нічого, кращого за тебе, здається, вже не буде. Я оживив чужу тінь, та так майстерно, що, позбувшись обличчя свого господаря, вона — ти, ти набув лице не чудовиська, а людини. Або навпаки, найстрашнішого чудовиська з тих, які є в цьому містечку, це вже кому як. Шлях, що мені лишився, віднині вкрай короткий, і до моменту, коли ти це читатимеш, він завершиться. Твій же, гадаю, буде довгим і прекрасним. Будь щасливий, мій хлопчику. З майстернею роби що хочеш, їй-попелу, якщо хочеш продати все це — продай, хочеш спалити — спали. Все це тепер твоє. Твоє й життя, і це найстрашніший і найкращий подарунок, який може отримати людина”.

Над вхідними дверима забринів дзвоник.

Розіна, квітникарка з Карамельної вулиці, дівчина, чиє волосся за всякої погоди пахне свіжими булочками з цинамоном, звернулася до мене з м’якою сором’язливою посмішкою:

- Метре Аншель, добрий день.

- Здрастуйте, Розіно! Радий вас бачити, чим можу прислужитися, моя хороша?

Дівчина зніяковіла такому сердечному привіту, та все ж прощебетала:

- Пам’ятаєте, як ви пропонували мереживну маску до зимових свят? Я тоді відмовилася, бо не мала грошей — але мама пошила мені таку чудову сукню, і я трохи приберегла і, словом, ось.

На стіл висипалася чимала жменя монет. Я заледве міг розгледіти їхню вартість — у майстерні сьогодні взагалі було на подив тьмяно. Я глянув на гостю — її обличчя здавалося блідим та пласким. Це не від світла.

- Розіно, заберіть гроші.

- Але...

- Жодних “але”. Скоро свято! На свята належить дарувати подарунки. Ось, — я дістав із-під конторки коробку з одною з мереживних масок, які мій майстер метр Аншель поклав туди кілька днів тому, саме для таких випадків. — Беріть, це вам. Подарунок. “Ні” не приймається!

Здається, вона була щаслива. Вона посміхалася. Чарівна особа. Певно, запрошу її коли-небудь на чарочку вина чи горнятко чаю...

- А де Фео, метре Аншель, ви не знаєте?

Я намагався припинити пожирати її очима й витиснути з себе батьківську усмішку:

- Де ж мені за ним поспіти. Знов гуляє десь, ловить ґав.

- Напевно знов закохався в якусь нетяму й ходить за нею, — Розіна надула губки.

- О, не переймайтеся, серденько, — запевнив я її. — У вас у цьому місці нема рівні. Варто йому згадати про вас, як він поспішить назад, у наш квартал, і буде знову мені оповідати про всі ваші чесноти, явні й приховані!

Розіна з усміхом прочинила двері, її спідниця зачепилася за цвяшок на порозі, і мені негайно довелося помогти їй звільнитися. Ніякове прощання завершилося жартом, і наша задоволена відвідувачка побігла геть.

А в моїх руках лишилася її тінь.

Найстрашніший і найкращий подарунок. Атож.

Мені не треба було тепер шукати дзеркало, щоби знати, чиє обличчя на мене звідти подивиться. Я мусив, мусив це зрозуміти раніше, весь світ оточив мене натяками — а я що?.. Та зрештою, що б це змінило? Нічого.

До заходу сонця я сидів на підлозі майстерні й плакав. На щастя, ніхто не заходив, і мені не довелося озиватися на його ім’я й пояснювати, що зі мною. І де мій учень. Що я маю їм сказати? Що я пішов на ріку й не повернувся? Що мене небіжчики вкрали? Чудовиська з’їли?

Після серпанку дзвоник задзвонив удруге. Я встав з-за контори й приготувався вітати нового відвідувача.

Це був він.

Це був я.

То я, котрий був до того, як...

- Доброго вечора, — я здивувався тому, наскільки його шляхетно зіткане обличчя й струнке тіло не в’яжеться з глухим голосом і горбуватими плечима. А ще — тому, як просто й скромно він одягнений.

- Вечора доброго.

- Ви мене не пам’ятаєте.

- Чому ж. Чудово пам’ятаю. Ваше замовляння готове, юначе, й чекає на вас. На цей раз жодних подарунків, усе по-дорослому, за гроші.

- Звісно.

Крадькома роззирнувшись, він дістав із гаманця на поясі й перерахував якусь суму. Гроші, що лягали з його рук на стіл, ставали листям, мушлями й дрібними мотками ниток. Я не дивився. В майстра був поганий зір, він багато чого робив навпомацки. Що ж, повіримо клієнту, так би мовити.

Я простягнув йому круглу чорну коробку, точно знаючи, що в ній: чорна маска з дзьобом, зі справжнім пір’ям.

- Відкрийте.

- Я вам вірю.

Я спробував, не знаючи, навіщо, зав’язати розмову:

- Ми давно з вами не бачилися. Як ваші справи?

Він заледве стенув плечима:

- Непогано. Повернувся додому. Попри вашу пораду.

- Розумію.

Я про це нічого не знав, і тому вирішив попрощатися. Він забрав замовлення й вийшов — а мене огорнула каламуть туги. Я знову сидів сам, не запалюючи світло. Бився карком об стінку конторки. Не плакав — вив. Так не можна. Не можна так.

Так не можна. Зі стін на мене вирячилися десятки й десятки очниць — частина цих масок колись була обличчями, мордами. Це були тварини, птахи, люди. Тіні. Вони співали пісень, кричали й вили, щебетали, тяглився до небес руками й рогами. Вони жили.

Так не можна. Дехто з них живий і досі.

Так не можна.

Я встав і знову спустився в підвал. Тут довелося запалити гасову лампу — я нічого не бачив. Мої браття й сестри залякано опускали очі під моїм поглядом. Рипнули ключі в замку. В першому, другому, десятому.

- Виходьте. Всі! Забирайтеся!

Спершу вони не вірили. Тоді ледь не затоптали мене, тікаючи в ніч. Я не уявляв, чи вірно чиню, і куди вони підуть, і чи це не зробить гірше. Під стелею хтось придушено квилив — тінь Розіни, її я так і не відпустив, я не знав, як це зробити.

Один із них, ідучи повільніше за инших, торкнувся мого обличчя та сказав:

- Дивна річ. Я бачу лице старого чорта Аншеля, я відчуваю його на дотик — але голос у нього инший. Що з тобою сталося, чию душу ти зжер, що нас відпускаєш?

- Ти не повіриш, друзяко, — сказав я. — Та Аншеля більше нема. Здається, він помер.

- А хто ти й як тебе звуть?

- Фео.

- І чому ти нас відпускаєш?

- Мені здається, це правильно.

Він кивнув:

- Ну добре, Фео. Я тобі вірю.

Тоді він поплескав мене по плечу й теж пішов собі. Лишилися самі зітхання попід стелею — але чим я міг їм зарадити?

Я хотів, я так хотів справді спалити це місце в попіл.

Я хотів розтрощити вікна й зламати маски.

Я майже почав це робити — але потім зайшов в операційний кабінет, узяв скальпель і вийшов у юні ранкові змроки, довгі та мрячні.

На деяких будинках Лівра-Нови вже розвісили святкові прикраси, і це було найдивнішим із того, що я бачив за життя. Хтось повісив іграшкових кошенят, що бралися співати з наближенням перехожих. Инші прикрасили свої двері гіллям великих дерев із пожертвами для птахів. Частина офір була свіжа й пахла кров’ю. А десь повісили чудові чарівні ліхтарики. Наприклад, у вікнах будинку, де жила Розіна, на Карамельній вулиці.

Голос над моєю головою знову зітхнув — і що я міг на те відмовити?

- Іди, — сказав я. — Нічого мені від тебе не треба, йди, чуєш?! Вшивайся! Неси їй солодкі сни, скажи, що Фео її кохає... Або ж ні, краще не кажи нічого. Просто солодкі сни. Жоднісінької згадки про мене. Та й мене ніякого не існує. Навіщо це все. Йди. Ти вільна!

Вона не відгукнулася — вона вже пішла.

Тоді я зостався справді один. Я і знав, і не знав, куди подамся далі. Кудись до кварталу чудовиськ, до площ-близнюків; кудись, де мешкають ті, поруч із ким мені якраз місце.

Втім, я не був у цьому впевнений. Я не був упевнений, чи є мені взагалі місце хоч десь.

Пруг кварталу нічим не вирізнявся, та я його відчув. Невидима лінія посеред вулиці. Инакший дзюркіт риштаків. Сніг, який мав дещо відмінний аромат, ніж у решті міста. Напис “Тут живуть чудовиська!”, який майже збили разом із тинькуванням на стіні старовинної вежі, що схилилася над вулицею, мов покупець на ринку — над яткою з яблуками.

Варто мені лиш зробити крок — і я їх побачу. Тих, хто як я, але не я. Можливо, вони мене ненавидять. Можливо, вони мене розірвуть. Можливо, я загину тут удруге, по-справжньому.

Я зробив крок.

Нічого не сталося. Блискуче каміння підкляклої брукованої вулиці вдихнуло й видихнуло — але за мною ніхто не вийшов.

“Тут живе чудо!” — провіщував напис на стіні. Ото й усі зміни.

Чи ні?..

Тоді я підняв руку й провів нею по обличчю.

Це був початок.