~-Перші шипи
Мері знала мову квітів, але того ранку навіть вони не хотіли заговорити із нею. Перший букет зʼявився на світанку — чорна троянда, що красувалася посередині, не означала нічого доброго. такі квіти не зʼявились без причини.
Пелюстки виглядали так, наче їх вирізали із ошатного шовку, який топився у квітковому ароматі. Синя незабудка била в очі своїм яскравим кольором. Довершував букет мак, пелюстки якого малий відтінок свіжої крові, хоча квітка означала зовсім інше.
—Хіба хтось замовляв траурний букет?—пробурмотіла Гетфорд собі під ніс, оглядаючи вулицю у пошуках людини, яка принесла квіти.
Дивно.
Нікого не було.
Хоч їй і було цікаво, хто міг би принести ці квіти, брюнетка вирішила не морочити собі голову і взяти букет до магазину. Діставши з букета чорну троянду, що не дуже вписувалася в яскраві, аж ядучі, відтінки квітів, вона стала крутити її в руках. Стебло танцювало поміж її пальців, поки дівчина розглядала шовкові пелюстки, на яких застигло кілька крапель води, натякаючи на щось давній дощ у місті. Але раптовий біль прострілив її кінцівку.
Гостро. Несподівано.
Темно-рубінова кров виступила на пальці, і вже за мить впевнено закрапала на деревʼяний ґанок, безнадійно забруднюючи його. Деревина впитувала кров так швидко, що навіть витерти її вже не було можливим. Тихо лайнувшись, Гетфорд попленталася назад, в мряку магазину. Засунувши палець із кровʼю собі до рота, попутно шукаючи пластирі і проклинаючи людину, яка не зрізала шипи. Також себе, бо не була обережною.
Як тільки вона зайшла в крамницю, відразу відчула, як вранішні зміни тихо огортали простір так ніжно, як аромат різноманітних квітів огортав усіх відвідувачів, які заходили до закладу. Тиша була не важкою, не тією, яка перекриває легені, а такою, як подушечки пальців мʼяко торкаються лілій — легко, обережно, наче боячись зламати.
Мері сіла на край стола, де розташовувався касовий апарат. Перемотавши рану на пальці вона встала і попленталася викинути зайві папірці з пластиру. Попереду її чекав робочий день, сповнений невдоволеними клієнтами, чоловіками, які нічого не розуміють у квітах та індивідуумами, які просять знижку на одну нещасну ромашку. І, вишенькою на торті, дискомфорт від рани на пальці.
Мері машинально зупинилася біля стелажа з трояндами. Пальці самі потягнулися прибрати кілька зів'ялих пелюсток із полиці, підрівняти стебла у відрі, замінити одну квітку, що вже почала хилитися набік. Вона робила це щодня, навіть не замислюючись. Наче квіти були живими істотами, які не можна залишити без уваги, хоча б на кілька годин. Принаймні, квіти були кращими за людей — мовчали і не задавали зайвих запитань.
Дзвіночок продзвенів чітко і голосно, відірвавши Мері від її заняття. До крамниці зайшов чоловік середніх років, виглядав він добре розкуйовджено і втомлено. Він довго розглядав букети, аж поки не підійшов до каси.
—Доброго дня. Моїй доньці сьогодні двадцять п'ять,— усміхнувся він трохи винувато—Хотілося б щось…. Не знаю…. Щоб красиво.
—Вона любить яскраві кольори?—запитала Мері.
— Дуже.
Гетфорд кивнула й узялась до роботи. Руки рухалися швидко й впевнено, але коли потягнулися до троянд, вона на мить завмерла. Серед десятків червоних їй раптом примарилася одна-єдина чорна. Її рука зависла над квіткою, але Гетфорд майже одразу відвела її, взявши замість неї яскраво-рожеву лілію.
***
Перебуваючи вдома, після важкого робочого дня і пари просраних нервових клітин, Мері сила на дивані і вимкнула телевізор. У кімнаті пахло квітами, міцною кавою, що так полюбляла пити дівчина зранку, і чимось терпко-солодким. Кран, який нещодавно вивів міжнародний потоп у всіх квартирах і сусідніх поверхах нижче, був перевʼязаний усім, чим тільки можливо, щоб тільки вода не крапала. Внизу, у раковині, стояла гора немитого посуду, який уже почав тхнути. Не тому, що їй було лінки його помітити, а тому що не вистачало часу.
Перемикаючись між телеканалами, отримуючи на кожному третьому кліку секундну сліпу, бо світло було надто яскравим, Гетфорд наткнулась на новини — напис «таємниче вбивство на четвертій авеню» привернув її увагу.
У випуску розповідали про вбивство жінки, що сталося при доволі дивних умовах. Здається, її звали Емілі Сноу, середнього зросту, блондинка. Вона пропала два дні тому, тіло знайшли сьогодні, близько до півночі. Поліція мовчала, не хотіли коментувати стуацію і сіяти паніку в місті, але всіх просили бути обережними. Не випускати дітей без погляду дорослих на вулицю, берегти себе і близьких, поки йде розслідування і вбивцю не спіймають.
Мері спостерігала за екраном телевізора, де ведуча перейшла до прогнозу погоди на завтра, міркуючи, чи варто переживати через попередній букет і його значення. Може, це все збіг? Або дурна витівка якогось маленького хлопчиськи. Або взагалі хтось просто повернувся в букет, бо той чимось не вгодів. Хоч, хто б повертав букети? І як якийсь малий міг би знати про вбивцю? І чи бувають такі збіги?
Лежачі на дивані, вона спостерігала за стрілкою годинника, що вказувала на пізню пору і час від часу переводила погляд на поранений палець із пластиром. Вона не могла перестати думати про букет, про сьогоднішні новини і вбивцю.
Гетфорд вимкнула телевізор, але в кімнаті не стало тихіше. Холодне світло екрана ще кілька секунд жило на чорній поверхні, перш ніж остаточно згаснути. Мері сиділа нерухомо, слухаючи лише цокання годинника. Їй чомусь здавалося, що якщо зараз заплющити очі, вона знову побачить ту чорну троянду. Ясно було одне: сьогодні вона не засне.
Трохи помізкувавши, Мері підвелася і вдягла куртку. Взявши ключі від машини, вона вийшла на вулицю, де лив проливний дощ. Наче хтось лив прямо їй на голову воду з велетенського відра. Добігши до машини Гетфорд поїхала у напрямку магазину — їй треба було побачити цей клятий букет ще хоча б один раз.
Відчинивши двері магазину, вона почула тоненький дзвін дзвіночку, що сповіщав про прихід нового покупця. Магазин уночі був зовсім іншим. Не таким, як вдень, коли його заповнювали голоси покупців, дзенькіт монет і шурхіт купюр. Зараз тут можна було почути лише тихе гудіння холодильника для квітів і рівномірний стукіт дощу по вітрині. Вода у вазах ледь помітно тремтіла від гуркоту грому, а тіні від стебел ковзали по стінах, ніби хтось беззвучно ходив між рядами.
Букет стояв там, де і був раніше. На столі, у високий, прозорій вазі, наполовину наповненій водою. Все так само, як вона його і залишила. Троянда по центру, незабудка, мак. Квітка стояла як головне слово, головне значення букету, по центру. Не збоку. Саме в центрі.
Цей раз вона не поспішала торкатися троянди, памʼятаючи про біль від шипів, про яку ласкаво нагадував пластир на пальці. Спершу вона уважно оглянула шипи, провела поглядом по стеблу, затрималася на місці, де зранку залишила краплю власної крові. Дивно. Квітка виглядала так само свіжо, ніби її зрізали лише кілька хвилин тому.
Брюнетка почала міняти квіти місцями, машинно підбираючи у голові десятки варіантів тлумачень.
—Незабудка…. Памʼять? Троянда…. Любов. Але що якщо чорна?…. Хіба не смерть?…. Чи там кінець,—шепотіла собі під носа Мері і пішла шукати посібник із різноманітних квітів, продовжуючи бурмотити під носом запитання до самої себе,—А що тут мак робить взагалі? І як його тут пояснити, якщо вони з незабудкою схожі? Та ви знущаєтесь.
Діставши з полиць у підсобці товстий томик тлумачення квітів, вона повалила його на підлогу і підсіла поряд, гортаючи пожовклі сторінки, що говорили лише про вік цієї книги. На полях виднілися нотатки матері Мері, почерк якої вона розбирала з горем навпіл. Брюнетка швидко перегортала аркуші, поки не натрапила на троянди.
Сторінка говорила «чорна троянда — кінець».
Вона перегорнула ще кілька, шукаючи значення незабудки, але потім натрапила на чорну троянду вдруге.
Другий напис говорив «чорна троянда — траур».
Перегорнувши ще кілька сторінок, їй на очі натрапило ще одне значення. «Чорна троянда — прощання».
—Та ви визначитеся чи ні….— роздратовано видихнула вона й закрила книгу, не отримавши майже жодної інформації.
Раптом вона побачила якусь постати у вікні краєм ока. Темний силует стоїть у притул до вікна, маючи мʼякий контур і тримаючи щось у руках. Пару хвилин Гетфорд сиділа на підлозі, притискаючи до грудей букет, наче це був ніж, який, у разі чого, міг би її врятувати. Ну що ж…. Вона завжди мріяла вдарити когось букетом по голові. Крутячи в думці всі можливості виходи з цієї ситуації, вона думала, що це може бути просто тінь від дерева або взагалі і саме дерево. Але коли постать різко дригнула плечем, після кількох стоянь у нерухомості, сумніви дівчини розвіялися хвилини наче пил.
Саме тоді, коли Гетфорд хотіла встати і піти розбиратися, всупереч усім її інстинктам самозбереження, стала зникла в місячному сяйві настільки швидко, що Мері і оком не встигла змигнути.
—Все, з мене досить,—пробурмотіла брюнетка та пішла назад на вулицю, аби їхати додому. Холод пробирав до кісток, але пройти кілька метрів не стало важким випробуванням.
***
П'ята ранку, Гетфорд сидить у своєму звичайному місці на столі і морально готується до випробування дня, перегортаючи сторінки свого журналу, примірника якогось нещодавно купив. Вона чує стук у двері. Короткий, але його достатньо, аби Мері підскочила до дверей. В середину ввалилася дівчина, шатенка, доволі висока.
—Перепрошую?!—спантеличено сказала Мері.
—У мене є ордер на обшук цього приміщення,—одразу почала жінка,—Детективка Малкольм.
Вона простягнула своє посвідчення і відразу ж пішла перевірити все, лишивши Мері розібрати, що тільки-но сталося.