День праці
Librarium
Страйковий рух у країнах Західної Європи та Сполучених Штатах у другій чверті ХІХ століття був звичайною справою: робітники боролися за свої права та за покращення умов праці. Тут і там відбувалися страйки із вимогами 8-ми годинного робочого дня. У 80-ті роки це був головний напрямок діяльності американських соціалістів, силами яких американський пролетаріат поступово почав організовувати профспілки.
У 1883 році почали страйкувати працівники телеграфу: вони вимагали один вихідний день на тиждень, 8-ми годинний робочий день для денної змінни та 7-ми годинний для нічної, а також підвищення заробітної плати.
1 травня 1886 року демонстрація охопила більш ніж сто тисяч чоловік у промислових центрах Сполучених Штатів: у Нью-Йорку, Філадельфії, Чикаго, Балтиморі та інших - вимоги не змінювались. Серед робітничих мас були носії різних ідеологій, тут були і комуністи, і соціалісти, і анархісти. У Чикаго провідну роль відігравали анархо-синдикалістські об’єднання.
Найбільш популярними та впливовими лідерами були Август Спис, Альберт Парсонс, Адольф Фішер, Джордж Енгел, Сем Філден та Міхаєль Шваб. Вони організували Центральне об’єднання профспілок. 1 травня вони вивели на вулиці близько 40 тисяч робочих, більше ніж у всіх інших містах. Після страйку, декілька тисяч працівників було звільнено, що призвело до ще одного мітингу.
3 травня почалися нові виступи. До заводів, де почалися хвилювання, було направлено штрейкбрехерів, а потім поліцію. У наслідок сутичок та відкриття поліцією вогню по робітникам, загинуло шість чоловік, було багато поранених. Ситуація ставала критичною!
Наступного дня, 4 травня, стався ще один виступ, на цей раз, проти поліцейського свавілля. З лідерів, на площі Геймаркет(Haymarket) був лише Філден, назустріч натовпу було направлено поліцію. Саме у той момент, коли поліцейським було сказано, що демонстрація має мирний характер, невідомий з натовпу кинув бомбу до лав поліції – загинуло сім чоловік, декілька було поранено; знову почалася стрілянина.
Згодом, лідерів анархістів було арештовано. Суд, що почався 21 червня 1886 року, був скоріше формальним. Не було виявлено ані персону, що кинула бомбу, ані його мотивацію: вісім чоловік, лідерів робочих, було осуджено, сім з них – до страти, одного – на 15 років позбавлення волі. Однак, через нестачу доказів, вирок було пом’якшено, Філдена та Шваба засудили до довічного ув’язнення. Інші: Парсонс, Енгел, Спис та Фішер були повішені 11 листопада 1887 року.
Стоячи на ешафоті Спис прокричав:
«If you think that by hanging us you can stamp out the labour movement... the movement from which the downtrodden millions, the millions who toil in misery and want, expect salvation - if this is your opinion, then hang us! Here you will tread on a spark, but there and there, behind you - and in front of you, and everywhere, flames blaze up. It is a subterranean fire. You cannot put it out»
«Якщо ви вважаєте, що повісивши нас, ви придушите робітничий рух… рух, у котрому мільйони пригнічених, мільйони працюють у злиднях та чекають на спасіння, якщо ви так думаєте, тоді вішайте нас! Тут ви затоптали іскру, але там і усюди, перед та поза вами, полум’я запалає. Це скрите полум’я. І ви його не придушите»
На поховання зібралася велика демонстрація, почався рух за звільнення ув’язнених анархістів. За одною з версій, невідомий, який кинув бомбу, був агентом поліції.
Ці події надали великий поштовх робочому руху, що набирав обертів, вже у грудні 1886 було організовано Американську Федерацію Праці (АФП). До руху долучились корінні американські робочі, що були нейтральними. Відгук на ці події був і у Європі: на Паризькому конгресі ІІ Інтернаціоналу у 1889 році, у знак солідарності із пролетаріями Чикаго, було запропоновано провести загальну демонстрацію у 1890 році – 1 травня, а саму дату, признати Міжнародним днем солідарності трудящих усього світу.