Переяславська рада. Входження України до складу Російської Імперії. Курсовая работа (т). История.
🛑 👉🏻👉🏻👉🏻 ИНФОРМАЦИЯ ДОСТУПНА ЗДЕСЬ ЖМИТЕ 👈🏻👈🏻👈🏻
Вы можете узнать стоимость помощи в написании студенческой работы.
Помощь в написании работы, которую точно примут!
Похожие работы на - Переяславська рада. Входження України до складу Російської Імперії
Нужна качественная работа без плагиата?
Не нашел материал для своей работы?
Поможем написать качественную работу Без плагиата!
Переяславська рада. Входження України
до складу Російської Імперії
Розділ І. Військово-політична ситуація напередодні Переяславської
ради
1.1 Причини укладення союзу з Москвою
1.3 Стосунки з московською державою. Переяславська рада
Розділ ІІ. Підготовка та затвердження Березневих статей
Список використаних джерел і літератури
Переяславська рада 1654р. була поворотним пунктом
в історії Східної Європи, який на багато століть, впритул до сьогоднішнього
дня, визначив напрямок соціокультурного і геополітичного розвитку великого
слов'янського регіону.
Це - історична подія, яка належить до тих, що
мають діаметрально протилежні оцінки в суспільно-політичній думці і науці.
Причиною цього є не тільки те, що до нашого часу дійшло дуже мало достовірних
документальних відомостей про те, що саме відбувалося на Переяславській раді.
Переяславську раду і той комплекс документів, що був вироблений протягом наступних
трьох місяців, можна і треба оцінювати не тільки з формального боку за схемою
"Жалувана грамота царя - підданство Богдана Хмельницького", але й з
фактичного - якою була Україна після 1648р., коли укладала з Москвою угоду про
підданство, заради чого ця угода укладалася з українського боку, і якою Україна
стала після 1654р.
Річ у тім, що на Переяслав можна дивитися з
різних перспектив, щонайменше, з двох - з української та російської. З одного
боку, чим мотивувався Богдан Хмельницький, приймаючи рішення про підданство
московському царю і укладаючи з ним угоду про це підданство в результаті
березневих переговорів українського посольства у Москві, як гетьман і
українське суспільство оцінювали такий крок і який зміст у нього вкладали. З
іншого боку, погляд Москви на Переяславську раду і на гетьмана як на нового
підданого, зокрема.
Такі дві перспективи не знаходили однакового
тлумачення цієї події, починаючи з самого 1654 року, коли почалися відмінні
інтерпретації угод між Військом Запорозьким і Московською державою щодо
визначення пріоритетних напрямів війни з Річчю Посполитою: Богдан Хмельницький
наполягав на поході на Львів для визволення всіх етнічних земель з-під влади
Речі Посполитої і включення їх в адміністративний устрій Війська Запорозького,
Олексій Михайлович - на продовженні традиційної від другої половини XVI ст.
політики Москви, скерованої на вирішення північно-балтійської проблеми, а як програми
minimum - повернення Смоленська і земель, втрачених в результаті Поляновського
миру 1634р.
Національно-визвольна війна українського народу
середини ХVІІ ст. та історичні події 1654р., безумовно, належать до явищ
геополітичного масштабу. Їх значення далеко виходить за межі
українсько-польсько-російських стосунків. А тому цілком закономірно, що події
1654р. користувалася постійним дослідницьким інтересом, особливо в українській,
польській та російській історіографіях.
Історіографію започаткували ще
старшинсько-козацькі літописи другої половини ХVII-XVIII ст. - Самовидця,
Величка, Дворецьких, Грабянки та ін. Вони здебільшого виступали прихильниками
українсько-російського союзу і водночас поборниками збереження автономії
Козацької держави під протекцією Москви.
Літописи послужили основою для подальших розробок
теми в ХІХ столітті. Один із перших професійних дослідників Д.
Бантиш-Каменський, зокрема, розглядає українсько-російські політичні відносини
з точки зору повернення Москвою втрачених раніше земель, виправдовуючи політику
царських властей щодо Гетьманщини. На захист козацького автономізму і проти
втручання російської адміністрації в українські справи виступив М. Маркевич.
Суттєві зрушення у розробці проблематики
україно-російських відносин відбулися в другій половині ХІХ ст., у період
становлення історії як науки, що супроводжувалося формуванням вітчизняного
"народницького" напрямку історіографії. Так, М. Костомаров ввів до
наукового обігу термін "Руїна" стосовно подій соціально-політичного
життя України 60-х - 80-х років ХVІІ ст., одним із перших дійшов висновку, що
на той час українці не могли мати окремої держави через своє вкрай несприятливе
геополітичне становище і прагнули здобути суверенність за підтримки більш
сильного сусіда. Однак Москва в цій ролі не виправдала їхніх сподівань,
оскільки союз із Україною розуміла не інакше, як у сенсі перетворення вільних
козаків на царських холопів. Російську політику щодо Гетьманщини Костомаров
вважав одним із основних чинників внутрішніх конфліктів у регіоні.
Російська дореволюційна історіографія розглядала
відносини між двома сторонами здебільшого з великодержавних позицій,
полемізуючи з українськими дослідниками. Так, С. Соловйов, вважаючи українське
суспільство другої половини ХVІІ ст. політично незрілим і нездатним вершити
власну долю, цілковито виправдовує політику царського уряду стосовно
Гетьманщини, як таку, що відповідала її потребам і диктувалася поведінкою самих
"черкас". Із С. Соловйовим згідний його учень Г. Карпов, який бачить
в козацькій Україні лише провінцію, спочатку Польщі, пізніше - Росії. Втім,
незважаючи на загальну тенденційність його праць і упередженість позиції,
науковий доробок Г. Карпова є важливим кроком на шляху дослідження питання. З
позицій "збирання земель руських" і возз’єднання їх із московськими
розглядають українсько-російські стосунки 60-х років ХVІІ ст. М. Павліщев, П.
Матвеєв, О. Барсуков.
Відносини українського духовенства із Москвою
ґрунтовно досліджені В. Ейнгорном у фундаментальній праці, що має широку
джерельну базу.
Надзвичайно плідним для вітчизняної історичної
науки став період кінця ХІХ - початку ХХ ст., який характеризується
утвердженням в історіографії державницького напрямку. Найбільшим досягненням
цього часу стали праці М. Грушевського. Викладаючи власне бачення відносин між
Україною і Росією у другій половині XVII ст., він першим висловив думку про
цілковиту несумісність їх державного устрою, а відтак безперспективність для
автономії Гетьманщини підпорядкування її Московській державі. Дослідник звернув
увагу на серйозні протиріччя української і російської політики в 60-і рр. ХVII
ст., прагнення Москви всіляко обмежити автономію Війська Запорозького,
підкреслив, що не лише старшина, але й народні маси вороже ставилися до
централізаторських устремлінь царського уряду і його бюрократичних нововведень
у Гетьманщині. Погляди Грушевського значною мірою позначилися на історичних
студіях його учня В. Герасимчука, який дослідив перипетії військово-політичного
життя України кінця 50-х - початку 60-х років XVII ст., зокрема, гетьманство
Івана Виговського, Юрія Хмельницького, Чуднівську кампанію 1660 року.
Вкрай негативно позначилися на розвитку
вітчизняної історичної науки радянські часи. У 20-і - 30-і рр. ХХ століття
домінуючим був запропонований М. Покровським так званий "класовий
підхід" до проблем минулого, що заперечував державницький характер змагань
українців у XVII ст., а союз із Росією пояснював прагненням козацької старшини
отримати "спільника московського дворянина", який допоміг би тримати
у покорі гноблене селянство.
Російська історична наука радянської доби
оцінювала відносини між Гетьманщиною і Росією у 50-і - 60-і роки ХVII ст.
традиційно з великодержавних позицій.
Із молодої генерації вчених особливо слід
відзначити науковий доробок В. Горобця. Він розглядає відносини Війська
Запорозького із Росією та іншими сусідами в контексті пошуку елітою України
можливостей міжнародно-правового утвердження себе як "народу
політичного", звертає увагу на інтеграційну та асиміляційну діяльність
Москви в 1660-і роки.
Зазначене обумовлює актуальність та значимість
обраної теми у наші дні.
Метою даної курсової роботи є дослідження подій,
пов’язаних Переяславською радою, входженням України до складу Російської
імперії. Предметом дослідження є безпосередньо україно-російські стосунки,
військово-політична ситуація напередодні Переяславської ради, підготовка та
затвердження Березневих статей.
Методологічною основою дослідження стали принципи
історизму, об’єктивності, системності, що передбачають пріоритетність
документальних фактів, охоплення та залучення їх до науково-критичного аналізу,
об’єктивне висвітлення подій і узагальнення отриманої інформації. У процесі
роботи використані загальнонаукові методи синтезу розвитку знань, аналізу, а
також ретроспективний, проблемно-хронологічний та інші спеціальні методи
історичних досліджень.
Територіальні межі дослідження охоплюють
територію козацької України. В роботі також висвітлюється перебіг подій на
підпорядкованому Речі Посполитій Правобережжі, оскільки соціально-політичні
процеси в обох частинах України в означений період дуже тісно переплітаються і
часто-густо взаємообумовлені.
Хронологічні рамки дослідження. Нижня дата
обумовлена часом написання першого листа Богдана Хмельницького до московського
царя, тобто 1648р., верхня - датою підписання Березневих статей 1654р.
Українська революція, що розпочалась узимку
1648р. і невдовзі втягнула у свій вир усі суспільні верстви та соціальні групи
тогочасного українського суспільства, увінчалася появою на карті Європи нового
політичного утворення - Української держави. Становлення її викликало
принципові зміни в геополітичній ситуації в регіоні. Україна, яка до того часу
виступала здебільшого лише як об'єкт регіональної міжнародної політики, стає її
важливим суб'єктом.
Нагальна потреба в пошуку союзників у боротьбі
проти Речі Посполитої та забезпеченні гарантій для існування нової держави
зумовлює надзвичайно активну зовнішньополітичну діяльність гетьманського уряду.
Польський дослідник Людвік Кубаля стверджував, що,". здається, не було і
дня, щоб Хмельницький не приймав чужоземних послів, дипломатичних агентів,
кур'єрів, посланців і не посилав своїх".
З перших же місяців визвольних змагань важливе
місце в зовнішньополітичній діяльності гетьманського уряду займають контакти з
Москвою. Розвиток визвольної боротьби, еволюція її програмних завдань і зміна
геополітичної ситуації в регіоні істотно вплинули на цілі московської політики
Б. Хмельницького. Однак протягом усього часу саме стосунки з царським урядом
посідали одне з пріоритетних місць у діяльності гетьманської адміністрації і
саме вони певною мірою визначали напрями зовнішньої політики Чигирина в цілому.
Українсько-російські контакти на високому
політичному рівні започаткував широковідомий в історичній літературі лист
гетьмана Хмельницького до московського царя Олексія Михайловича від 8 (18)
червня 1648р. Цей документ неодноразово розглядався в історичній літературі та
отримав неоднозначне трактування. Зокрема, М. Петровський висловив припущення,
що направлення гетьманом листа до Москви мало на меті розпочати переговори про
приєднання України до Росії. Теза вченого - в умовах пізнішого утвердження в
радянській історіографії освяченої відповідними ідеологічними постановами
концепції "возз'єднання України та Росії" - була розвинута радянськими
істориками і стала одним з наріжних каменів цієї концепції, свідченням
прагнення Хмельницького "возз'єднати" Україну з Росією в єдиній
державі вже на початковому етапі повстання.
Чи не поодиноким винятком з цього правила була
висловлена І. Крип'якевичем думка стосовно того, що мотиви написання листа були
спробою схилити Олексія Михайловича до надання військової допомоги українській
армії та заохотити царя до боротьби за польський трон, що після смерті короля
Владислава IV залишився порожнім.
Свідчення джерел та зіставлення хронології й
логіки подій середини 1648р. переконують нас у правдивості другого погляду.
Справді, влітку 1647р. царський уряд уклав з Варшавою оборонний союз проти
татар. З початком Визвольної війни та появою на українських землях союзника
повстанців - Ногайської орди - польське керівництво активно налагоджує контакти
з прикордонними московськими воєводами, закликаючи їх виконувати союзницькі
зобов'язання і надати військову допомогу в боротьбі проти Хмельницького і
татар.
Одержавши відповідні відомості від польських
урядовців, царський уряд 16 (26) лютого 1648р. надіслав наказ хотмизькому
воєводі князю С. Волховському готуватися до відсічі можливого нападу ординців,
у квітні розпочав мобілізацію у прикордонних з Україною повітах, а в другій
половині травня віддав розпорядження С. Волховському та сівському воєводі З.
Леонтьєву виступити в похід. Достовірну інформацію про наміри царя гетьман
отримав з перехопленого листа князя О.М. Трубецького до брацлавського воєводи
Адама Киселя. Прагнучи скрити негативні наслідки антикозацької кампанії
польської сторони та запобігти втручанню московських військ у конфлікт,
Хмельницький у листі до Олексія Михайловича, переданому через гінця О.М.
Трубецького, повідомляв про причини повстання, змальовував успіхи козаків на
полях битв, порушував питання про надання повстанцям військової допомоги
(акцентуючи при цьому увагу на одновірності козаків і московських людей) та
висловлював бажання бачити "православного християнського монарха" на
вакантному поки що польському престолі.
Будуючи плани незалежності Української держави,
Хмельницький розраховує на допомогу православного російського царя. У розмові з
царським послом Григорієм Унковським, який прибув до Чигирина у квітні 1649р.,
гетьман наголошував на тому, що". от Владимира святаго крещения одна наша
благочестивая християнская вера с Московским государством и имели єдину
власть". А в травні Хмельницький відряджає до Москви представницьке
посольство на чолі з полковником Федором Вешняком, в акредитивній грамоті якого
чітко висловлено пропозицію стосовно покровительства царя. Вирази, в яких
сформульована дана пропозиція, свідчать про бажання Війська Запорозького
прийняти протекторат Олексія Михайловича:". люд милость и оборону свою [.]
возьми." Причому, розвиток державної ідеї, відхід від програми автономії
для козацького стану зумовлюють появу в тексті вкрай важливого уточнюючого
моменту - "під оборону" взяти і "всю Русь", тобто не лише,
власне, Військо Запорозьке як військово-політичну структуру, а й усю територію,
населену православним народом.
Поразка козацького війська під Берестечком
завершує період висхідного розвитку визвольної боротьби. Укладений
Білоцерківський мирний договір звів нанівець автономію козацької України,
спричинив значне загострення соціальних суперечностей на території
Наддніпрянщини та створив тут реальну небезпеку громадянської війни. Незважаючи
на блискучу перемогу під Батогом у червні 1652р., внутрішньополітичне становище
України та геополітична ситуація в регіоні не лише не поліпшилися, але під
впливом різноманітних обставин значно ускладнилися. Перед Хмельницьким постала
трагічна дилема: відмовившись від усіх здобутків у царині державотворення,
визнати владу польського короля або ж спробувати заручитися військовою
допомогою чужоземних правителів навіть ціною певної поступки власним
суверенітетом, оскільки на середину 1653р. шанси на політичне розв'язання
конфлікту з Річчю Посполитою через задоволення королем та шляхетським станом
вимог Війська Запорозького були вельми мізерними. Переконливим свідченням того,
що польський уряд на чолі з великим коронним канцлером Стефаном Корицінським не
бажав працювати в напрямі пошуку політичного компромісу з керівництвом Війська
Запорозького, стали результати дипломатичної місії до Речі Посполитої великого
російського посольства на чолі з Б.А. Репніним-Оболенським улітку 1653р.
Дипломатичні стосунки Хмельницького з
державами-сусідами
Варто зауважити, що "московська карта"
була важливою, але не єдиною зброєю в тогочасному дипломатичному арсеналі
Богдана. У першій половині 1649р. він активно контактує з трансільванським
двором, прагнучи організувати спільний антипольський похід. Зокрема, під час
лютневих переговорів з польськими комісарами до Переяслава прибули
трансільванські посли. Вони передали гетьманові досить привабливі обіцянки
князя Д'єрдя II Ракоці стосовно того, що разом з українськими та угорськими
військами за його молодшого брата Сиґізмунда як претендента на королівську
корону Речі Посполитої вступляться литовські війська Януша Радзивіла й усі дисиденти.
Однак плани Хмельницького щодо використання
Москви й Трансільванії в боротьбі проти Польщі в цей час так і не були втілені
в життя. Улітку 1649р. у боротьбі за звільнення з-під влади польського короля
Військо Запорозьке могло використати лише Кримське ханство. А наскільки
ненадійною була його допомога - засвідчили результати Зборівської битви.
Початок 50-х років в історії української
дипломатії позначений активізацією її контактів з Османською імперією. Як
відомо, вже восени 1648р. гетьманський уряд звернувся до султана з пропозицією
прийняти під свою зверхність". Україну, Білу Русь, Волинь, Поділля з усією
(Галицькою) Руссю аж по Віслу. ". У зв'язку з можливістю створення в
Європі антитурецької коаліції, що після закінчення Тридцятилітньої війни стала
цілком реальною, пропозиції Хмельницького були вельми своєчасними й корисними
для Порти. Тому, незважаючи на скрутне становище, султанський уряд обіцяв
надати Україні необхідну військову допомогу.
Проте під впливом київських зустрічей з вищим
українським духовенством, освіченими людьми та патріархом Паїсієм гетьман
скоригував зовнішньополітичні плани, орієнтуючись на військову допомогу Москви.
Нерішучість царського уряду, його відмова взяти під захист Військо Запорозьке
змушує гетьмана на початку 1650р. знову активізувати контакти зі Стамбулом.
Улітку та восени 1650р. Чигирин відвідує турецький посол Осман-аґа, а Стамбул,
відповідно, А. Жданович і П. Яненко-Хмельницький.
Російські шпигуни в Стамбулі, зокрема грек Фома
Іванов, у першій половині 1653р. інформували уряд Олексія Михайловича про
активізацію відносин козацької старшини з представниками турецького султана.
Результатом цього стає грамота великого візира Мустафи на ім'я Б.
Хмельницького, де повідомлялося про те, що султан, милостиво реагуючи на
прислану йому останню чолобитну щодо прийняття гетьмана і Війська Запорозького
"в підданство і покровительство", погоджується виявити стосовно цих
свою високу ласку 44 . Щоправда, як видно з аналізу грамоти, захист
свого нового васала від неприятелів Порта планувала здійснювати не інакше, як
силами Кримського ханства, з приводу чого було вислано відповідне розпорядження
кримському ханові Іслам Ґірею 45 .
І справді, в середині травня 1653р. до гетьмана
прибув Мегмед-аґа із султанською грамотою й атрибутами влади васально залежного
від Порти правителя - булавою, бунчуком, кафтаном, знаменом. За свідченням І.
Виговського, переданим до Москви, Хмельницькому було запропоновано протекторат
на умовах навіть значно кращих порівняно зі становищем кримського хана -".
гетману будет в братстве не так, как крымской хан, не будет тесноты никакие
чинить. ".
Скрутне політичне становище української держави
та відсутність власних достатніх засобів для нейтралізації військового
потенціалу Речі Посполитої змушували Хмельницького до того, аби він не
ігнорував загалом привабливі пропозиції Стамбула. Разом з тим фактор
релігійного протистояння християнського та мусульманського світів, ненадійність
турецького васала - Кримського ханства, збройні сили якого мали стати головною
складовою військової допомоги Порти, ставили під сумнів доцільність спілки з
султаном. Власне, саме мілітарна слабкість Османів, котрі у той час вели
затяжну і вкрай виснажливу війну з Венеційською республікою, а тому й не могли
серйозно втрутитися в конфлікт у Центрально-Східній Європі, на погляд автора, і
стала головною причиною затягування гетьманом остаточного позитивного вирішення
питання.
Тому, пославшись на несприятливий для переговорів
час, Хмельницький просить посла поки що зачекати з цим. А сам тим часом намагається
успішно розіграти турецьку карту в політичній грі з Москвою. І, як показав
розвиток українсько-російських взаємин у наступні місяці, йому це блискуче
вдалося.
Наприкінці 1652р. Річ Посполита пришвидшує
підготовку до нового наступу. У лютому 1653р. її підрозділи атакували
Погребище, Прилуки й інші міста Брацлавщини. Через місяць почалося вторгнення
8-тисячної армії, яка, прямуючи до Умані, знищила десятки міст і сіл. Лише
після поразки під Монастирищем, вона відступила з території Української
держави.
Весною 1653р. почало ускладнюватися міжнародне
становище козацької України. Справа в тому, що гетьман, намагаючись прилучити
Молдавію до антипольського союзу, домігся одруження (серпень 1652р.) сина
Тимофія з донькою В. Лупу Розандою, не передбачивши при цьому негативних
наслідків цієї акції. Османська імперія виступила проти включення Молдавії в
сферу політичних інтересів України. Крім того, українсько-молдавський союз
насторожив володарів Валахії і Трансільванії, які пішли на зближення з Річчю
Посполитою. А внаслідок нерозважливих дій Т. Хмельницького у Молдавії у травні,
розпочалося оформлення антиукраїнської коаліції у складі Речі Посполитої,
Валахії й Трансільванії, до якої згодом приєдналася (після державного
перевороту) і Молдавія.
На цей час почали проявлятися й негативні
наслідки тривалої боротьби за незалежність. Внаслідок воєнних дій сильного
спустошення зазнало Правобережжя (було знищено понад 100 міст і містечок). Вони
разом з голодовками й епідеміями чуми й холери (1650-1652 рр.) зумовили важкі
втрати серед населення (обезлюдніли цілі райони). Розорення козацтва
унеможливлювало значній його частині виконувати військову повинність. Не можна
ігнорувати й того факту, що напруга боротьби породжувала серед частини населення
зневіру й розчарування у неможливості здобуття перемоги, посилювала серед нього
промосковські настрої.
Саме ці фактори у поєднанні з невдоволенням,
грабежами татар і невдачами Тимофія у Молдавії викликали приблизно 20 червня
масовий виступ вояків у таборі під Городком (Поділля) проти політики Б.
Хмельницького. Внаслідок цього йому довелося відмовитися від продовження походу
у Галичину й повернутися до Білої Церкви. Влітку він припускається нової
помилки у молдавській політиці, внаслідок якої близько 18-19 серпня 6-8-тисячне
українське військо під проводом Тимофія було оточене у Сочаві
молдавсько-валасько-трансільвансько-польськими підрозділами. Вона призвела
також до погіршення відносин з Кримом і Портою.
серпня польське військо на чолі з Яном Казиміром виступило
з-під Глинян у похід проти козацької України. На початку жовтня назустріч
вирушив Б. Хмельницький. Об'єднавшись у дорозі з татарами, направив до Сочави
значні сили, не знаючи про смерть сина (помер від рани у середині вересня).
Вони незабаром повернулися, бо обложені українці домоглися почесної капітуляції
й залишили Сочаву. Отримавши трагічну звістку про загибель Тимофія, гетьман
подався до Кам’янця, щоб перехопити на марші поляків. Тим часом король після
двотижневого перепочинку під Кам'янцем 29 вересня виступив до Бара, плануючи
подальший наступ до Білої Церкви. Однак, дізнавшись біля с. Зеленче про
об’єднання українсько-кримського війська, вирішив повернутися й зупинитися
табором біля м. Жванець, сподіваючись на підхід союзників.8 жовтня близько 49
тис. жовнірів зайняли позиції під замком між ріками Дністер і Жванчик.
Б. Хмельницький спочатку перебував під
Шаргородом, а потім підійшов до Бара. Маючи дані про важке становище противника
(голод, епідемія, дезертирство), він вирішив відмовитися від проведення битви й
досягти капітуляції поляків шляхом їх облоги. Вже на початку листопада вони
опиняються майже у повному оточенні. Для активізації воєнних дій і посилення
блокади переніс свою ставку до Гусятина.
До середини грудня становище жовнірів стає
катастрофічним: від голоду й холоду померло близько 10 тис. вояків і слуг.
За таких обставин король пішов на переговори з
ханом (в яких українській стороні відводилася роль статистів), які 15 грудня
завершуються укладенням (в усній формі) Кам'янецької угоди, за якою воєнні дії
припинялися. Польща зобов'язувалася виплатити упоминки, а питання ясиру
обходилося мовчанкою, що практично розв'язувало татарам руки для захоплення
бранців на українських землях.
Відносно козацької України вона передбачала
відновлення не умов Зборівського договору (як це часто стверджується в
історіографії), а лише передбачених ним прав і вільностей козацтву.
Всі ж інші аспекти договору ігнорувалися. Тому не
випадково Крим погодився на негайну окупацію козацької України польськими
підрозділами, повернення туди панів, відновлення дореволюційних повинностей
селян і міщан.
Таким чином, політичні наслідки Жванецької
кампанії виявилися катастрофічними: вони не передбачали навіть автономії для
Української держави в складі Речі Посполитої. Воєнно-політичний союз з ханством
ставав фатальним для реалізації державної ідеї.
У цій ситуації перед гетьманом гостро постає
проблема пошуку військово-політичної допомоги зовні. У реальному житті її можна
було одержати від Порти чи Московії. Адже, як справедливо зауважував Я.
Дашкевич, трагедія України полягала в тому, що як соборна держава вона могла
виникнути й зміцніти лише під протекторатом одного з сусідів, не було
можливості здійснити перехід до незалежності без попереднього залежного
періоду.
Більшість старшини надавала перевагу московському
варіанту. Зумовлювалося це дією кількох чинників: приналежністю до
православного віросповідування, наявністю в історичній пам'яті українського
народу ідеї спільної політичної долі за часів княжої Русі, відсутністю в
етнопсихології українців антиросійських настроїв, близькістю мови й культури,
військово-політичною слабкістю Росії у порівнянні з Османською імперією, що
давало надію на збереження Україною повнішої державної самостійності.
В результаті тривалих переговорів 11 жовтня 1653
р. Земський собор вирішив прийняти Військо Запорозьке "під свою государеву
високу руку" й розпочати війну проти Речі Посполитої. 29 жовтня посольство
В. Бутурліна виїхало в Україну для юридичного оформлення цього акту з боку
гетьмана й старшини. У такий спосіб Московія прагнула запобігти небезпечному
для себе зближенню України з Портою і небажаному зміцненню Польщі у разі її
поразки.
Хоча скликана 18 січня Переяславська рада
ухвалила рішення про прийняття протекції царя, подальші переговори ледь не
зірвалися через відмову посольства В. Бутурліна присягнути від імені царя в
тому, що той не віддасть українців польському королеві й не порушить їхніх прав
та вільностей. Лише усвідомлення цілковитої безвиході, неспроможності власними
силами відстояти незалежність, довести до переможного кінця війну з Польщею й
домогтися возз'єднання українських земель у межах єдиної держави змусило
гетьмана й старшину погодитися на однобічну присягу цареві як протектору. Адже
в разі відмови від неї знесилена Українська держава залишалася сам на сам з
Річчю Посполитою, яка відповідно до Кам'янецької угоди, заручилася підтримкою
ханства на проведення її негайної окупації. Поділяємо міркування І.
Лисяк-Рудницького, що гетьман "гостро відчував уразливість геополітичного
становища України і його, як і Бісмарка, переслідував "кошмар
коаліцій". Здається, головною турботою Хмельницького було бажання уникнути
війни на два фронти.
Таким чином, за тих умов, які склалися на кінець
1653р., прийняття протекції російського царя ставало чи не єдиним шляхом виходу
зі скрутного становища. А тому немає достатніх підстав для того, щоб можна було
заперечити думку І. Крип'якевича про те, що союз з Москвою 1654р. постав з
тверезих міркувань тогочасної української політики. Те саме стосується і
твердження О. Апановича, що договір 1654р. не був для України ані трагедією,
ані ганьбою.
Безперечно, українська влада вважала головним
дипломатичним завданням:
) втягнути Московщину у війну з Польщею,
домогтися одночасно запевнення від Московщини, що вона не зложить зброї доти,
доки Україна не буде звільнена від польського панування;
2) гарантувати цілковите
фактичне невтручання до українських державних справ і не допустити більшим
московським силам укріпитися на українській території.
Наявні документи свідчать про договірний характер
українсько-російського об'єднання. Причому вартий уваги той факт, що навіть у
найзагрозливіші для Української козацької держави моменти гетьманський уряд не
ставив питання про безумовне входження українських земель під скіпетр Романових
- завжди йшлося лише про певні умови, статті, на яких мав би ґрунтуватися цей
міждержавний союз.
Відсутність джерел не дає можливості, на жаль,
реконструювати концептуальне бачення контрагентами договірного процесу обрисів
майбутньої спілки. Так, досі дослідники не виявили царської грамоти голові
московського посольства В.В. Бутурлінові, отриманої останнім у с. Семеновському
10 (20) жовтня 1653р.; грамоти Олексія Михайловича до Богдана Хмельницького,
переданого через Бутурліна та інших документів.
Концептуальні погляди гетьманського осередку на
характер договору швидко еволюціонували. Старшинські наради, що пройшли
наприкінці січня - в першій половині лютого спочатку в Корсуні, а пізніше в
Чигирині, увінчалися виробленням проекту договору, в якому було відображено
інтереси українського суспільства в цілому та гарантовано непорушність
суспільно-політичного й соціально-економічного устрою Української держави, її
суверенітет - як у сфері внутрішньої, так і зовнішньої політики.
У ході московського етапу переговорів (березень
1654р.) представники уряду Олексія Михайловича в основному схвалили
гетьманський проект. Разом з тим Москва відхилила запропонований Чигирином
варіант фінансових взаємин, констатувавши в ратифікаційних актах такий їхній
порядок, за яким збір податків в Україні здійснювався місцевою адміністрацією,
але від імені царя та під контролем його представників. Іншим обмеженням
українського суверенітету стала заборона гетьманові підтримувати дипломатичні
відносини з варшавським і стамбульським дворами.
Доповнення, зроблені царським урядом, посилювали
залежність Війська Запорозького від Москви. Проте загалом умови
Переяславсько-московського договору 1654р. не перекреслювали досягнень
української еліти в царині державотворення. Залучивши за допомогою цього
договору до антипольської коаліції Російську державу, Хмельницький протягом
1654-1657рр. рішуче проводить курс на зміцнення гетьмансь
Похожие работы на - Переяславська рада. Входження України до складу Російської Імперії Курсовая работа (т). История.
Контрольная Работа Алгебра 8 Класс Журавлев
Поздняя Осень Сочинение 7 Класс С Причастиями
Реферат: Тема любви в творчестве А.И.Куприна. Скачать бесплатно и без регистрации
Курсовая Работа 10 Класс
Курсовая работа: Управленческий учет в системе управления производством. Скачать бесплатно и без регистрации
Курсовая работа: Социальная и этническая идентичности
Контрольная Работа Дошкольном Образованию
Сочинение Журавль И Цапля 5 Класс
Шел Май Сорок Третий Год Сочинение
Реферат: Типы памяти в персональных компьютерах. Скачать бесплатно и без регистрации
Реферат: Кооперативная стратегия в социологии. Скачать бесплатно и без регистрации
Дипломные И Курсовые Для Студента
Предложения Дипломной Работы
Реферат по теме Внутренняя политика Николая I
Реферат: Общенаучные методы 2
Курсовая работа: Планировка торгового зала магазина и ее влияние
Сочинение Рассуждение На Тему Мое Будущее
Реферат: Античный мир: Крито-Микенская культура XV век до нашей эры. Скачать бесплатно и без регистрации
Курсовая работа по теме Разработка управленческого решения по совершенствованию системы стимулирования на предприятии
Реферат по теме Омонимия в русском языке
Статья: Эффективный алгоритм обращения матрицы Вандермонда
Дипломная работа: Статус военнослужащего
Похожие работы на - История письменности