Переосмислення стоїцизму

Щоб розробити й відшліфувати стратегію досягнення спокою, стоїки уважно спостерігали за людською природою. Вони намагалися визначити, що підриває людський спокій, як можна уникнути втрати спокою з цих чинників, як швидко відновити спокій, якщо, попри всі зусилля, його таки порушено. На основі цих досліджень стоїки розробили комплекс порад для всіх, хто прагне спокою. Ось їхні рекомендації.

› Слід усвідомити й пізнати себе. Потрібно спостерігати за собою в процесі щоденної діяльності й періодично обдумувати свої реакції на події дня. Як відповів на образу? Як зреагував на втрату майна? На стресову ситуацію? Чи втілив у своїх реакціях стоїчні психологічні стратегії?

› Маємо застосовувати свою здатність мислити для подолання негативних емоцій. Слід також використати її для опанування своїх бажань, тією мірою, наскільки це можливо. Зокрема, підставовими аргументами потрібно переконати себе, що прагнення на кшталт слави й багатства не варті намагань їх отримати (принаймні якщо ми прагнемо саме спокою), а отже, не варто й гнатися за ними. Так само за допомогою мислення мусимо переконати себе, що хоч певні заняття й приносять насолоду, та занурення в них підірве наш спокій, а втрата спокою переважить будь-які задоволення.

› Якщо ти все ж заможний, хоч і не домагався багатства, то маєш насолоджуватися своїм достатком; за аскетизм виступали кініки, а не стоїки. Та, насолоджуючись багатством, не слід чіплятися за нього; насправді навіть тішачись ним, слід замислюватися про його можливу втрату.

› Ми соціальні створіння, і будемо нещасні, намагаючись розірвати зв’язки з іншими людьми. Тож якщо шукаємо спокою, слід формувати й підтримувати стосунки з ближніми. Однак при цьому потрібно обачно обирати, з ким дружити. Також у міру можливості варто уникати людей зі спотвореними цінностями, остерігаючись, що їхні цінності заразять і нас.

› Проте інші люди неминуче докучатимуть, тож підтримання стосунків із ними час від часу руйнуватиме наш спокій—якщо ми їм дозволимо. Стоїки чимало часу витрачали на розробку стратегій «знеболювання» стосунків з іншими людьми. Зокрема, вони запропонували техніки роботи з образами від інших і запобігання гніву.

› Стоїки називали два головні джерела людського нещастя — невситиму жадобу й схильність перейматися тим, що нам непідконтрольне. Вони розробили техніки усунення цих джерел нещастя з людського життя.

› Для подолання жадоби стоїки радять задіяти негативну візуалізацію. Треба замислюватися про непостійність, минущість усього. Слід уявляти, як втрачаєш найцінніше, зокрема власність і коханих людей. Слід також уявляти втрату власного життя. Завдяки цьому людина починає цінувати те, що в неї наразі є, а цінуючи наявне, навряд чи плекатиме бажання отримати щось інше. І потрібно не просто уявляти, що поточна ситуація могла би бути гіршою, а часом навіть свідомо самостійно її погіршувати. Так, Сенека радить «практикувати бідність», а Музоній Руф—добровільно відмовлятися від можливостей насолоди й комфорту.

› Щоб приборкати в собі схильність перейматися непідконтрольним, стоїки радять посортувати складники свого життя на три категорії: ті, які ми контролюємо повністю; ті, яких не контролюємо зовсім; ті, які контролюємо лише частково. Після цього слід перестати непокоїтися про те, чого взагалі не контролюємо. Натомість варто надавати певний час тому, що контролюємо повністю (наприклад, нашим цілям і цінностям), а більшість часу займатися тим, що в нашій владі лише частково. Так ми уникнемо багатьох непотрібних тривог.

› Займаючись тим, що в наших силах не повною мірою, а лише частково, слід подбати про інтерналізацію цілей. Наприклад, граючи в теніс, маю ставити собі за мету не виграти матч, а відіграти якомога краще.

› До зовнішнього світу слід ставитися фаталістично. Маємо розуміти: те, що сталося з нами в минулому, і те, що відбувається просто цієї миті,—поза нашим контролем. Тож нерозумно засмучуватися з цієї причини.

Однак звернімо увагу на скрутне становище сучасних стоїків, які заперечують існування і Зевса, і Бога, а отже, відкидають тезу, що людину створив Зевс чи Бог. Припустімо, ці індивіди натомість дотримуються переконання, що людина постала у процесі еволюції. У такому випадку людину не створено задля якогось призначення, а значить, неможливо виявити таке людське призначення, втілення якого приведе до процвітання. Гадаю, ці особи можуть розв’язати свою проблему, відмовившись від античного обґрунтування стоїцизму, а натомість обравши обґрунтування на основі наукових відкриттів, стоїкам недоступних. Поясню, як саме це можна втілити. Якби хтось спитав мене, чому стоїцизм працює, я не розповідав би історію про Зевса (чи Бога). Натомість поговорив би про теорію еволюції, за якою ми, люди, виникли в результаті цікавої низки біологічних випадковостей. Тоді перейшов би до еволюційної психології, за якою ми, люди, внаслідок еволюційних процесів отримали не лише певні анатомічні та фізіологічні характеристики, але й певні психологічні риси, наприклад схильність за певних обставин відчувати страх чи тривогу, а за інших—насолоду й задоволення. Я пояснив би, що ми поступово виробили ці схильності не для того, щоб гідно жити, а ради можливості вижити й розмножитися. Я додав би, що, на відміну від Зевса (чи Бога), еволюційним процесам байдуже до нашого процвітання; вони стосуються лише виживання й розмноження. Достоту вкрай нещасна особина, яка попри це спромоглася вижити й дати потомство, в еволюційних процесах відіграватиме більшу роль, ніж особина, сповнена радості, яка, утім, вирішила не розмножуватися. На цьому моменті мушу зупинитися й перевірити, чи розуміє мій слухач, як еволюційне минуле впливає на нашу поточну психологічну конституцію. Чому, наприклад, ми відчуваємо біль? Не тому, що боги чи Бог так захотіли або вирішили, ніби нам ці відчуття підуть на користь, а тому, що наші еволюційні предки, яким (завдяки еволюційному «експерименту») рани завдавали болю, були значно більше схильні уникати таких ран (а отже, мали значно більше шансів вижити й розмножитися), ніж ті предки, які були нездатні відчувати біль. Тож ті, що відчували біль, були ефективніші в передачі своїх генів, ніж ті, що не відчували, і в результаті ми, люди, успадкували здатність відчувати біль.

Так само внаслідок еволюційних процесів ми наділені здатністю відчувати страх: наші еволюційні предки, які боялися левів, мали менше шансів потрапити до них у пащу, ніж ті, що на левів не зважали. Так і схильність відчувати тривогу й жадобу — наслідок минулих етапів еволюції. Предки, які тривожилися, чи достатньо в них їжі, з меншою імовірністю померли би з голоду, ніж ті, що не переймалися, як наступного разу прохарчуються. Аналогічно наші предки, які ніколи не вдовольнялися тим, що мали, завжди прагнули більше їжі чи кращого прихистку, мали більше шансів вижити й розмножитися, ніж ті, які легко вдовольнялися наявним. Еволюційне пояснення є і в здатності відчувати насолоду. Чому, наприклад, таке задоволення від сексу? Бо наші еволюційні предки, які знаходили в сексі насолоду, мали значно більше шансів залишити потомство, ніж ті, що були до сексу байдужі чи, що ще гірше, вважали його неприємним. Ми успадкували гени тих предків, для яких секс був утіхою, тож у результаті й самі вважаємо його приємністю.

Як ми переконалися, стоїки вважали, що Зевс створив нас для життя гуртами. Погоджуюся зі стоїками: ми «за своєю природою» зграйні. Однак заперечую тезу, що такими нас створив Зевс (чи Бог). Радше ми колективні істоти, бо наші еволюційні предки, які відчували потяг до інших людей і завдяки цьому приєднувалися до гуртів інших осіб, з більшою імовірністю виживали й розмножувалися, ніж ті, що уникали гуртування. Гадаю, ми еволюційно «запрограмовані» не лише шукати стосунків з іншими людьми, а й прагнути певного соціального статусу серед них. Гіпотетично всередині сформованих нашими еволюційними предками гуртів існувала соціальна ієрархія, як у зграях мавп. Члену гурту з низьким статусом загрожувало позбавлення ресурсів чи навіть вигнання, що врешті становило загрозу для його виживання. Ба більше, низькостатусні самці з гурту практично не мали шансів на розмноження. Тож ті предки, які відчували мотивацію здобувати соціальний статус (які, отримавши статус, почувалися добре, а втративши—погано), з більшою імовірністю виживали й розмножувалися; на відміну від тих, що були до соціального статусу байдужі. Завдяки минулим етапам еволюції сьогоднішнім людям приємно здобувати соціальний статус і неприємно його втрачати. Ось чому нас тішить схвальне слово інших і боляче зачіпає образа.

За стоїками, Зевс дав нам здатність мислити, щоб ми були подібні до богів. Однак я гадаю, що ми отримали здатність мислити так само, як і інші здатності: еволюційним шляхом. Наші еволюційні предки, наділені розумовими здібностями, мали більше шансів вижити й розмножитися, ніж не наділені. Також важливо розуміти, що ми набули цю здатність не для того, аби переступати через еволюційно запрограмовані бажання на кшталт бажання сексу чи соціального статусу. Навпаки, ми набули здатності мислити, щоб мати змогу ефективніше задовольняти ці бажання—наприклад, щоб розробляти ефективні стратегії реалізації сексуального потягу чи прагнення соціального статусу. Ми володіємо тими здібностями, якими володіємо, бо їх наявність дала нашим еволюційним предкам змогу вижити й розмножитися. Та з цього не випливає, що ми мусимо використовувати ці спроможності для виживання й розмноження. Насправді завдяки здатності мислити в нашій владі «неправильно застосовувати» цей еволюційний спадок. Поясню.

Візьмімо здатність чути. Ми отримали її завдяки еволюції: ті предки, які могли чути наближення хижака, мали більше шансів вижити й розмножитися, ніж ті, що не чули. Однак сучасні люди рідко використовують орган слуху саме з цією метою. Натомість ми можемо за його допомогою слухати Бетховена, що жодним чином не підвищує наші шанси на виживання та розмноження. Крім «неправильного» використання здатності чути, ми також «неправильно» застосовуємо й вуха, які еволюціонували разом із цією здатністю: носимо на них окуляри чи кульчики. Аналогічно ми отримали здатність пересуватися на ногах—бо предки, що нею володіли, краще виживали й розмножувалися порівняно з тими, що її не мали; однак деякі люди за допомогою цієї характеристики піднімаються на Еверест, а це заняття явно знижує шанси на виживання. Маючи змогу «неправильно застосовувати» здатність чути чи ходити (тобто використовувати їх у спосіб, що не має нічого спільного з виживанням та відтворенням виду), ми можемо так само некоректно використати й здатність мислити. Зокрема, обійти за її допомогою поведінкові схильності, закладені в нас еволюцією. Наприклад, еволюцією запрограмовано, що людину винагороджують за секс. Та завдяки здатності мислити вона може вирішити утриматися від можливостей сексу, бо, скориставшись цими перевагами, віддалиться від різних цілей, які перед собою поставила, цілей, що не мають нічого спільного з виживанням і розмноженням. (Найкатегоричніше рішення—целібат, зведення своїх шансів на розмноження до нуля.) Що важливіше, розум допомагає дійти висновку, що позиції, яких ми, запрограмовані еволюцією, прагнемо (наприклад, соціальний статус чи збільшення вже надбаного), цінні тоді, коли наша мета—просто вижити й розмножитися. Але вони геть втрачають цінність тоді, коли мета натомість—відчувати спокій протягом усього життя.

Як бачимо, стоїки вважали, що хоч Зевс і створив нас чутливими до страждань, але й дав інструмент (здатність мислити), який за правильного використання допоможе більшості страждань запобігти. Гадаю, аналогічно можна стверджувати про наслідки еволюції: еволюційні процеси створили нас чутливими до страждань, але також дали нам (ненавмисно) інструмент, за допомогою якого більшості мук можна запобігти. Цей інструмент, знову ж таки,—розум. Здатні мислити, ми можемо не лише осягнути своє скрутне становище, зумовлене еволюцією, але й свідомо вжити заходів, щоб у міру можливості вирятуватися з нього. 

Хоча еволюційне програмування допомогло нашому процвітанню як виду, та в багатьох аспектах воно вже віджило на погляд користі. Візьмімо для прикладу біль, якого людині може завдати публічна образа. Я дав йому еволюційне пояснення: ми відчуваємо його, бо еволюційні предки, які дуже переймалися отриманням і збереженням соціального статусу, мали більше шансів на виживання й розмноження, ніж ті наші предки, кого статус не обходив і кому, відповідно, образи не боліли. Але з часів, коли наші попередники блукали в африканських саванах, світ радикально змінився. Сьогодні цілком можна вижити, маючи низький соціальний статус; навіть якщо хтось тебе зневажає, закон забороняє йому відібрати в тебе їжу чи викинути з дому. Ба більше, низький соціальний статус—тепер не завада для розмноження; насправді в багатьох куточках світу серед чоловіків і жінок із низьким соціальним статусом коефіцієнт відтворення вищий, ніж серед чоловіків і жінок із вищим соціальним статусом.  

Якщо наша мета—не просто вижити й розмножитися, а насолоджуватися спокійним існуванням, то біль від втрати соціального статусу не просто марний: він контрпродуктивний. У повсякденних справах інші люди, як запрограмовано еволюційно, працюватимуть над здобуттям соціального статусу, часто несвідомо. У результаті вони зазвичай ставитимуться до нас зневажливо, ображатимуть чи загалом діятимуть так, аби поставити нас на місце, у соціальному сенсі. Їхні дії можуть спричинитися до підриву нашого спокою—якщо ми це дозволимо. У таких випадках мусимо застосувати (а точніше, «неправильно застосувати») свій інтелект—і проігнорувати еволюційне програмування, яке надає образам болю. Інакше кажучи, маємо за допомогою розуму знеболити цю образу, в такий спосіб зменшивши її руйнівний вплив на наш душевний спокій. 

Під таким самим кутом розглянемо жадобу. Як ми вже побачили, нашим еволюційним предкам бажання мати більше ішло на користь,—тож сьогодні ми наділені такою схильністю. Але жадоба, якщо її не приборкати, порушить спокій. І замість насолоджуватися тим, що маємо, ми все життя тяжко працюватимемо задля здобуття того, чого в нас немає, керуючись хибним, на жаль, переконанням: от щойно здобуду це—і насолоджуватимуся, не шукаючи більшого. Як слід вчинити? Знову ж таки, «неправильно» застосувати інтелект. Ніж вигадувати за його допомогою розумні стратегії надбання всього і побільше—скерувати його на подолання своєї жадоби. І один із доцільних способів—вдатися до негативної візуалізації.

Насамкінець розгляньмо тривогу. Як видно, ми еволюційно запрограмовані мучитися ваганнями й побоюваннями: еволюційні предки, які не переймалися, де взяти наступну порцію їжі та хто це там гарчить серед дерев, а натомість блаженно насолоджувалися вечірньою загравою, імовірно, до старечого віку не доживали. Але більшість сучасних людей, принаймні в розвинутих країнах, живуть у навдивовижу безпечному й передбачуваному середовищі; ніхто не гарчить серед дерев, ми небезпідставно певні, що й наступного разу буде що поїсти. У нас просто значно менше підстав для тривог. Та все ж ми зберегли притаманну предкам схильність непокоїтися. Тож якщо хочемо досягти спокою, треба «неправильно застосувати» розум і подолати цю схильність. Зокрема можна, за порадами стоїків, окреслити коло позицій, які нам непідконтрольні. А тоді розумовим зусиллям викорінити тривогу щодо них. Це підвищить шанси на здобуття душевного спокою. 

І нарешті—резюме. Стоїки вважали, що можуть довести: стоїцизм—єдино правильна життєва філософія; у своєму доведенні вони спиралися на те, що Зевс існує і створив нас задля певного призначення. Утім, гадаю, цілком можна заперечувати запропоноване стоїками доведення стоїцизму, не відкидаючи сам стоїцизм як такий. Зокрема, тлумачити так: стоїки помилялися у твердженні про мету нашого створення, та все ж у своїй життєвій філософії обрали правильну мету (спокій) і розробили низку корисних методик її досягнення. Тож якщо мене спитати: «Навіщо практикувати стоїцизм?» —у відповідь я не покликатимуся на Зевса (чи Бога) й не говоритиму про призначення, задля якого створено людину. Натомість я розповім про наше еволюційне минуле; про те, як ми еволюційно запрограмовані хотіти певних речей і переживати певні емоції за певних обставин; про те, як існування за цією еволюційною програмою хоч і дозволяло нашим предкам виживати й розмножуватися, для сучасної людини може вилитися в нещасне життя; і про те, як, «неправильно використовуючи» свою здатність до мислення, можна подолати еволюційне програмування. Потім я зазначу, що хоч стоїки й не розумілися на еволюції, та відкрили психологічні техніки, які на практиці допоможуть подолати ті аспекти нашої еволюційної програми, що здатні підірвати спокій. Стоїцизм за його належного тлумачення—це ліки від недуги. Недуги тривоги, горя, страху та численних інших негативних емоцій, що мучать людство, не даючи провадити радісне життя. Практикуючи техніки стоїків, можна зцілитися від цієї хвороби, а отже, здобути спокій. Тобто я підводжу до такої думки: хоча давні стоїки й винайшли «ліки» від негативних емоцій, та помилялися в поясненні, чому ці ліки дієві.

Розумію, що не всіх потішить моя «модернізація» стоїцизму. Наприклад, колеги-філософи можуть закинути мені, що, замінивши філософське обґрунтування стоїцизму на науково-природниче, я, по суті, відриваю стоїцизму голову (поради та психологічні техніки) й пересаджую її на тіло (доведення) геть іншої тварини. І додати, що отримана в результаті таких маніпуляцій доктрина—зовсім не елегантна химера, а жахливий і неприродний монстр: достоту Франкенштейн. Далі колеги-філософи можуть дорікнути, що запропоноване мною доведення стоїцизму виразно антистоїчне. Стоїки, як ми бачили, радять жити у згоді з природою. Однак я пропоную використовувати розумові здібності для подолання еволюційного програмування—тобто, по суті, жити всупереч природі! Стоїки-пуристи також поскаржаться, що у своєму трактуванні стоїцизму я проігнорував відмінності в позиціях цитованих мною античних філософів. Наприклад, Марк Аврелій, певно, був більше за інших стоїків налаштований на виконання обов’язку. А Музоній Руф та Сенека хоч і погоджувалися, що стоїки не мусять бути аскетами (а їхня філософія не завадить насолоджуватися життям), та розходилися в тому, наскільки щирою й ревною має бути та насолода. Я ж намагався сформувати такий тип стоїцизму, що буде корисний для мене самого й, можливо, для ближніх, і задля цього пристосував філософію до наших умов. Якщо хтось скаже мені, що шукає спокою, я пораджу звернутися до стоїчних психологічних технік, описаних у цій книжці. А також заохочу вивчити праці античних стоїків. Однак попереджу, що в процесі він виявить відмінності між моєю версією стоїцизму та варіантом, якому віддавав перевагу, скажімо, Епіктет. І додам, що коли Епіктет краще пасуватиме до його потреб, ніж моя система,—то, безумовно, слід обрати Епіктета.

Тож кому варто спробувати стоїцизм? Для початку, тому, хто прагне спокою; зрештою, саме спокій ця доктрина й обіцяє. Тому, хто вважає, що є щось цінніше за спокій, практикувати стоїцизм буде нерозумно. 

Якщо життєва мета—досягнення спокою, це викреслює деякі потенційні життєві філософії. Наприклад, гедонізм, мета якого—не спокій, а максимізація насолод. Та навіть визначивши головною метою життєвої філософії спокій, ми муситимемо обирати між тими філософіями, що поділяють цю мету; насамперед доведеться визначитися між стоїцизмом, епікуреїзмом, скептицизмом та дзен-буддизмом. Яка з цих життєвих філософій найкраща для нас? Яка найліпше забезпечить досягнення омріяного спокою? Думаю, це залежить від особистості й обставин: те, що спрацює для однієї людини, не спрацює для іншої, з іншими особистими рисами та умовами життя. Тобто коли йдеться про життєву філософію, універсального рішення немає. Гадаю, є люди, які особистісно дуже годяться для стоїцизму. Навіть якщо ніхто формально не ознайомить їх зі стоїцизмом, вони сформулюють його для себе самі. Ці «вроджені стоїки»—безмежні оптимісти, вони цінують світ, у якому випало жити. Якби їм трапився до читання Сенека, вони негайно упізнали б у ньому споріднену душу.

Є й інші люди, яким з огляду на особистісні риси практикувати стоїцизм буде психологічно важко. Ці люди не допускають навіть думки, що самі є джерелом власного невдоволення. Вони днями чекають, часто нетерпляче, на якусь подію, завдяки якій нарешті втішаться собою і своїм життям. Вони переконані, що оцей елемент, якого бракує,—щось зовнішнє: те, що має дати їм чи втілити для них хтось інший. «Щось» може позначати певну роботу, суму грошей або якусь пластичну операцію. Вони також переконані, що в разі отримання цього забраклого компонента зціляться від незадоволеності життям і звідтоді довіку житимуть щасливо. Якщо запропонувати такій хронічно невдоволеній особі спробувати стоїцизм, вона впреться рогом, відкидаючи пропозицію: «Це не може спрацювати!». Це трагічні випадки; вроджений песимізм таких індивідів заважає їм уживати заходів до подолання своїх настанов, а отже, різко зменшує їхні шанси на радість. 

Більшість людей з особистісної точки зору опиняються між цими двома екстремумами. Вони не є ані вродженими стоїками, ані хронічно невдоволеними. Та хоч практикування стоїцизму й пішло б їм на користь, чимало представників цієї групи не бачать необхідності спробувати його (або, як на те пішло, будь-яку іншу життєву філософію). Натомість живуть на еволюційному автопілоті: блукають у пошуках винагород, які пропонує еволюційне програмування, зокрема насолоди від сексу чи споживання великої порції їжі, і в униканні спричинюваних тим самим програмуванням покарань (наприклад, болю від публічних образ). Однак, можливо, настане день, коли щось зніме їх з автопілота: особиста трагедія чи осяяння. Спершу вони будуть доволі дезорієнтовані. А потім заходяться шукати життєву філософію. Смію ствердити, що перший крок у пошуку такої філософії—оцінити власну особистість і обставини. А потім націлитися знайти не єдино правильну філософію життя, а ту, яка найкраще пасуватиме саме тобі. 

Як я пояснював у вступі до цієї книжки, колись мене приваблював дзен-буддизм як життєва філософія, та що більше я дізнавався про нього, то більше він втрачав принадність. Зокрема, я зрозумів, що дзен-буддизм несумісний із моєю особистістю. Я неухильно аналітичний. Щоб дзен-буддизм зі мною спрацював, я мусив би відмовитися від своєї аналітичної природи. Стоїцизм же вимагає від мене якраз її застосування. Тож мені стоїцизм обійдеться «дешевше» в плані зусиль, ніж дзен-буддизм. Розгадуючи коани чи годинами сидячи з порожньою головою, я вочевидь почуватимуся нещасним, а от для когось іншого це проблеми не становитиме. 

На завершення дам людям, які шукають життєву філософію, таку ж пораду, що її даю людям, які шукають пару. Вони мають усвідомити: вибір найкращої «половинки» залежить від їхньої особистості та обставин. Тобто ніхто не є ідеальною парою для всіх, а деякі люди взагалі нікому не підходять. Навіть слід усвідомити, що для більшості людей життя з неідеальним партнером краще за життя без партнера взагалі. З філософією багато в чому так само. Немає однієї життєвої філософії, ідеальної для всіх, а деякі життєві філософії брати на озброєння не варто нікому. Ба більше, майже завжди людині краще прийняти для себе неідеальну життєву філософію, ніж жити без неї загалом. Насправді, якщо ця книжка ані душі не наверне до стоїцизму, але спонукає людей активно замислитися про життєву філософію, я відчуватиму, що, за стоїчними принципами, прислужився ближнім.