Перемогти не вигравши, програти без поразки: яку загрозу партнери бачать у сильній Україні та чи можна вплинути на їхню думку
Даниіл Бородай
Від самого початку російсько-української війни в 2014 році політика США та країн НАТО щодо Російської Федерації залишалася суперечливою, а часом просто дивною. Не визнаючи на офіційному рівні територіальні загарбання Москви в Криму та на Донбасі та впровадивши економічні санкції, країни Заходу одночасно постійно вдавалися до спроб «перезавантаження» відносин із РФ. На стрімке зростання співпраці в енергетичному секторі не могли вплинути ані килимові бомбардування в Сирії, ані використання хімічної зброї на території Великобританії. У сфері культури для Росії все також було доволі непогано: у 2018 році країна, згідно з рішенням ФІФА від 2010 року, стала господарем Чемпіонату світу з футболу, який успішно використала для пропаганди російської культури сотням тисяч іноземців, які сприяли приросту російського ВВП майже на 1%. Як пізніше з’ясувалося, для того, щоб справжнє обличчя Росії XXI століття нарешті побачили на Заході, знадобилася найбільша війна в Європі після 1945 року, яка триває в Україні з 2014 року.
З початком повномасштабного російського вторгнення в Україну 24 лютого 2022 року США та країнам ЄС довелося запровадити проти РФ небачену досі кількість санкцій в усіх секторах економіки. Остаточно в минуле пішла велика кількість спільних проєктів, найважливішим із яких був газогін «Північний потік 2». За допомогою нього Європа мала стати критично залежною від російського блакитного палива, що згодом дозволило б РФ диктувати свої умови в міжнародній політиці на європейському континенті.
Попри всі обмеження, серед країн НАТО та ЄС не існувало консенсусу щодо України, жертви агресії. Напередодні та в перші дні повномасштабного вторгнення в урядових кабінетах Берліна, Вашингтону та Брюсселя домінувала думка, що Україна не зможе втримати фронт, а війна якщо і продовжиться, то у формі широкої партизанської війни. У Білому домі свіжими були спогади нещодавньої поразки в Афганістані, в результаті якої у руки терористичної організації потрапила величезна кількість американської зброї, тому адміністрація Джо Байдена панічно боялася «вкладатися» у ще одну подібну війну.
Попри значну фінансову допомогу як для України, так і для українських біженців у всій Європі, лідерство у військовій допомозі тривалий час залишалося за країнами Східної Європи, а особливо Польщею та країнами Балтії. Приємною несподіванкою для багатьох українців у страшні дні лютого 2022 року стало лідерство Великої Британії, яка також займала рішучу позицію щодо необхідності підтримувати Україну не лише 5000 касок, але й артилерією. Зрештою успіхи ЗСУ у звільнені Київської, Чернігівської та Сумської областей в кінці березня 2022 року разом із неочікуваною стійкістю економіки та наявності в більшості населення бажання битися та перемагати вплинули на думку решти партнерів. Українським дипломатам вдалося домогтися постачання великої кількості передового західного обладнання від США, а також країн Західної Європи, які на початку війни не допускали навіть думки про те, що Україна буде здатна не лише оборонятися, але й наступати.
Із часом номенклатура озброєння розширювалася. Почали надходити не лише боєприпаси, але й системи ППО, РСЗВ та бронетехніка, однак із кожним видом озброєння комплектом постійно йшли також обмеження, які не дозволяли на повну розкрити потенціал навіть найсучаснішої зброї. Одним із найбільш критичних та водночас найбільш живучих є обмеження щодо використання західних ракетних систем по території Росії. Україна використовує сучасні системи залпового вогню HIMARS та M270 із літа 2022 року, однак навіть у 2024 році не наносить ними удари по території РФ. Це обмеження є лише тим прикладом, який не вдається приховати від громадськості, залишаючи відкритим питання про те, скільки ще подібних обмежень є таємними. Роздратування подібними обмеженнями поступово повернуло в медіапростір тезу, яку активно обговорювали ще на початку російського вторгнення: Захід просто боїться зробити Україну занадто сильною. Проте якщо в 2022 році подібна теорія ще звучала конспірологічною, то в 2024 році її правдивість стає дедалі очевиднішою.
Головним аргументом противників надання Збройним силам України передової та ефективної зброї для боротьби з РФ був страх ескалації та прямої війни НАТО з РФ. Про це прямо говорили найвищі посадові особи США, Німеччини та інших країн НАТО. Страх такої війни базувався не лише на наявності у РФ найбільшого ядерного арсеналу у світі, але й на сумнівній перспективі перемоги НАТО навіть у конвенціональній війні, без застосування «сили атома». Перемога у «холодній війні» вселила в західний світ віру в те, що мир у світі вже досягнутий, тому підтримка значних збройних сил є зайвими витратами, не говорячи вже про їхнє розширення. Фактично єдиною країною НАТО, яка розвивала свої збройні сили після 1991 року, були США, що викликало та викликає гостру критику з боку багатьох американських політиків, найгучнішим із яких залишається кандидат у президенти Дональд Трамп.
На початку повномасштабної російсько-української війни багато західних політиків відкрито визнавали неготовність збройних сил до потенційної війни з Росією. У Німеччині взагалі заявляли, що в 2022 році у разі війни, подібної за масштабами до російсько-української, Бундесверу вистачило б боєприпасів лише на декілька днів. Така ситуація була реальністю для більшості західноєвропейських армій. За 2 роки Захід розпочав гарячкове відновлення колишніх потужностей, на оборону почали витрачати в десятки разів більше коштів, однак процеси збільшення армій триватимуть у Європі роками. Натомість РФ вдалося створити величезну військову економіку, наздогнати яку НАТО буде дуже складно. Однак навіть якби країни НАТО мали достатньо ресурсів, маловірогідно, що Україна отримала б усе для перемоги.
Іншою причиною, чому Україна не отримує достатньо ресурсів для перемоги, є непевність Заходу щодо вигоди від потенційної перемоги України та відвоювання всіх територій, окупованих з 2014 року (що військово-політичне керівництво України декларує як кінцеву мету війни ще від 2022 року). У розумінні багатьох європейських політиків програш Росії у війні означатиме початок процесу неконтрольованого розпаду держави, як це сталося в 1917 році. Тоді замість стабільної та договороздатної імперії утворилася держава, яка ставила за мету свого існування підкорення цілого світу та знищення навіть самої ідеї про західний спосіб життя. Масла у вогонь таких страхів підливає те, що в сучасної імперії у наявності є цілий арсенал ядерної зброї, ризик розпорошення якої по світу є катастрофічним сценарієм для політиків у Вашингтоні.
Сценарій тривалого конфлікту, який поступово виснажує російські ресурси для Заходу залишається оптимальним у довгостроковій перспективі, оскільки свого часу подібна стратегія в Афганістані, поєднана з внутрішніми проблемами цієї держави, дозволила порозумітися з червоною імперією та завершити «холодну війну». Для України проблемним місцем в цій схемі залишається факт, що після виходу радянських військ Афганістан залишився зруйнованим, владу в ньому із часом захопили релігійні радикали. Хоча Україна все ж залишається централізованою цивілізованою державою, перспектива війни на роки чи навіть десятиліття може створити величезну «зону відчуження» у самому центрі Європи.
Змінити ставлення партнерів до війни в Україні залишається для українського керівництва нетривіальною задачею, від успіху розв’язання якої залежатиме як результат війни, так і подальший розвиток держави. Однозначно можна ствердити лише одне: поглиблюючи зв’язки та союзи з іншими державами, українці все ж мусять першочергово розраховувати на власні сили та засоби, постійно їх удосконалюючи.