Перехожий

Частина І

Він зупинився на тротуарі та обережно подивився спочатку наліво, потім направо. З обох боків їхало тисячі машин, всі різнокольорові, всі напівпрозорі, наче тільки що виринули зі світу тіней. Тут, на цій стороні дороги, їх було добре видно, та чим далі зір сягав за переходом, тим густішим ставав туман життєвої невизначеності, інша смуга губилася у ньому, танула у сіро-кривавім полотні спокус, небезпек, думок і бажань.

Він - перехожий. Поряд з ним стояли тисячі таких, як він. Сірі обличчя, заплющені очі, випрямлені вперед руки. Неначе немовлята у фальшивому сні, з якого всі так неохоче виринають, вони на дотик ступали дорогою, намагаючись щось відчути кістлявими, безжиттєвими пальчиками безпорадних старців. Вони не хотіли відкривати очі, бо боялися не побачити кінця тої дороги, по якій тримають шлях. Заковані у кайданки свого страху, з гордовитим жалем кожен з них вимовляв ім’я. Ім’я СВОГО бога.

Наши Боги прекрасны телами,
У них множество рук и глаз,
Они созданы были нами,
Потому так похожи на нас.

А мы созданы были ими,
Для чудесной игры без конца,
Но однажды мы стали чужыми,
Будто нам заменили сердца.

И под гнетом чужого бога,
Не нуждаемся мы в красоте.
Так безрадостна жизни дорога,
Когда бог - єто труп на кресте.

Какафонія молитв зливалася у єдиний шум, настільки потужний і гулкий, що ніхто вже не міг почути, як поряд з ним, такого ж безпорадного сліпця, збиває машина життєвих негараздів, а інший падає в яму безумства і відчаю. І вони би з радістю допомогли, відштовхнули б, попередили, помахали б авто… Але всі зайняті молитвою до свого бога, і всі бояться відкриті очі. І чим густіше туман життєвих сновидінь, тим менше цих сліпців лишається на білій, неначе чистий лист, з якого всі починали, зебрі.

Але він знав, що були й інші перехожі. Він їх відчував доторком пальців, рідко, але відчував. Їх крок був впевнений, і дивним чином він знав, що очі - відкриті. Іноді, серед безкінечного шуму моторів життєвих негараздів, що перемолювали в своїх жерлах мертві душі, він чув лязг мечів і зов бойового горна. Він не міг знати, з ким б’ються ці люди… Якщо взагалі вони були людьми. Музика горна більшість перехожих лякала, і в паніці, намагались вони якомога швидше втекти, забути цей звук, і не дай боже не розплющити очі і не подивитись, хто ж грає цей клич! Але були такі, хто чарувався цією музикою, і наче стадо сліпих кошенят рвуться до матері, сходились до штандарту…

Частина ІІ

Він йшов далі, йшов 16-тий рік поспіль. Сіре обличчя, заплющені очі, підняті вперед руки. Але серце… Серце вже багато разів чуло ту пісню, що її вдалині грали незнайомці. Та щоразу, як намагався він підійти до звуку, він стихав, і знову залишався сам на сам з перехожими, яких збивали машини, які падали в ями, і які йшли далі… В дитинстві, доки всі вони йшли поряд і їх було багато, доки мало хто придумував собі богів і возносив їм молитви, він чув легенду про Провідників, що в древні часи всіх перехожих стрічали перед дорогою. Вони відкривали їм очі і показували напрям, куди йти. За їх часів, кажуть, і туман був меншим, і прогалини в дорозі були не такі глибокі.

А потім люди, що їм відкрили очі, але які не навчились бачити кінець дороги, почали винаходити нові шляхи. Хибні шляхи. Погустішав туман, побилась дорога від поступу безумців, що всім казали не переходити дорогу, а йти назад, до витоку джерела. І з того часу, як всі відхрестились від Провідників, ті пішли, а перехожі осліпли… Так казала легенда.

На дорогу впала перша крапля. За нею друга. Почався рідкий у цих краях дощ. Впала крапля і йому на руку. Крапля ця пекла пекельним вогнем, і від неочікуваності та болю він відкрив очі… То була свічка, з якої стікав віск. Вогонь, поки слабкий і немічний, все ж дозволяв побачити простір навколо себе, перехожих, яких збивали машини, і його… Провідника… З коротким волоссям, зачесаним вбік, і з короткими вусами під носом, він тримав в одній руці меч, а в іншій книгу.

Він зупинився. Вражений, не в змозі вимовити ані слова, забувши всі молитви і всіх богів, яких знав до того. І тоді Провідник промовив до нього: “Тримай правду міцно. Правда завжди пече, але не відпускай її, коли не хочеш знов осліпнути. Тримайся за неї, хто б не став тобі на шляху. І ти дійдеш до кінця.”

З цими словами він розтанув в тумані, залишивши його сам на сам зі свічею. Перехожі тепер жахались його, обходили стороною. Їх збивали машини, а він їх бачив і оминав. Вони падали в ями, а він їх перестрибував.

Він йшов. Йшов тропою…

Мы оставили свои тропы,
Снова грязь, снова гарь и смрад;
Сумашедшие ликантропы,
Возвратились в бетонный ад.

Добровольньій надев ошейник,
Лечь у будки и видеть сны,
Про морошку и можжевельник
И про запах сырой сосны.

Мы пока еще не свободны,
Нам пока еще нужен тыл.
Но все чаще в глазах голодных -
Мы костров возжигаем пыл.

И я знаю, однажды ночью,
Навсегда мы покинем город,
Вновь почувствуем шкуру волчью,
Что не даст нам замерзнуть в холод.

И туда, где грибы и травы,
И туда, где исландский мох;
Где мы вечно юны и Правы,
И живет в каждом камне Бог!