Печворк

Цілими днями вона слухає аудіокнижки, щоб відволіктися від новин, та створює вишиванки для онуків, а зі збережених у прозорому пакеті в тумбочці клаптиків шиє ковдри в стилі печворк. Покривало з різнокольорових уривків тканини: ось цей зелений трикутничок — залишок від сукні, яку вона собі шила на день народження; туди прийшли всі її колеги з «Луганськпечаті». Казково-фіолетовий квадрат — із сукні для доньки Асі, на зустріч до 20-річчя випуску; полотно в клітинку — Стасова рубашка, в якій колись ходив працювати сторожем у Чигриних. Згодом він пішов із тої роботи, а сорочка лишилася з ним — Стас їздив у ній на дачу і в ліс по гриби. Гарна була.

Він завше носив клітчасті сорочки, лиш один раз... — вона сухими пальцями зібрала покривало в себе на колінах і знайшла в геометричному малюнку ковдри невеличкий клаптик ніжно-рожевої тканини, — лиш один раз одяг однотонну: на Перше вересня, коли молодша донька пішла до школи. Стас був такий щасливий того дня…

Пальці відчули м'який, ніжний дотик, і вона пригадала день, коли їм дали квартиру. Скільки порогів вона оббила заради тої квартири! Два роки боротьби проти кумівства чиновників їхнього міста. «В мене малі доньки мерзнуть, бо стеля тече, а ви мене зі списків на житло викреслюєте! Ось піду в райвідділок, і вам звідти всиплють!»

Яка вона тоді була бойова... І тепер бойова — лише чотирнадцять років до дев'яноста залишилося. Кожен день: зарядка, здорова їжа, ліки за розкладом. Все — завдяки завзятості, якій навчив Стас — її опора, її заслін.

Коли вона прибігла додому того дня, він все зрозумів. За гордо піднятим підборіддям, за полум'ям в очах. Стасові не треба було казати — тепер вони мають житло. Тепер їхні доньки будуть зростати в найкращих умовах. Центральне опалення, газова плита, електроенергія! А з чого все починалося? Ось він, спогад її дитинства: засипана соломою підлога, гасова лампа — і вона мала робить домашнє завдання за одним столом із чотирма сестрами... Обійнявши Стаса, вона відчула теплу байкову сорочку під пальцями. «Ріднесенький, які ж ми з тобою молодці!» — сказала тоді вона.

...Коли лікарі повідомили, що в Стаса четверта стадія раку, вона ніби скам'яніла. Обм’як собі в кріслі, очі прикрив — і це її чоловік? Той самий, який до старості ходив з рівною спиною та ніколи не плакав?! Вона побачила, що проклятуща сорочка аж натяглася на животі: Стасові тісно. Зняла її з нього, сіла за швацьку машинку, за годину пошила нову. Таку комфортну, зручну й теплу, яку тільки можна уявити. Он він, куточок, зрізаний зі спини тої тісної сорочки на пам'ять... Все інше пішло на ганчір'я. І чому вона не помічала так довго, що сорочка йому затісна? Її не охопив сум — свідомість втікала від тієї болючої теми. На похоронах — плакала, так. Багато плакала. Навіть під заспокійливими. А далі... Все як уві сні.

Одного разу з донькою, з якою вона тепер ділила квартиру, відбулася чергова сварка, і те дурне непорозуміння вони так і не встигли розрішити — так спати полягали. Молодша донька давно не дзвонила, і ще того дня не вийшло додзвонитися до онуки — і її охопив смуток. Вона собі подумала: «Нічого вже на світі я не хочу. Тільки хочу на небо, до мого Стасика, щоб він мене обійняв, та й усе».

Он, до речі, зелений з помаранчевими квітками клаптик із першої спідниці онуки Галі, яку допомагала їй шити. Галя тоді вчилася у восьмому класі — а тепер їй вже тридцять — нічого лишень не пам'ятає зі складної науки шиття. Купує собі речі, на які заробляє тяжкою працею. Тою, через яку не телефонує бабусі. Ех! От побачити би правнуків!

А ось... Пальці затремтіли, коли вона відчула край рельєфного квітчастого мережива, і серце закалатало. Витерла сльози рукавом, а покривало сповзло з колін на килим, відкриваючи те, що лежало під ним: чорно-біла, або радше вже чорно-жовта фотографія, де молода пара посміхалася на камеру, вдягаючи одне одному обручки на пальці. На ній та сама сукня з квітчастим мереживом. І вони зі Стасом на фото такі самі, якими бачить вона їх обох у найщасливих снах.