Або пан, або пропав

Ніхто точно не пам'ятає, яка була погода у той день. У той самий день, коли Рівновага Світу трохи похитнулася. Хто зна, у добрий бік, чи навпаки, та темні сили отримали гору над нещасними душами простого люду.

Здається, це було літо, а липневе сонечко дарувало своє тепло усім живим істотам, навіть Потойбічним. Одним словом, день, що треба аби зазирнути на ринок та трішечки поторгуватися.

Сам базар був великим та людяним. Яскраві вітрини та прилавки обставлені таким чином, щоб жоден потенційний покупець не пройшов повз. Навіть якщо нічого не придбає, то візьме на замітку, що тут є те, що йому потрібно!

Продираючись через натовпи чоловіків і жінок з дітьми, було важко тримати дорогу в полі зору. Людей було багато, всі штовхалися і пхалися, також бажаючи пройти. По суботах таке часто бувало.  

— Купуйте, Пане, це добре намисто! Не жалкуй грошей, а жінка зрадіє! — кричить купець з одного боку.

— Беріть солодощі! Пряники чи цукерки! — почулося десь зліва.

— Хапайте, поки гаряче. Таку бульбу ви ще не куштували! — палко зове до свого прилавку ще один добрий чолов'яга.

Двоє молодиків проштовхувалися крізь  натовп базару: треба було знайти крамницю, де обмінюють одне на інше, та добре поторгуватись. Заради діла, навіть довелося пройти повз віз із усілякими смаколиками та залишити його на "зворотний шлях".

Крамниця швидко знайшлася. Невеличка, з різьбленими віконцями. Сам магазинчик був невеликий, однак, добре обставлений зовні. І горщики з маками біля входу з масивними дверима, і лавки під вікнами, щоб можна було перепочити, а господареві - послухати найсвіжіші плітки. На дверях, як і прийнято, висіла підкова. Начебто на щастя.

— Ти впевнений, що це тут? — той хлопак, що був трохи нижчий за свого друга, недовірливо оглянув крамничку. Блондин із міцним, тренованим тілом та трихвильки шаленим поглядом, звернувся до свого сусіда. Він виглядав так, наче може скрутити бику роги на бігу. Вдягнений був просто: вишита сорочка, що без усілякого сорому ділилася зі Світом незабутнім видом його грудей, та звичайні штани з черевиками. Окрім енергійного погляду, він також володів яскравим намистом та браслетом. Червоні намистини, наче ягоди калини на гроні, всіювали його шию та зап’ястя. А блискуча сережка, лише доповнювала образ розбишаки.

— Ілаю, не будь таким підозрілим! Це точно тут. Осьо, дивися! — його товариш, простягнув клаптик паперу, який він називав "мапою". На ньому щось було начеркано пером, але не розібрати, що саме.

Ілай недовірливо поглянув на папір та позіхнув, відвернувши погляд від хлопця.

Його сусід був трохи вищий за Ілая. Кудлатий та трохи незграбний. Скоріше за все, від невпевненості у собі. Вдягнений він був скромніше, ніж Ілай: та ж сорочка і штани, але усе цілком пристойно. На голові сидів капелюх з соломи; про його схожість на пташине гніздо Ілай вже встиг пожартувати. Хто знає, може, там і справді жило якесь пташа.

— Роби що хочеш, Кіт, аби було вигідно.

Із цими словами вони зайшли до приміщення крамниці. Маленький дзвіночок продзеленчав над головами гостей, повідомляючи господареві про нових клієнтів.

Спочатку господар був привітливим, відповідав на питання, та жадібно потирав свої ручки. Але, коли побачив що хлопці намагаються йому втиснути...

— Три мідяки. Не більше, — він мало не плювався.

Ілаю це не сподобалося одразу, однак Кіт ще намагався домовитися.

— Ні, хлопці, це ж обмінна крамниця, а не приймач сміття та мотлоху непотрібного. Три мідяки вже забагато. Усе, що можу для вас зробити.

Ілай цикнув, відходячи від лавки. До речі, гроші взяв.

— На ці копійки навіть хліба не купити. Ти обіцяв, що цей гладкий даси золотий! Кіт, от як послухаєш тебе...— те, що хлопець був засмучений, було ясно наче день.

Виходячи з крамниці, Кіт зупинився на порозі. Його за рукав тримала маленька дівчинка. Зростом невеличка, очі-бісики, весела та шебутна.

— Я знаю, як допомогти вам, братці. — сказала вона та засміялася. Сміх лунав задерикувато, наче срібні дзвіночки з усіх боків.

Незнайомка швидко обійшла навколо Кіта, посміхаючись.

Але той наче не помічав, що дівчинка виглядає трошки дивно. Ще й хутряна шапка була не по погоді. На вулиці тепло, а до зими ще далеко.

— Допомогти? Це як же? — якщо ця дівчинка знала спосіб, то це був саме той шанс, за який треба вхопитися обома руками. Очі Кіта засяяли новими можливостями.

— Кіте? Що ти там застряг? — пролунав нетерплячий голос Ілая з вулиці.

— Мене звуть Капі. Я чула про те, що вам грошей не вистачає. Я знаю, де можна взяти, — сказала нова знайома та потягла хлопця за стіни крамниці.

Ілай із подивом дивився на парочку.

— Це що за новини? Кіте? Ти, що, нянькою влаштувався? Чия це дитина? — він відступив назад. Діти для Ілая були приводом напружитися. Не те щоб він їх не любив, але зазвичай вони його дратували.

— Чи ти її вкрав? Не думаю, що її хтось купе. Поверни її назад, де взяв.

Кіт лише радісно посміхнувся:

— Вона знає, де грошей взяти, — гордо промовив Кіт, наче то він знав спосі, а не щойно довідався його від іншого.

Капі киває, підтверджуючи слова Кіта.

— Моє ім'я Капі! І в мене є таємнича мапа скарбів! Там не тільки гроші, а ще й прикраси та дорогі тканини, — вона махала руками у повітрі змальовуючи те, що хлопці могли б знайти, якщо підуть за нею.

Ілай, який спочатку не дуже хотів навіть слухати бешкетницю, враз усе забув. Слово "Скарб" вабило, звало за собою. Кому не хотілося б знайти скриню із усіляким добром?

Побачивши, що обоє парубків зацікавилися, вона вхопила їх за рукави та потягла у сторону лісу.

—Тільки я знаю вірну стежину. Ніхто більше не поведе вас правильним шляхом! Ну то що? Згода, amici? — на останньому слові голос провідниці звучав загадково. Але переслідувані легкою наживою, хлопці не звернули на це уваги.

— Згода! — в один голос, не змовляючись, відповіли Кіт з Ілаєм, киваючи головами.

Ай, да вдача!

Ай, то добре!

Капі, не думаючи ані секунди, побігла вперед, не бажаючи втрачати ані хвилини більше на цьому порозі, а хлопцям нічого не залишалося, окрім як піти за нею.

Якийсь час, поки вони не дісталися околиці села, всі троє йшли мовчки. Кожен думав про своє: Кіт про те, що їм, нарешті, пощастило. Ілай уже подумки уявляв, на що витратить свою частку скарбів. Напевно, купить собі нову сережку. Він бачив одну на вітрині, коли вони йшли базаром. Та блищала і переливалася на сонці. А Капі ж вела думу про те, яким шляхом краще їх повести, щоб вчасно дістатися до місця призначення, де на них чекав сюрприз.

— Сюди,— дівчинка вказала в бік лісової гущавини, що розкинулася неподалік від селища, з якого вони вийшли.

— Сюди? — перепитав Кіт, явно напружившись. Ліс був густим, непроглядним, явно сирим у своїй темній глибині. 

— Вже передумали? Це ж усього лише ліс. Ви що, в лісі не бували? — Капі мелодійно засміялася, вивчаючи хлопців своїми великими очима кольору бурштину. Лише зараз Кіт помітив, що колір був досить неприродним для звичайної людини.

Звичайної людини...

— Були в лісі, звісно! І нічого ми не боїмося, — буркнув Ілай, дивлячись на неї. Таке висловлювання, ще й зі сміхом у його бік, явно зачепило його горду натуру. 

Але потім лише посміхнувся, розтягнувши губи в широкій посмішці, показуючи свої зуби. Якби він був якоюсь істотою або звіром, то точно мав би страхітливий ікластий оскал, такий, що вганяє голки жаху під шкіру лише одним своїм виглядом. Моторошний юнак.

Кіт сіпнувся і майже перехрестився, але Капі його різким помахом зупинила. 

— Хіба мало, хто біля окрайки лісу блукає? Не варто накликати непроханих гостей, — тихо прошепотіла вона, озираючись навколо. Вигляд юної попутниці явно дав Кіту зрозуміти, що від подібних жестів доведеться утриматися.

— Та, хоч сто разів перехрестися! Я всіх тут під горіх оброблю! — Ілай увійшов у кураж, і його було не зупинити. Він схопив Кіта за руку, міцно стиснув її (чим змусив того пискнути від болю), а після вказав у бік стежки вглиб лісу:

— Веди нас, дівчинко, всі скарби будуть нашими!

Капі посміхнулася. Усе ж вона не помилилася, коли запримітила цих двох біля крамниці обмінника. 

Вона взяла Кіта за руку і потягла за собою.

— Ви не пошкодуєте. Насправді, ці багатства тут уже дуже давно. Кажуть, це загублений скарб із легенд. Скриня величезна і важка. Усередині, як я говорила раніше, повно каменів дорогоцінних, прикрас, тканин дорогих! На десять царських життів вистачить! — Капі без угаву розповідала, який вигляд мали коштовності, як вони чудно блищали на світлі, і як їм пощастило, що саме ці багатства стануть їхніми. 

Натхнений до цього ідеєю, Ілай запідозрив щось недобре. Те почуття, яке виникло у нього ще біля крамниці, знову повернулося. Звідки дівчисько знає, які ці камінці, якщо їх ніхто ніколи не брав до рук, якщо ніхто не розкривав скриню? Однак, бачачи пристрасне бажання Кіта знайти пригоди на свою п'яту точку, Ілаю залишалося лише підіграти і погодитися. Знов.

Кіт же був захоплений. Він слухав історії про незліченні багатства мало не з відкритим ротом. Погляд його так і сяяв мрією про те, як він витратить свою частку. Здавалося, ось воно, ідеальне життя, лише простягни руку — і воно стане твоїм.

Тим часом ліс згущувався дедалі сильніше, навколо темніло, і дорогу назад уже було не розгледіти. Повернутися буде важко. А якщо брати до уваги, як Капі петляла, заводячи їх глибше й далі, то пригадати, з якого боку вони взагалі розпочали свій шлях, вже не видавалося можливим.

Але тут сталося щось неймовірне...

Ліс навколо почав оживати: світлячки стали підніматися з трави і вимальовувати своїми ліхтариками хитромудрі візерунки, освітлюючи шлях. Дерева зашелестіли кронами голосніше, а гілки неприродньо нахилилися від вітру, ніби стараючись торкнутися мандрівників і не пустити їх далі. А може й навпаки, намагаючись підштовхнути їх дорогою вперед.

Капі так само базікала без угаву, тепер розповідаючи своїм новим знайомим про те, як краще пекти пиріжки, щоб не підгоріли. Кіт уже й не пам’ятав як, але вони якимось чином перейшли на тему кулінарії.

Але це й не важливо, адже спілкуватися з новою подругою було дуже весело і приємно. Незабаром вона стихла, зупинившись перед печерою. Немов кам'яний звір, що розтулив свою жахливу пащу, перед мисливцями за скарбом розкрився вхід. Печера була великою, прикритою мохом, кущами, а зверху ще й деревами. Тільки зараз Ілай помітив, що птахи більше не співали, трава не шелестіла. Навколо панувала цвинтарна тиша. Мовчала і Капі. 

— Щось я так втомився... Не помічав цього, поки ми йшли, — зітхнув Кіт, торкаючись своїх ніг. 

І справді, Ілай теж відчув, що втома навалилася зверху, наче важкий нездоланний валун. 

— Ми ходили близько шести годин, — незворушно відповіла дівчинка.

Неймовірно. Шість годин? Зараз уже мав би бути захід сонця. Але, оскільки вони перебували у густому лісі, то й заграви не було видно.

— Ну, нічого! У печері і відпочити можна, і скарби знайти. Дуже зручно, —  посміхнулася дівчинка. І пішла вперед, ховаючись серед тіней.

Нічого не вдієш, Ілай узяв Кіта під руку і вони разом увійшли до незнайомого місця, сподіваючись, що не даремно вплуталися у цю пригоду.

Всередині, незважаючи на те, що ззовні печера виглядала жахливо моторошною, їм відкрилася зовсім інша картина: сталактити переливалися від яскравого блакитного до темного синього кольору, ніби морські хвилі. Уся земля була вкрита дивовижною травою, що випромінювала яскраве світло, варто було на неї ступити. З неї наче розліталися жучки, але, може, то були порошинки з самих рослин. Землею ліниво тягнувся струмочок, найімовірніше десь тут було джерело води. Яка солодка та чиста. Кіт відчув, як спрага підступає до горла. Ілай теж невдоволено поморщився, слухаючи вабливе дзюрчання води зовсім недалеко від них. Тепер справжнім скарбом був би ковток кришталевої рідини.

Пахло тут свіжістю і ґрунтом. Тривога поступово відступала. Це місце виявилося дуже гарним і приємним оку. Однак крижаний жах облив з голови до п’ят, коли на землі Кіт помітив, що, крім їхніх з Ілаєм слідів, тягнулися ще одні. І вони, на подив, не були схожі на відбитки чоботів маленької дівчинки. Тому що сліди Капі ось — трохи віддалік. 

Ці ж належали високому чоловікові - занадто великі. І цей чоловік явно не був людиною. Сліди від босих ніг із кігтями, таке видно відразу. 

Кіт схопив Ілая за рукав, нервово смикаючи його кілька разів. На цей жест хлопець лише шикнув на свого супутника. 

Він теж помітив це, але дотримувався холоднокровності. Ілай також втомився, хотів пити і не розумів, що відбувається. Однак, одна думка невпинно бринілаі в голові: "Це пастка!"

Озираючись навколо, Ілай помітив дещо дуже незвичне: розриту яму. І не просту, а специфічної форми. Зроби крок у бік і чітко побачиш хрест. Він уже хотів було крикнути Кіту бігти, але озирнувшись помітив, що Кіт уже зустрівся з монстром особисто. 

Загороджуючи рятівний вихід з печери, перед ними з'явився високий чоловік. Міцної статури, у довгій сорочці до гомілки. І босий. Ось кому належали сліди.

Розглянути нового, і явно небезпечного, гостя не видавалося можливим. Адже той стрімко ухопив Кіта за руку, смикнувши на себе. Схилившись над хлопцем, він вишкірився, демонструючи бритвено-гострі зуби й утробно загарчав. Сам був скуйовджений і навіть брудний. Мабуть, із заходом сонця він виліз із тієї самої могили і ще не привів себе до ладу. Якщо взагалі такі чудовиська займаються подібним і стежать за зовнішнім виглядом.

Реакція Кіта не змусила на себе довго чекати. Хлопець злякано скрикнув, вдивляючись у палаюче голодом зелене око, що так жадібно дивилося на хлопця, та, мабуть, не впоравшись зі стресом і жахом, що охопили його, знепритомнів. Тіло його обм'якло в пазуристих ручищах упиря. 

Чоловікові довелося притримати свою здобич. Але опісля він лиш роздратовано зітхнув.

— Ні, так не піде. Це не цікаво, я так не граю, — пробурчав він. Попри свою зовнішність, голос у рудого був приємним.

— А з їжею і не граються, — відповіла Капі, знизавши плечима, дивлячись на те, чим зайнятий її товариш.

Нарешті Ілай поборов перше заціпеніння і стрімко кинувся вперед, вихоплюючи несвідоме тіло Кіта з чужих смертоносних обіймів. Закинувши хлопця на плечі, побіг у бік виходу з цієї зали людожерів. Упир лише обернувся, однак, здавалося, не збирався гонитися за ними.

— Добрий улов. Ти молодець, Капі, — він погладив дівчинку по голові, усміхнувшись їй. Капі лише зніяковіло всміхнулася. Завжди приємно, коли тебе хвалять.

Ілай же особливо і не чув чужої розмови. Він продовжував бігти вперед, але ні на сантиметр не наближався до виходу. Кіт дедалі сильніше тиснув на плече своєю вагою, нагадуючи про втому все яскравіше. Це лише більше вимотувало Ілая. Бігти не було сил, проте бажання жити набатом стукало у скронях, змушуючи хлопця активніше хапатися хоч за якийсь шанс.

Зрештою, коли Мисливець вирішив, що їхні гості вже достатньо набігалися, він буквально виріс перед обличчям Ілая, перегороджуючи йому шлях. Магію він розгубив з моментом смерті, але ось у своїх рухах все ще був швидшим за звіра.

— Полиш усе, це кінець шляху, — мовив він, серйозно дивлячись на Ілая. Капі мала рацію, гратися з їжею — приклад поганого тону. Він сам її цього вчив.

Оскільки його висока фігура затуляла блякле світло зовнішнього світу, очі чоловіка яскраво виблискували з темряви, що утворилася.

Печера, хоч усе ще сяяла й вражала своєю красою, нібито згасала на тлі чудовиська, що знищувало будь-які надії.

Чоловік схопив Ілая за плече, боляче вчепившись пазурами в нього, і штовхнув до стіни. Це змусило хлопця впустити Кіта на землю. Капі цього тільки і чекала та спритно потягнула свою частину здобичі ближче до місця трапези. Там вона і багаття вже спорудила, і приготувала все, що потрібно.

Удар Ілая головою об стіну ніби протверезив його. Він втупився на свого мучителя і вирішив, що це не діло, тож з усього розмаху і останніх крапель сили він врізав гаду. 

Це було навіть кумедно. Гектор легко перехопив чужу руку, і не дивлячись у бік випаду. Ілай часто дихав, погляд його то ловив фокус, то нібито мутнів. Усе це ознаки втоми і стресу. Нехай парубок і хоробрий, і юний, і гарячий, але все ж таки Капі добре постаралася, щоб виснажити цього міцного хлопчину.

Намагаючись наситити легені й усе тіло киснем, кров бігла по венах швидко, шумом віддаючи у вухах здобичі й спокушаючи хижака.

Перехоплену руку упир спритно завів за спину Ілаю, розвернувши хлопця обличчям до печери. Тепер уже людожер притулився до стіни, а до себе притиснув юне тіло. Юне, а від того набагато смачніше. 

Чоловік схилився над ним і різко вкусив, встромляючи свої гострі ікла в тепле місце між плечем і шиєю. Спробуй разок на смак і більше не захочеться зупинятися. 

Звісно, хоч воріт сорочки кровопивця дбайливо відвернув, щоб не забруднити кров'ю, та через його неакуратність бризки червоної рідини все одно потрапили на білу сорочку. Вони падали на тканину, ніби горобина, що сипалася з грона, і тут же вбиралися, розтікаючись пелюстками, залишаючи свій хитромудрий візерунок. 

Насититися такою незначною кількістю крові неможливо, проте людожер чомусь зупинився. 

Він усе ще міцно тримав хлопця у своїх "обіймах Смерті". Ілай відчував гострий пульсуючий біль у ділянці укусу. А також те, що залишився живим. І це усвідомлення було важливіше за всі інші.

Від пережитого стресу, Ілай став відчувати, як повіки все важчають, а сам він провалюється в небуття. Відключатися було не можна, але чинити опір не ставало сил. Адреналін, що раніше наповнював його тіло, відступав, залишаючи по собі лише втому.

Прокинувся Ілай від запаху смаженого на багатті м'яса та гучних вигуків і сміху Кіта. Кіт... Він живий? Ілай пам'ятав, як вони йшли за Капі в бік печери зі скарбами, і як на них напав монстр-канібал.

Ілай різко підскочив, і цей рух одразу ж віддався йому болем у голові. Він поморщився, накриваючи її рукою. На подив, виявив на ній якусь тканину. Точно, зовсім недавно його били головою об стіну...

— О, Ілай! Як почуваєшся? — запитав Кіт, який мав явно кращий вигляд за свого товариша. Вічно йому щастить.

— Що сталося? А де цей...? — Ілай озирнувся навколо, шукаючи того самого кровопивцю.

— Хто? А, Гектор? Він уже пішов. Це він обробив твої рани і люб'язно спіймав нам дичини на вечерю! — сказав Кіт, усміхаючись. Задоволений, ніби нічого й не було. Або було, але не з ними.

— Що? Я гадав, що нам гаплик... Він що? Злякався, так? Ха! — Ілай хмикнув сам собі під носа. А взагалі дивна все ж таки ситуація. Не з'їли, хоч і збиралися, так ще й пригощають. Який сенс? Уф... Думати боляче. 

Але тут заступилася Капі:

— Зовсім не злякався! Просто... ну... Гектор ніколи й нічого не боїться! — обурено надулася дівчинка, відвернувшись. 

Ілай піднявся, ігноруючи дитяче лепетання. Парубок вже повністю був у своїх думках, йому кортіло скоріше дізнатися про наміри вбивці. Краще спитати прямо, ніж гадати самому. В очах усе двоїлося, але потихеньку зір знов почав фокусуватися. Ілай озирнувся і помітив, що самого Гектора поблизу ніде немає. Похитуючись, він пішов на пошуки.

  Довго шукати не довелося. Гектор сидів над могилою, та й знайти його було не важко — варто було пройти глибше в печеру.

  Здається, що чоловік зовсім не помічав Ілая, хоча хлопець доволі наполегливо витріщався на нього. Чи не накинеться він знову? Не схоже... Що ж у нього в голові? 

— Тут мене закопали, попередньо роздягнувши лише до цієї сорочки, — раптово порушив тишу Гектор. Від несподіванки Ілай трохи смикнувся. Ця напруженість, яку він відчував, почала дратувати. Хлопець вирішив наблизитися і сісти поруч. Не схоже, що цей Гектор був у настрої його "доїдати".

  Чоловік так і дивився на власну могилу, не скидаючи очей. Погляд порожній, без емоцій. Ілай нахилився до співрозмовника, намагаючись зрозуміти, що той відчуває. 

— Я хотів зжерти тебе. 

— Але ти цього не зробив. Чому? Чому відпустив? — від його хвалькуватості в Ілая не залишилося й сліду. Лише цікавість і щире нерозуміння.

— Я впивався твоїм обличчям і його виразом. Страх, біль, залишки згасаючої надії в погляді... У якийсь момент я побачив себе. У момент смерті. Не знаю, називай, як хочеш. Можливо, залишки людяності...

— Таке й раніше було?

— Ні, це вперше. Не знаю, що з цим робити, — Гектор зітхнув, і все ж таки поглянув на Ілая. Він зустрівся з його поглядом. Хлопець досі витріщався, широко розплющивши свої блакитні очі. 

— Твоя посіпака залишилася голодною? — Ілай намагався усі думки зібрати до купи, а тому перескакує з однієї на іншу. 

— Ні, у мене був запас. З нею все гаразд. Я б не допустив, щоб вона залишалася без вечері.

— Тоді... Голодним залишився ти? 

— Я.. Ну... — Гектор відвертається від хлопця, хитнувши головою.

Ілай насупився, зморщив носа від головного болю. Мозок наче от-от вибухне. Але здавалося, в його голові все потихеньку ставало на свої місця. 

— Я зрозумів тебе. Все ж таки якось треба жити. А у печері не так багато смаколиків. Хоч ти і хотів мене вбити, але цього не зробив, тож в мене є пропозиція. 

 Ілай підсів ближче до рудого і оголив друге плече. Яке поки що було без укусів.

— Я пригощу тебе. Якщо в обмін ти битимешся зі мною чесно. І будь впевнений, що я тебе здолаю. І без тієї шахрайки. Хоч до золота не привела, але може, мені не буде нудно.

— Ти знову збираєшся туди? Ну, скільки можна? Ілаю, це вже вкотре за місяць? — Кіт дивився на те, як його друг збирався, готуючись знову піти на всю ніч із дому.

— Недостатньо, щоб зупинитися... — той самовдоволено усміхається, приміряючи нову сережку, яку для нього зробив його новий знайомий. Прикраса яскраво блищала на сонці, і Гектор сказав, що вона пасувала до його очей. Підкреслювала їхню жвавість.

— Передавай привіт йому і скажи Капі, що мені подобається ідея відкрити з нею крамничку випічки, — Кіт не приховував усмішки, проводжаючи друга.

— Я буду дуже зайнятий із Гектором. Нічого не можу обіцяти. 

Виконавці: Pampyh_Bumblebee (письменник), ‧₊˚ софія ⁺‧˚°(художниця), Пані Дяна (художник)