Пазли

Шовковиця фарбувала губи, пальці й залишала яскраві плями на білій футболці хлопчика. Сік вибуховою хвилею підкорював назавжди пам’ять смакових рецепторів. Було байдуже, що на зубах скрипіла пилюка. Фраза батьків «мий перед тим, як їсти» в такі моменти не згадувалася. Занадто вже смачно було. А терпіння — не сильна сторона щасливої дитини.

***

Клубок із горла слимаком доповз до мозку, блокуючи адекватність. 

Його дитяча частина рвалася назовні: проси, тисни на жалість, тримай будь-якою ціною! Доросла — просто слухала, як голос коханої востаннє звертається до нього й гладить своєю щирістю розпач. 

Казала щось про те, що все буде добре, про те, який він чудовий, що їм було казково разом, але вони руйнують одне одного. 

Усе було без биття посуду, погроз та люті. Ненависть — єдине почуття, яке могло б втамувати біль, але йому не було з чого народитися.

А все, що міг сказати чоловік, — «прощавай». І не тому, що не кохав, а тому, що саме в цю мить біль роздирав кожен клаптик його тіла, де раніше торкалися її гарячі губи, демоном усотувався в кожну клітинку. Хлопець знав, що тепер він одержимий. Знав, що клятий демон підніматиме його з ліжка й битиме тіло об самотні стіни доти, поки сірі шпалери не перетворяться на той самий закривавлений щебінь під роздертими колінами дитини.

***

Фарба кольору хмар густими патьоками стікала по хресту. Жінка з сірими очима вже багато років підфарбовує цей безіменний хрест перед Паскою. Ім’я та дату на табличці стер час. Фарби не шкода — все одно їй доводиться фарбувати хрести на могилах матері, трирічного сина та інших родичів.

Внуки часто навідували жінку, та на кладовище з нею ходили неохоче. Не раз розповідала найстаршому, де хто похований. Згадки теплим сумом обіймали їхні плечі. Та чи згадає він колись, чи розкаже своїм дітям ці історії? 

«Людей у мальовничому селі все менше, а кладовище все ширше», — часто повторювала вона. Але любила згадати кожного та погрітися спогадами, як на сонці, яке може спалити. 

***

У дитячі розбиті коліна вгризався щебінь. Занедбані вікна старої сільської лікарні приховували від лікаря страшні для матері кадри.

Хлопчик і не думав, що відсутність такої буденності, як дихати — може забрати усе. Коли в грудях пекло, а кашель не допомагав, в голові не пролітали кадри його короткого життя, бо горло ніби звузилося до тонкої щілини, крізь яку кожен вдих доводилося видряпувати, і разом із цим наростав тваринний страх задихнутися тут і зараз, без жодного запасу часу, лише з єдиною думкою — щоб мама встигла врятувати.

Та якби ж вона могла.

***

Курсор миші на екрані комп’ютера обводив таку рідну, але вже чужу рожеву усмішку. 

Зір втомленого хлопця якийсь час ігнорував наявність на фото ще одного персонажа — вродливого чоловіка, який був молодший за неї.

«Невже ти щаслива з ним, га?»

Нарешті його ненависть, здавалося, народжується. Увесь час, від того клятого прощально вечора він усе ще думав, що вона передумає і повернеться до нього. Але фото, де його маленьке сонечко у білій сукні біля сакур із цим козлом, стерло всю його дорослість та надію. Йому так сильно захотілося загорнутися в руде волосся своєї нової подруги, цілувати її пульсуюче місце на шиї — і не тому, що вона йому подобалася, а просто на зло своєму русявому коханню з фото, щоб воно знало, що він теж щасливий, щоб воно знало, що він давно забув! Але совість не дозволяла робити цього, бо ж навіщо світові ще одне розбите серце. Користуватися людьми у нього виходило найгірше. А що виходило найкраще — він досі не знав. 

***

Господи, хто замовляв цю сирну тарілку? Хіба я?

Слухай тост, будь ласка. 

Про що ти знову думаєш? 

Чи помітно, що моя посмішка фальшива? 

Я їх люблю, але ненавиджу цей день і необхідність бути в центрі уваги. 

Цікаво, а вони прийшли відсвяткувати мої 35, бо я їм подобаюся, чи просто: «давай підемо, нас запросили, образиться, якщо відмовимося»…

Так-так, щастя та здоров’я.

— Дякую. За такі слова варто випити! — промовив я, але подруга батька продовжила:

— І найголовніше — бажаю тобі жити так, щоб було що згадати! Життя швидко минає. А ще гірше, коли неочікувано обривається. Досі пам’ятаю, як твоя мати телефонувала і розповідала, що ти ледь не помер. Добре, що лікар встиг, хоч і старенька сільська лікарня...

— Завжди ти починаєш — уже чарка в руках нагрілася. П’ємо за здоров’я, це найголовніше! — перебив її чоловік, який сидів навпроти, чим розсмішив гостей, які вже збиралися втопитися в меланх-олійних спогадах минулого.

— Дякую! — видихнув я.

Фух, нарешті мене знову не помічають. Може спробувати сир?

Від того клятого дня в голові лишилося небагато: ні обличчя лікаря, ні його імені. Тільки відчуття, коли не можеш вдихнути. Решту — як водою змило.

Жити так, щоб було що згадати? Але згадується переважно погане.

Дивно, скільки сил пішло, щоб витіснити багато чого із пам'яті, і як легко воно повертається. Разом із фото на старому комп’ютері, разом із людьми, яких уже немає поряд.

Чи є сенс взагалі тонути в спогадах? 

Все одно колись добра сива жінка, схожа на мою бабусю, безіменний дерев’яний хрест на моїй могилі в червоний і навіть не знатиме, що це мій улюблений колір.

Жити тут і зараз стає важливішим за спогади. Життя тут і зараз — має свою вагу. 

До речі, до сиру пасувала б шовковиця. Чому я про неї згадав?