Палаюча Зоря

Нарешті... Це скінчилося... Він знову у палаті видінь, захований від впливу вільного марення. На його руках немає крові, його зброя - у арсеналі під замком, а не у тілах його побратимів чи в його тремтячих від божевілля руках. Він поглянув у дзеркало, звідти на нього знову дивився сотник Устименко, а не той демон, що рветься назовні і сіє кривавий жах у світі вільних видінь. Єдине, що його занепокоїло - очі, вони все ще блищать тим кривавим вогнем, у них все ще помітні тіні тих злочинів й насильств, що він скоїв там...

- С-с-сотнику, як В-ви п-п-почуваєтесь? - голос Марії тремтів від жаху.

- Гадаю, сотнику поки що варто відпочити, а ви, Маріє, напишіть рапорт. - владно, але доброзичливо прошепотів Йова так, аби цього не почув сам Устименко.

- Д-д-обре...- сестра церкви ледь стримувала сльози.

Йова проводив її поглядом, коли вона зникла у наметі сестер Церкви. Можна було лишень здогадуватися, що саме вона побачила там сьогодні, але прискорена хода, якою вона буквально вилетіла з палати видінь, підказувала, що нічого кращого за попередні рази.

У сестринському наметі наразі нікого не було - більшість сестер виконували свої обов'язки допомоги пораненим воякам у медичному відділку. Це чудово - ніхто не помітив, як Марія впала на коліна й розревілася від жаху, що переповнював її. Самотність була рідкісним дозвіллям - вона плодить гріх, як вчить церква, тому Марії вдалося взяти себе в руки й підвестися, поки ніхто не помітив цього інциденту. Коли вона писала звіт біля свого ліжка, заплакані червоні очі її були опущені додолу - навіть як би хто з сестер й зайшов зараз до намету, ніщо не видало б її емоцій. А саме зараз її переповнював жах. Вона бачила все те, що бачив Устименко. Вона у деталях бачила кожну дошку окривавленої підлоги стрілецьких казарм та відблиск сонячного зайчика на вкритій густою кров'ю шаблі, якою одержимий Устименко рубав своїх побратимів. Вона бачила ніж, який стирчав у серці схімонаха Йови, що сам лежав у калюжі крові з лицем до того спотвореним, що впізнати його можна було лишень по зірваному з ланцюга й розтоптаному хресту. Казарму у видінні оскаженілий сотник перетворив на спотворену подобу храму, де вирішив здійснити жертвоприношення невідомим богам. Принаймні, на це вказувала зіркоподібна фігура, що її по центру кімнати з мерців намагався викласти і підпалити Устименко.

Палаюча Зоря... Феофан повинен знати, що це означає. Про долю Феофана у видінні вона воліла б не згадувати взагалі, але відрубана голова з кривавими дірками замість очей, насаджена на власний посох схімонаха, не покине її уяву ще принаймні місяць.

Марія вже не стримала сліз, коли у рапорті описувала те, що чинив Устименко з нею. Будь на її місці хтось інший, згадки про це навіть не було б у звіті, проте обов'язок для неї був важливішим. Найгіршим у цьому богопритивному дійстві був навіть не складений з решток її порубаного тіла знак Нуклеархії - навіть смерть та подальше розчленування здавалися не такими жахливим у порівннянні з тим, як екзальтовано він отримував насолоду з її знищення, огріховлення. З молитвою, Марії нарешті вдалося скінчити рапорт. Тремтячими, мов нещадно битий дощем та вітром листок, руками вона понесла рапорт до намету Феофана.

- Пресвятий Гетьманичу, урятуй нас від того диявола, що оволодів душею твого вірного козака, Володимира Устименко. Очисти його душу від пітьми, позбав від зла, врятуй його, не допусти, молю Тебе, втілення його видіння у життя. Святий Гетьманичу, даруй мудрість віків вірному твоєму слузі - покажи мені, що нас від нього урятує. Амінь. - Феофан добре знав, що знаменує собою Палаюча Зоря.

Устименко відкрив свою душу демонам, навіть до кінця не усвідомлюючи цього. Раптовий порив вітру сколихнув дорожню накидку схімонаха, коли той крокував по багнюці до арсеналу, ніби підштовхуючи його до виконання свого святого обов'язку. Гетьманич в молитві вказав на Зброю Очищення. Кожен священник мав таку - освячений Церквою табельний револьвер зі срібними кулями, остання милість, дарування повного очищення. Тепер потрібна лишень рука, що здійснить праведний Божий Суд. Ніхто інший не візьме на себе такої відповідальності, - та й Феофан не був певен, що має право перекладати цей важкий обов'язок на когось іншого. Проте демони, що вже опанували серцем сотника, бачать все. Вони почуять пастку, якщо Феофан наполягатиме на тому, аби особисто приймати сповідь - така надмірна увага до його особи з боку церкви не може не викликати підозри, що в свою чергу може спровокувати вибух. Для цієї справи потрібні двоє, й Феофан вже знав, до кого звернутися за допомогою. Під час цієї недільної сповіді все вирішиться...

- Особистому складу У-СС пройти на недільну сповідь! - памар Несхибний по гучномовцю вже втретє оголошував про початок таїнства. Втім, Устименко продовжував непорушно сидіти на ліжку в казармі, спиною до дверей, поки його побратими хутко підводилися від своїх справ й прямували до дверей. Демон Крові хрипло вимовляв слова богохульної молитви Палаючій Зорі смертними устами сотника.

Як тільки за останнім стрільцем зачинилися двері, Устименко поклав до того схований під ліжком ніж за халяву чобота, примостив змащений пістолет за полою шинелі. В халяву іншого чобота він сховав заздалегідь загострений баґнет від своєї рушниці. Час вершити волю Істинних Богів! Його крок був важким, колишня свідомість, що поклонялася мертвому Гетьманичу, намагалася чинити опір. Безглуздо, Палаючу Зорю вже не загасити! 

На дворі важким свинцевими краплями рясно поливав землю дощ, ноги немов плили у жовтому тумані, змішаному з багнюкою. Демони намагалися затулити від нього цілюще світло Гетьманича, але свідомість Устименка чинила спротив. Глибоко в душі щось підказувало йому, що все марно, але Церква вчила ніколи не здаватися. Ця битва на теренах його підсвідомості, може й остання. Кожен стрілець був навчений Шляху Боротьби. Й кожен знав, що може прийти момент, коли ставкою в боротьбі буде його душа. Але істиний праведник не повинен припиняти цю боротьбу навідь перед обличчям смерті.

Ось і ворота храму. Вони бачать сутулу постать, що відпускає зі сповіді останнього стрільця. Вони знають, що це Йова. Слабкий, обеззброєний Йова. Оповитий пітьмою храм, домовинний морок якого порушували хіба пару свічок біля ікон мертвого гетьманича та узурпатора-регента, рукотворних ідолів трупопоклонників церкви Нуклеархії. Храм вони спалять, але тільки коли ритуал буде завершено. Крок за кроком вони наближаються. Схімонах молиться біля ікони зліва від царських воріт, не бачить блискучу сталь ножа, яка за мить проколе йому серце - перша свята жертва за сьогодні. 

Раптом, Царські Ворота відчинилися, й під грім перших тропарних слів "Пом'яни Господи" смертне тіло одержимого просякнув пекучий біль. Хто посмів, як? Йова? Тіло сіпнулося, вихоплюючи пістоля.

- Як благий рабів Твоїх, - продовжував Феофан, виходячи з алтарної частини храму та розряджаючи в одержимого кулю за кулею, - і що в житті нагрішили "постріл", бо ніхто не є безгрішний, "постріл", тільки Ти "постріл"...

На цих словах Феофан вже був поряд з одержимим. Кров струмочками текла по чорній уніформі стрільця, побілілі пальці судорожно стискали ніж, все тіло тряслося. Раптом, на перекошенному обличчі одержимого ніби промайнув світлий промінь, що й змусив Феофана зупинитися. Й бодай на мить, але крізь залиті кров'ю очі він побачив душу Устименка, й почув скрізь потріскані, зціплені зуби ледь помітне шепотіння:

- Дякую, отче. Помоліться за мене.

Останнім пострілом Феофан поклав край стражданням Устименка. Демона було вигнано. Сотник Володимир Устименко виконав свій обов'язок й до кінця йшов Шляхом Боротьби. Й тільки тепер, під завивання тривожної сирени, коли озброєнні стрільці увірвалися в храм, почувши постріли, Феофан заспокоївся. Він виконав свій обов'язок перед Регентом, Церквою та ввіреними йому душами січовиків.

... що можеш й померлим дати упокій.