ПРОЛОГ

Темрява.

Безмежна. Безкрайня. Така, яку неможливо назвати — бо слова для неї просто не існує.

Не та, що обпікає. Не та, що морозить. Просто темрява. Наповнена сама собою і при цьому абсолютно, до болю порожня.

Десь вдалині, пропливали мерехтливі риби, бігли химерні коні, грались зі світами чотириокі коти, черви зникали й виникали у просторі, шугали дракони, випльовуючи з легень клубки зоряного пилу. Але тут, наче під велетенським невидимим куполом, були лиш тиша та темрява.

Він не знав, скільки вже тут. Та й навіщо знати — час тут поняття настільки відносне, що навіть магові це формулювання здавалося надто самовпевненим.

Пам'ять зраджувала. Не міг пригадати ані власного імені, ані того, чому опинився тут. Здавалося — він був тут завжди. Здавалося — нічого іншого просто не існувало.

По щоках пробіг вітерець.

Він здригнувся всім тілом. Кліпнув. Ще раз.

«Джогар».

Ім'я спливло з пам'яті, як корок на поверхню — різко, ніби завжди там і було. Щось пішло не так. Вчитель — архімаг, директор Академії, голова роду Драгон'їте — зник. І він, Джогар Тенгарог, опинився тут. Де б це «тут» не було.

«Вийти. Але звідси — куди? А є це „звідкись‟ взагалі? А чи було коли-небудь щось інше?» — думки вирували хаотично, без структури, без опори. Ну от. Навіть зникнути нормально не вийшло.

«А чи точно нічого немає?» — думка виникла зненацька, майже образливо логічна посеред цього хаосу. Поворухнув рукою. Підніс до очей. Не видно.

«Але вона є. Я відчуваю її. Або їх. У мене дві руки — це точно. І дві ноги. І очі. І темне волосся, все ще зібране гулькою на потилиці. Я – Джогар Тенгарог, один з найперспективніших молодих магів, помічник директора Академії!» Відчуття було дивне й одночасно заспокійливе — як остання точка опори.

Він чув. Зовні чи всередині — не міг сказати. Власний голос і десь далеко — гул.

Обернувся. Тиша. Але десь у цій нескінченності — світло. Дрібне, миготливе, воно здавалося найяскравішою точкою у всьому просторі. Воно манило. Кликало. Чи, може, просто зависло нерухомо, а він сам надавав йому значення.

Спробував ступити — під ногами порожнеча. Спробував гребти руками — жодного результату. Обернувся навколо себе. Голова запаморочилась. Світло нікуди не зникло — але ніби стало ближче. Або яскравішим. Або він просто дуже хотів у це вірити.

І тоді — думка. З тих, що приходять збоку, без попередження:

«Можливо, я зважаю на те, ЯК дістатися, замість того, щоб просто — дістатися?»

З точки зору магічної науки це була чиста демагогія. Магія — чітка система, причинно-наслідковий зв'язок, структура. Але структура тут не працювала. Послідовність тут не існувала. Може, і метод мав бути інший.

Заплющив очі. Зосередився на світлі — не на дорозі до нього, а на ньому самому.

«Хочу до світла».

«Просто — хочу».

Яскравий удар у повіки. Розплющив очі. Примружився.

Навколо було так ясно, що він мало не вирішив: темряви ніколи й не було. Озирнувся. Постамент. Гул у вухах — той самий, але ближчий. Наполегливіший. Ближче, ближче…

Гніздо.

Він зупинився.

Серед усієї цієї порожнечі — звичайне гніздо на постаменті. І в ньому — переливчастий Птах. Густі, величезні, пір'їни,поряд з котрими сам Джогар здавався крихітним, мінились білим і чорним, наче кола на збуреній каменем воді. Птах викльовував щось собі з-поміж кігтів, підкидав і заковтував жадібно, щораз трясучи крильми.

Душі. Він жере душі. Джогар здригнувся.

Сяючі очі раптом зосередились на ньому. Птах відірвався від свого заняття й протягнув голову на довгій шиї.

Це все? Він теж помер? Зараз його зжеруть? Нічого не залишиться? Джогар спробував виставити перед собою неіснуючу руку.

— Припини! — заверещав і звук розлетівся луною. — Досить! Відпусти світ зі своїх пазурів!

Птах завмер на мить, а тоді струснувся, сипнувши мерехтливим пір'ям.

— А носій цього хоче? — двоїстий голос заполонив простір, наче вода.

— Ми цього хочемо! Я цього хочу! — відчайдушно кричав маг.

Золоті очі зімкнулись і розплющились срібними.

— Магія повинна бути вільною! — не вгавав Джогар, з жахом дивлячись, як більшає примар у гнізді. — Я не твій підданий!

Птах струснувся знову. Відвів голову й продовжив викльовувати з-під лап ефемерну енергію. Одну. Другу. Третю. Зацокотав сяйливим дзьобом. Раптом розправив неозорі крила, шарпнувся й підлетів ввись, лишаючи по собі вихори душ.

У гнізді лишилось яйце.

Воно переливалося — світлом і темрявою одночасно, ніби всередині щось дихало. Джогар простягнув руку.

«Штовхни! Скинь його!»

І зупинився.

Гул у вухах став майже нестерпним. Не слова — розуміння. Чітке, як удар: не чіпай.

Дві постаті проступили у свідомості.

Перша — менша. Темніша. Посмішка нахабна, самовпевнена — але з неї чомусь било світло. Щось знайоме було в цій поставі. В цьому нахилі голови. Ніби він вже бачив її. Тільки де — не міг згадати.

Друга — вища. Постава зіткана ніби із самого світла, посмішка щира. Трохи наївна. Очі — такі, що вмістили доброту не від світу цього.

Але від цих очей хотілося відсахнутися.

Золотими літерами у пам'яті проступив напис — повільно, як крізь воду:

«Допоки живий Птах і Верховний маг — кров'ю першого сінгаама та кров'ю магічною буде скріплений договір цей, і одвічно захищатиме світ».

Простір розступився аби наступної миті зімкнутись просто над головою Джогара, скидаючи того вниз, у простір, якого не видно, не чути й ніколи не осягнути.

«Тепер можна точно божеволіти. Залишатися з цим адекватним — безглуздо» — у грудях забринів сміх.