ПРО СОНЦЕВОРОТ [частина 3]

Наприклад, в Carmina Gadelica міститься така шотландська інкантація, яку треба наспівувати, збираючи звіробій (це треба робити на сході сонця, коли зілля ще вкрите росою; робити це тільки правою рукою; робити це серпом або ножом із білою рукояткою; після того, як звіробій зрізано, класти його в біле полотно тільки лівою рукою, тобто тримаємо звіробій лівою, серпа чи ножа – правою, зрізали, лівою ж рукою кладемо зілля в тканину, завертаємо його, не торкаючись зілля правою рукою):

Eala-bhi, eala-bhi

Mo niarach neach aig am bi

Buaineam thu le mo làmh dheas

Tasgam thu le mo làmh chlì

Ga ba cò a gheabh thu’n crò an àil

Cha bhi e gu brath gun ni

[Éла-ві, éла-ві

Мо нíарах нєх екь ам пі

Пýанєм гу лє мо лаав єс

Тхáскам гу лє мо лаав хліі

Ка па кхоо а єв гун кхроо ан ааль

Ха ві е ку пра кун ні]

Звіробій, звіробій

Вважаю за щасливчика того, хто тебе має

Збираю тебе правою рукою, зберігаю тебе лівою рукою

Хто знайде тебе в загоні для молодої худоби

Ніколи не буде відчувати потреби в будь-чому

Тоді як ця езотерична «репетиція» головного врожаю проводилася, як я вже зазначав, відповідними фахівцями, більш екзотеричний підхід до духовних реалій цієї пори року вживала решта Племені (тобто народу), зосереджуючи свою увагу на влаштуванні багать. Навіть в сьогодення ця традиція присутня в календарному циклі багатьох місцин, де мешкають нащадки стародавніх кельтів, та й не тільки їх – здається, розпалювати багаття й святкувати Середину Літа навколо й біля них це загальна риса для більшості індоєвропейських народів, як у давнину, так і навіть у наші часи. Цікавим фактом є те, що саме те, як це робили й роблять кельти, є надзвичайно уніфікованим: багаття завжди має бути складене у формі кола, воно має бути розведеним у важливому для місцини й її мешканців місці (наприклад, біля колодязя, особливо священного, або на перехресті доріг, або на межі між двома земельними дільницями: безпосередньо самим людським поселенням (Плем’я) та оброблюваним полем (Землею тощо, або на березі річки чи озера (межа між Землею й Морем) тощо), вогнище має бути розпалене в момент заходу Сонця, його мали благословити задля посвячення його сили, світла й жару у функцію збереження врожаю, що зростає. В деяких місцевостях призначали особливу людину (ірл. «giolla an tine» - дослівно «слуга вогню») задля того, щоби вона відповідала за побудову й розпалення багаття та за його підтримання впродовж всього святкування. Паралелі подібної традиції можна побачити у бретонському звичаї призначати так званого Tad-You (дослівно «Прапрадід»), хто не тільки приглядав за підготовкою й підтриманням вогнища, але також проголошував молитви над полум’ям і благословляв гілочку колючого дроку (який є солярним, сонячним зіллям, бо квітне золотавим), з якої й розпалювали все багаття. Саме полум’я було, звичайно – окрім міфологічного символічного зв’язку з поховальним вогнищем прадавнього сонячного бога – ще й своєрідним призиванням енергії Сонця, такої необхідної для росту й визрівання врожаю, тої енергії, яка ось-ось почне йти на убуток. Заради того, щоби підсилити ці сонячні енергії й забезпечити її виживання впродовж періоду поступового зростання Темряви, молодь влаштовує дикі й безрозсудні ігрища навколо вогнищ: стрибають через нього, вихоплюють головні й підкидують їх високо в темне нічне небо, підпалюють змащене олією колесо й пускають котитися з пагорбу в води річки або озера... Останнім часом також почали запускати феєрверки, бо прогрес не стоїть на місці )))

Оскільки для кельтської спільноти належний ріст і визрівання врожаю був найбільшим пріоритетом саме в цю чверть року, багато зусиль приділялося розповсюдженню магічного впливу вогнищ на навколишні поля. Інколи гарячі ще вуглі з багаття розкидали по ланах із зерном, яке визрівало (незважаючи на очевидну небезпеку пожежі!); в інших випадках селяни дбали про безпеку й розкидали по полях золу й те вугілля, яке вже охолонуло (на ранок після святкування, наприклад). Але частіш за все робили так: від святкового вогнища розпалювали смолоскипи й водили спіральні процесії по полях із житом, пшеницею, вівсом і ячменем, таким чином «завертаючи» сонячні-вогняні коловороти, «затягуючи» енергію Сонця з Неба в Землю. Після таких спіральних танців молодь, яка «затягувала Сонце», прикріпляла ті смолоскипи по краям поля, аби вони догоріли до кінця – в ідеалі аж до сходу Сонця. Таким чином силу Стихії Вогню, яка удобрює, зміцнює й захищає майбутній врожай, в цей день і ніч, коли Вогонь найсильніший за весь рік, передавали Землі, яка була джерелом життя й харчування Племені.

Стрибки через вогнища, які я згадував вище, зазвичай траплялися вже глибше в ніч, коли міць полум’я була не такою дикою, як на початку святкування. Вважалося, що таке ритуальне дійство дарує благословення Вогню й Сонця, і особливо важливо було провести цей обряд тим, хто ось-ось планував відчути на собі якісь кардинальні зміни в житті: шлюб, нова робота, далека подорож, переїзд. Символіка ритуалу цілком зрозуміла: Сонце ось-ось почне втрачати свою силу, почне зростати період Темряви й незрозумілості, невідомості майбутнього; стрибок через багаття Середини Літа, через цей ритуальний ідол Сонця й Стихії Вогню, енергії Світла, мав «зарядити» того, хто стрибає, міццю samos («літо» або «світла половина року» в протокельтській мові), таким чином надавши заряд Світла й визначеності задля проходження нового й невідомого («темного») етапу в житті. Особливо зверніть увагу на те, що в кельтській традиції відсутня аналогія, яку насаджує авраамічний світогляд: Темрява ≠ Зло. Темрява (giamos) – одна з половин року, один із циклічних процесів життя й Природи, без неї неможливе Світло, неможливий цикл, рух і розвиток. Вона не зла й не руйнівна, вона нейтральна, як, власне, й Світло.

Зі всіх сонячних свят кельтського календарю Літнє Сонцестояння є одним із найбільш заряджених енергіями Потойбіччя. Валлійська традиція вважає це свято – однією з «Трьох Ночей Духів» (Tair Ysbrydnos); дві інші – це, звісно, Calan Gaeaf (Савинь, початок листопада) і Calan Haf (Бєлтинє, початок травня). Саме в ці три ночі межі між нашим світом та Потойбіччям стають неймовірно тонкими, майже зникають, і саме тому ці три ночі – найкращі для ворожіння, а також для контактів із мешканцями Потойбіччя, яким в цей час легше за все перетнути межі між світами і проявитися в нашому світі. Оскільки не всі такі «візитери» були дружно налаштовані до людства, в кожну з цих трьох ночей кельти вважали конче необхідним вжити певних заходів, аби захистити себе, свою родину, свою оселю й свою худобу від імовірних неприємностей, які можуть вчинити ці потойбічні істоти. В деяких регіонах Ірландії задля цих цілей саме в ніч Сонцевороту слугувала дика мальва (ірл. hocas fiáin); молодь відправлялася в ліси й на болота, аби зірвати батоги мальви з квітами, щоби потім торкнутися ними (або навіть символічно відшмагати ними) друзів, рідних і худобу; окультурену мальву з цією метою – захисту оселі від потойбічних гостей – саджали на родинній землі, на подвір’ї, навколо хати. Через цю властивість мальви її листя також кидали в святкове вогнище, тим самим підсилюючи його захисну функцію.

Інші ж візитери з Потойбіччя, навпаки, були жаданими гостями в цю ніч, і кельти навіть докладали певних зусиль, аби ті завітали на їх святкування. Наприклад, у деяких місцинах Бретані існував цікавий звичай, який називався «Гра на глеках» (брет. Seniñ ar c’hirinoù), і який мав привабити добрих духів, особливо духів предків (оскільки культ предків для кельтів був одною з найважливіших складових їх релігійної й духовної практики). Задля цього обряду великий мідний сосуд (зазвичай – мідний глек) наповнювали спочатку частково монетами або галькою, а потім до країв заповнювали водою. Зверху клали декілька очеретяних стебелів. Одна людина фіксувала їх з одного кінця, прижавши долонею, а інша людина з іншого кінця починали швидко-швидко смикати їх вперед- назад. В управних руках через деякий час глек починав гудіти, видаючи низький специфічний вібруючий звук, який дуже був схожий на ревіння вола. Як вважалося, це звучання приваблювало духів, і коли учасники ритуалу відчували, що їх відвідали пришельці з Потойбіччя, Tad-You, про якого я згадував раніше, запрошував усіх присутніх (окрім тих, хто «гудів» на глеках)   обійти декілька разів по сонцю навкруги вогнища, після чого він урочисто проголошував «вогняні вірші» (gwerzioù an Tan) – традиційні молитви-звернення до Сонця, Вогню й сил життя та родючості.

Підсумовуючи, можна з великою впевненістю стверджувати, що святкування Сонцевороту в кельтському суспільстві було насичене трьома основними темами:

1.    Тема урочистого проголошення моці Сонця;

2.    Тема «езотеричного врожаю»: збір цілющого зілля;

3.    Тема захисної сили Вогню.

І тепер, коли ми знаємо, як це свято відзначалося кельтами в давнину, які відлуння його присутні в святкуванні Середини Літа в сучасних кельтських суспільствах, нам лишилося лише поговорити про те, як було б найдоречніше відсвяткувати цей день і цю ніч в сучасній кельтській традиції – як язичників, так і відьом, але це вже тема для останньої частини цієї статті, бо там є ще про що розповісти...