ПРО СОНЦЕВОРОТ [частина 1]

ALBAN HEFIN - СОНЦЕВОРОТ

(«Áлбан Гéвін» - «Літнє Сонцестояння» [валл.])

Lá Fhéile Eoin («Ла Елє Онь») - ірландська

An Fhèill-Eoin («Ан Ельонь») – шотландська гельська

Gwyl Ifan («Ґуйл Íван») - валлійська

Gouel Sant-Yann («Ґуель Сант-Йанн») - бретонська

Fàilte ort fèin, a ghrian nan tràth,

‘S tu siubhail ard nan speur;

Do cheumaibh treun air sgèith nan ard,

‘S tu màthair àigh nan reul.

Thu laighe sìos an cuan na dìth

Gun dìobhail is gun sgàth,

Thu ‘g èirigh suas air stuagh na sìth,

Mar rìoghain òg fo bhlàth.

Вітаю тебе, о Сонце пор року,

Ти подорожуєш небом вгорі;

Твої кроки сильні на крилах небес,

Ти – прекрасна Матір зірок.

Ти лягаєш в руйнівний океан

Неушкоджена, безстрашна;

Ти сходиш на гребні хвиль

Немов юна королева в цвіту.

– Carmina Gadelica, пісня 316

Хоча й не існує будь-яких фізичних доказів того, що дохристиянські кельти якимось певним чином святкували день Літнього Сонцестояння, ми принаймні можемо реконструювати назву цього дня в протокельтській мові: *Medio-Saminos, «середина літа», бо вона присутня в багатьох кельтських мовах, "зашита" в назву місяця червень: ірландською Meitheamh, валлійською Mehefin, корнською Metheven, бретонською Mezheven. Тільки шотландською гельскою червень зветься Ògmhios - «молодий місяць».

Як і з іншими датами кельтського календаря, які пов’язані з астрономічними явищами, святкування Літнього Сонцестояння спочатку могло бути другорядним у порівнянні зі святами землеробського циклу (Бєлтинє (давньоірл. Beltaine) на початку травня, Лугнасад (давньоірл. Lugnassad) на початку серпня, Савинь (давньоірл. Samain) на початку листопада й Імолґ (давньоірл. Imbolc) на початку лютого). Дехто з дослідників вважає, що в прадавньокельтському суспільстві «земні» свята взагалі були єдиними, які святкувалися, а традиція святкування «небесних» свят (рівнодення й сонцестояння) з’явилася вже набагато пізніше (й імовірно під впливом інших народів). І справді ж, велика кількість обрядів і ритуалів, пов’язаних у кельтських народів із святкуванням Літнього Сонцестояння це, фактично, ритуали й обряди Бєлтинє, які просто «поширилися» на наступну календарну дату. Але (ймовірно) завдяки впливу з боку римлян та/або германських народів, ця дата тепер міцно інкорпорована в ритуальний календарний цикл кельтського світу, і попри наявність чужинних елементів, запозичених від інших народів, а також незважаючи на певну змішаність традицій святкування Середини Літа з обрядовістю Бєлтинє, кельтське святкування цього дня все ж спроміглося зберегти достатню кількість елементів, що притаманні саме кельтському світогляду й традиції.

Ми переконаємося в цьому вже незабаром, але спочатку хотілося б зауважити, що, хоча більшість сучасних неоязичницьких традицій і наполягає на святкуванні Сонцевороту в астрономічно коректну дату (тобто 21 червня), у переважній більшості саме народних та історичних традицій це свято одностайно святкувалося 24 червня - а у багатьох народів світу й продовжує святкуватися саме в цю дату. Можливо, тому християнська традиція приурочила день народження Святого Іоанна Хрестителя (Предтечі) саме до дати язичницького свята Середини Літа (в православній традиції через небажання православної церкви переходити на більш точний григоріанський календар все ще використовується юліанський, в якому довжина року який коротша за справжню астрономічну довжину; тому кожного року похибка юліанського календаря збільшується і наразі складає 13 днів. Саме тому всі православні свята (включаючи Івана Купала) святкуються фактично пізніше на 13 днів: «старий» Новий рік (тобто Новий рік за юліанським календарем), православне Різдво тощо; фактично дата Івана Купала «за старим стилем», тобто згідно з юліанським календарем, це 24 червня, що відповідає 7 липня в світському світі, який використовує сучасний григоріанський календар).

Як і у випадку Зимнього Сонцестояння, значимість Літнього Сонцестояння зумовлена не будь-якою культурною традицією, а об’єктивним спостереженням за навколишнім середовищем, за природою: зміна співвідношення світла / темряви впродовж доби (між двома заходами сонця, бо доба в більшості давніх народів починалася із заходу сонця) і беззаперечний вплив цього на людську психологію. Під час Зимнього Сонцестояння ми є свідками того, як царювання Темряви досягає своєї найвищої точки, але при цьому воно й інавгурує початок періоду зростання Світла. Подібним чином, на Сонцеворот тріумф Світла – й енергії, яку воно дарує – максимально очевидний, але ж при тому він також несе в собі й сім’я Темряви, яка починає повертатися. Людська реакція на це, тим не менш, відрізняється від прийняття всім серцем змін на краще, як це проголошують собою ритуали Зимнього Сонцестояння, оскільки ми від природи асоціюємо Світло з життям і ростом (і тому вітаємо його), а Темряву – зі смертю (і в найгіршому випадку боїмося її, в найкращому ж – сприймаємо її зі стоїчною витримкою). Саме тому фокус нашої уваги під час святкування Літнього Сонцестояння буде зосереджений не на відзначанні й привітанні Темряви, що повертається (хоча, звісно, ми маємо сприймати повернення енергій giamos (протокельтською – «зима; темна половина року») як цілком природнє явище і важливий, необхідний для Природи процес), але на зберіганні стільки поживного Світла, скільки це можливо. Експансивна сила samos (протокельтською – «літо; світла половина року») починає поступатися впливу giamos, який спрямований всередину, але цей рух всередину на даному етапі річного циклу буде зосереджений на збиранні й утриманні всього, що є важливим в світлу половину року, особливо власне саму енергію Сонця.

Це, цілком зрозуміло, є початком приготувань до Врожаю. Маємо пам’ятати, що в кельтській традиції рік не просто поділений на дві половини – світлу від Бєлтинє до Савиня й темну від Савиня до Бєлтинє – але й на чверті, і власне пора Літа, сезон тріумфуючого й нестримного росту й зростання, триває з Бєлтинє до Лугнасаду (тому Літнє Сонцестояння й є фактично «серединою літа»). Лугнасад є початком сезону Врожаю, під час якого зміна енергій зі світлої на темну устатковується, ріст і зростання вважаються виконаною задачею, та плоди росту й зростання мають бути зібрані задля подальшого використання Племенем (тобто людьми у якості їжі й богами у якості жертви їм). То ж на Середину Літа, хоча в цей час репродуктивні енергії Землі все ще несамовито працюють навкруги нас, вже з’являються перші попередження про те, що пора збирання й концентрування ресурсів ближче, ніж була раніше.

Одна з характеристик святкування Літнього Сонцестояння в кельтському світі, яка гарантує йому непохитне місце в концептуальній рамці Кельтського Року (а саме – повністю реалізувати всі аспекти Бєлтинє та настроїтися на очікування Врожаю) – це значимість, яку Сонцеворот надає збиранню лікарських трав в цю дату. Бéленос, бог сонячного зцілення, якого шанують на Бєлтинє, є покровителем всілякого зілля, що має цілющі властивості. Це зілля починає активний ріст на Бєлтинє і, як вважалося, досягає максимуму концентрації своїх цілющих сил в собі на Середину Літа. У галлів вважалося, що лікарські рослини тісно пов’язані з Беленосом, адже вони народжуються з його сонячної плоті, особливо ті, які квітнуть золотавими кольорами, що нагадують про Сонце й про цього бога, про його сонячну природу й зовнішність. Збір лікарських трав являв собою своєрідний «малий врожай», такий, що його проводять фахівці в дуже обмеженому контексті, який певним чином є сакральним, потаємним та забороненим (для більшості простих людей), адже збирання цілющих трав наближене до богів і до сил Потойбіччя; цей «малий врожай» слугує ритуальною підготовкою (шляхом чинення прецеденту) для більшого – головного – Врожаю року, який годуватиме все Плем’я.

В сиву давнину кельтські травники, які мали достатньо кваліфікації для ідентифікації й належного збирання лікарських рослин в цю дату, відносилися до жрецької касти друїдів, і їх дії, як і всі релігійні дійства, сприймалися відображенням міфологічних моделей, тобто тих прототипів, які вже відбулися в Потойбіччі. І насправді, в ірландській традиції (хоча й в відносно пізньому джерелі) ми знаходимо відповідний міф: про цілителя богів Діан Кєхта й його дітей, сина Міаха й дочку Арвідь...