ПРАВОВІ ЗАСАДИ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕНТИФІКАЦІЇ РУСИНІВ ЗАКАРПАТТЯ
rusynОдин з головних ціннісних орієнтирів сучасного суспільного розвитку - права людини, що засновані на їх формальній рівності. Реалізація цих прав безпосередньо пов’язана із становищем особи як члена певної спільноти та усвідомленням діалектичного взаємозв’язку між індивідуальним і колективним. Універсальні міжнародно-правові стандарти органічно включають національну самоідентифікацію особи (групи людей), її визнання, гарантування їй повноцінного буття.
Загальна декларація прав людини ООН від 10 грудня 1948 р., проголошуючи пріоритет особистості, заявляє* що визнання гідності, рівних і невід’ємних прав людини є основою свободи, справедливості у всьому світі. Так, ст. 1 зазначає: “Усі люди народжуються вільними й рівними за своєю гідністю і правами. Вони наділені розумом і совістю та повинні діяти один стосовно одного в дусі братерства”.
Прийнята Радою Європи Конвенція про захист прав і основних свобод людини від 4 листопада 1950 р. статтею 14 закріплює зобов’язання поважати права людини, встановлює, що користування всіма правами і свободами забезпечується без будь-якої дискримінації. Загальне міжнародне право ґрунтується на принципі рівності й захищає самобутність кожного. Тому законним, безперечним і неминучим є сьогодні право людей на етнонаціональну самоідентифікацію й повноцінне, гідне життя. Досвід демократичних країн засвідчує, що визнання й забезпечення дотримання особливих прав національних меншин служить, з одного боку, запорукою суспільної злагоди і стабільності, а з другого - джерелом взаємозбагачення й цивілізованого розвитку. При цьому особливі права не є привілеєм, а становлять сукупність норм і дій, спрямованих на те, щоб національні меншини могли зберегти свої особливості й традиції, почуватися рівними з іншими співвітчизниками. До прав меншин відносять насамперед такі, як право на існування, на недискримінацію, а також особливі компенсаційні права (на користування своєю мовою, на освіту, інформацію, власні організації, безперешкодні контакти. участь у прийнятті рішень тощо).
Аналогічний характер має і внутрішньодержавне право сучасної України. Ст. 11 її Конституції проголошує, що держава сприяє розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України. Закон “Про національні меншини в Україні" визначає такими групи громадян, які не є представниками титульного етносу, виявляють почуття національного самоусвідомлення та спільності між собою (ст. 3). Декларація прав національностей України від імені держави пообіцяла “всім народам, національним групам, громадянам, що проживають на її території, рівні політичні, економічні, соціальні та культурні права” (ст. 1), а Закон про національні меншини “підтримує розвиток національної самосвідомості й самовиявлення”, оскільки вони є “невід’ємною частиною загальновизнаних прав людини” (ст. 1). А ст. 11 цього Закону проголошує: “Громадяни України мають право вільно обирати та відновлювати національність”. Це положення далі посилюється: “Примушення громадян у будь-якій формі до відмови від своєї національності не допускаються”.
Отже, згідно з міжнародним правом і вітчизняним законодавством Україна взяла на себе зобов’язання й повинна сприяти розвитку самобутності, реалізовувати принцип рівності відносно кожної особи і груп людей. Сьогодні ніхто не стане заперечувати того факту, що індивід є суб’єктом права. Суб’єктивне право кожного громадянина - усвідомлення своєї приналежності до національної спільності, прагнення зберігати, розвивати та захищати етнічні, мовні, культурні й інші особливості. Людина має право сама визначати свою національність. Це - невід’ємне право індивіда, воно проявляється в повноцінному розвитку особистості (ст. 23 Основного Закону України). Відповідно до нього мають надаватися спеціальні права для забезпечення й захисту такого розвитку. Не повинні бути винятком і русини Закарпаття - етнонаціональна спільність, представники якої живуть майже у 20 країнах світу.
Хто вони - народ, субетнос чи етнічна група - в юридичному сенсі немає принципового значення. Не викликає заперечень їхня самобутність як в країнах розселення, так і в українському соціумі, значно виразніша порівняно з етнографічними групами, які, до речі, також входять до складу русинів. У поліетнічному середовищі південно-східних Карпат України вони становлять корінній народ, а в масштабах країни мають ознаки національної меншини (за визначенням відповідної робочої групи Комісії з прав людини Економічної і соціальної ради ООН, схваленим 29 квітня - 3 травня 1996 р., а також відповідно до праць вітчизняних науковців). А саме: закарпатські русини є громадянами України, постійно проживають на території нинішньої держави, становлять чисельну меншість від всього населення країни, володіють етноконфесійними, побутовими, психологічними, мовними та іншими особливостями, зберігають свої традиції, почуття солідарності, а головне - усвідомлюють себе як самобутню групу й прагнуть до гідного існування. Дискусії про поширеність сприяють розвиненості цих ознак, а їх причини, доцільність, наслідки тощо виходять за межі правового поля.
Зважаючи на масові вимоги громадськості в процесі етнічного ренесансу часів радянської перебудови, сесія Закарпатської обласної Ради в червні 1991 р. окремою постановою ухвалила право населення на відновлення й зміну своєї національності, що частково зроблено у ході недавнього перепису. Однак стосовно русинів з ряду причин воно досі не реалізоване, в т.ч. через брак відповідних механізмів.
Тому в грудні 2002 р. вищий орган представницької влади регіону звернувся до Верховної Ради України з клопотанням юридично визнати русинів як національ
(...)
-політикою інтеграції, утримуватися від політики та практики асиміляції осіб, які належать до національних меншин, супроти їхньої волі, і захищають цих осіб від будь-яких дій, спрямованих на таку асиміляцію.
Відповідно до цього русини мають право на вільний етнонаціональний розвиток, а держава зобов'язана надавати потрібний захист і не вживати яких-небудь заходів щодо примусової асиміляції.
Окремо торкнемось мовних прав русинів. Загальне міжнародне право ґрунтується на принципах рівності і захищає самобутність кожного. Так, демократичні начала реалізовуються в таких положеннях, які розвивають ідеї рівності й самобутності:
а) право використовувати свою мову в приватному житті й публічно, вільно і без втручання або дискримінації у будь-якій формі закріплено в ст. 2 Декларації про права осіб, що належать до національних або етнічних, релігійних та мовних меншин ГА ООН від 18.12.1992 р.;
б) право користуватися своєю рідною мовою в приватному та державному житті є невід’ємним правом осіб - проголошується в Преамбулі ратифікованої Україною Європейської хартії регіональних мов і мов меншин від 05.11.1992 р.;
в) право використовувати свою рідну мову в приватному житті й публічно, вільно, без втручання або будь-якої дискримінації підтверджує п. 19 Підсумкового документа Всесвітньої конференції ООН з прав людини від 25.06.1993 р. “Віденська Декларація і Програма дій”;
г) право вільно користуватися своєю рідною мовою в приватному й суспільному житті містить розділ IV Документа Копенгагенської наради Конференції з питань людського виміру НБСЄ (1990 р.);
д) право безперешкодно користуватися рідною мовою в письмовій та усній формі підтверджує ст. 7 Конвенції СНД від 21.10.1994 р.;
є) право мати доступ до інформації на рідній мові, поширювати таку інформацію й обмінюватися нею, в т.ч. створювати засоби масової інформації на рідній мові, підтверджує ст. 7 Конвенції СНД від 21.10.1994 р.;
є) право вивчати мову своєї меншини закріплює ст. 14 Рамкової конвенції про захист національних меншин РЄ (1995 р.);
ж) право використовувати свої імена і прізвища, в т.ч. в офіційних документах, так, як це прийнято на їх рідній мові, декларує ст. 7 Конвенції СНД від 21.10.1994 р.;
з) обов’язок держави визнавати, що кожна особа, яка приналежна до меншини, має право вільно і без будь-якого втручання усно й письмово користуватися мовою своєї меншини в особистих контактах і в громадських місцях, підкреслює ст. 10 Рамкової конвенції про захист національних меншин РЄ від 01.02.1995 р.
Отже, в численних і загальновизнаних міжнародних документах визначено, що особи, які належать до національних меншин, можуть здійснювати свої права індивідуально або разом з іншими особами, в т.ч. членами своєї групи, без будь-якої дискримінації. Разом з тим, у документах Ради Європи, НБСЄ/ОБСЄ й СНД хоча й робиться наголос на забезпеченні прав осіб, що належать до національних меншин, однак мова йде про самобутність і захист не тільки індивідів, але й самих меншин, тобто соціальних груп. Проблема протиставлення індивідуальних і групових прав деякою мірою штучна, тому що за своєю суспільною природою культурні або мовні права не можуть бути не колективними. Наприклад, в Європейській хартії регіональних мов і мов меншин від 5 листопада 1992 р. зустрічаємо таку умову, як наявність деякої кількості громадян, що мають бажання користуватися наданими їм мовними правами. До головних зобов’язань держави належить і підтримка культури, релігії, мови, тобто таких форм прояву самобутності, які спостерігаються виключно у відносно стійкій соціальній групі. Русини такою є в реальності.
Право на самоідентифікацію, збереження, вираження та розвиток самобутності, на захист від насильної асиміляції, користування своєю мовою - все цс особливі юридичні норми імперативного права, що поширюються тільки на меншини й належних до них осіб. Сукупність цих норм регулює групу суспільних відносин, пов'язаних виключно з меншинами, і, відповідно, може розглядатися як комплексний правовий інститут - право на самобутність, що дозволяє повніше розкрити статус меншини. Статус національних меншин (і осіб, належних до них) є спеціальним, в основі якого лежить право на самобутність. Спеціальний статус базується на загальному правовому статусі індивіда, є його доповненням. Іншими словами, спеціальний статус не може бути вужчим за “загальний” статус індивіда або (якщо торкатися статусу меншин як спільноти) правовий статус інших соціальних груп. Однак політико-правовою реальністю є й те, що навіть такий розширений за рахунок спеціальних прав статус не гарантує дотримання основних прав і свобод людини особам і групам осіб, що володіють самобутністю.
Термін самобутність використовується в таких документах:
1) особи, приналежні до меншини, мають право індивідуально або спільно з членами своєї групи безперешкодно виражати, зберігати і розвивати свою етнічну, мовну, культурну або релігійну самобутність - п. 1 ст. 4 Конвенції Співдружності Незалежних Держав про забезпечення прав осіб, що належать до національних меншин, від 21 жовтня 1994 р.;
2) держави повинні охороняти самобутність меншин, а також вживати для цього належні законодавчі та інші заходи - ст. 1 Декларації про права осіб, що належать до національних або етнічних, релігійних та мовних меншин ГА ООН, від 18.12.1992 р.;
3) держави вживають заходів для створення сприятливих умов, які дозволяють особам, що належать до меншин, виражати свої особливості та розвивати свою культуру, мову, релігію, традиції та звичаї і винятком тих випадків, коли конкретна діяльність здійснюється з порушенням національного законодавства та суперечить міжнародним нормам - ст. 4 Декларації Про права осіб, що належать до національних або етнічних, релігійних та мовних меншин ГА ООН, від 18.12.1992 р.;
4) держави повинні захищати етнічну, культурну, мовну і релігійну самобутність національних меншин на своїй території і створювати умови для заохочення своєї самобутності - Розділ IV Документа Копенгагенської наради Конференції з питань людського виміру НБСЄ, від 29.06.1990 р.;
5) держави повинні вживати необхідну заходів з метою захисту самобутності меньшин після проведення відповідних консультацій, у тому числі контактів з організаціями чи асоціаціями таких меншин - Розділ IV Документа Копенгагенської наради Конференції з питань людського виміру НБСЄ. від 29.06.1990 р.;
6) держави повинні враховувати у своїй політиці законні інтереси національних меншин і здійснювати необхідні заходи з метою створення сприятливих умов для збереження і розвитку їх етнічної, мовної, культурної і релігійної самобутності, без обмеження прав інших громадян - п. 2 ст. 4 Конвенції Співдружності Незалежних Держав про забезпечення прав осіб, що належать до національних меншин, від 21 жовтня 1994 р.;
7) держави повинні здійснювати заходи для збереження і вивчення культурної спадщини національних меншин, в т.ч. забезпечувати охорону пам’яток їх історії і культури І п. “в” ст. 10 Конвенції Співдружності Незалежних Держав про забезпечення прав осіб, що належать до національних меншин, від 21 жовтня 1994 р.;
8) державам рекомендується забезпечити гарантії права меншин на збереження культурної самобутності - Рекомендації ЮНЕСКО про участь і внесок народних мас у культурне життя, від 26.11.1976 р.
Вступ України до Ради Європи у 1995 році є одночасно і прийняттям на себе високих зобов’язань, яких неодмінно потрібно дотримуватись.
Русини повинні мати можливість користуватися рідною мовою, навчатися у своїх школах, керувати своїми суспільними справами. Це обумовлює специфіку гарантування захисту їхніх прав як національності. Їх реалізація має забезпечити досягнення дійсної, фактичної рівності між окремими особами та їх групами в суспільстві, нівелювання об’єктивно існуючої нерівності. Права національних меншин й означають отримання ними такого статусу, який їх задовольняє, а більшістю розглядається як природний, що гарантує їм можливість вільно користуватися рідною мовою в приватному й суспільному житті в районах компактного проживання. Відмовлення людям у цьому є порушенням загальновизнаних прав людини. Отже, є достатні правові підстави визнати русинів Закарпаття за національність і створити додаткові умови для їх гідного розвитку в Україні. Це засвідчить демократичність нашої держави, послужить стимулом і підтримкою тих наших співвітчизників, яких доля розсіяла по світу і які вболівають за свою праматірну Батьківщину, бажають бачити її міцною, процвітаючою, цивілізованою.
МИГОВИЧ І.І.