Підсумки Зламаної Клавіатури | 1 група | 2 Частина
Milaer10. Арі
• Twitter •
Вони бігли. Бігли давно. Ледь її наздоганяли, вона відривалася і втікала далі, за горизонт. В інше місто, в іншу країну та навіть світу. Змінювала зовнішність, стиль і професії, манеру спілкування та гобі, але незмінно не могла відірватися. Її палка переслідувачка невпинно відшукувала її з-поміж мільйонів і мільярдів, знаходила і нагадувала про себе, про гру і про змагання. Не злічити скільки коштів було витрачено на цю погоню, скільки зв’язків прокладено і мостів спалено. Вона могла скінчити це все одним простим рухом, однією фразою і однією дією, але зводити нанівець і повертатися до іншого життя вона не хоче.
Це була довгий і надзвичайно витончений забіг, рейс, та хоч шахова партія. Кожен рух, кожна зміна позиції, кожен подих не відбудеться спонтанно, неакуратно чи необережно. О ні, вона знає, з ким має справу. Вона довіку прирекла себе на переховування, аби лиш не програти. Втратити гідність у програші - останнє, чого вона хоче. Пакуючи вчергове валізи, не лишаючи найважливіше - причину всіх вояжів, всіх цих втрат та перевтілень, вона не забуває про жагу свободи. Вона втомилася. Втомилася від страху, втомилася від жаху та тривоги. У своїх мандрах вона ніби прикута до землі, не спроможна навіть крок зробити всупереч наміченому шляху. Так, вона може пересуватися по всій планеті без жодних обмежень, але це не свобода - це замкнене коло, це лабіринт без виходу і входу, це клітка із сподівань і ілюзій.
Ні, з цим пора закінчувати. Вона втомилася. Її єдиним бажанням було припинити втечі і переїзди, брехню і непостійність. Їй набридло жити по каютах кораблів, хай якими б вишуканими вони не були, їй вже байдуже на безцінну валізу в руках. Байдуже на багаторічні перегони, байдуже на цілі і мрії, байдуже на майбутнє - його в неї нема. І вона бачить вихід - лише один, до моря. Так, це її щире і справжнє прагнення - забрати із собою таємницю валізи, віднести її до самого серця моря - воно збереже, не розкаже нікому. Каюти дратують і дратували завжди - вікна в них приховують безцінне і безкрає море, заглушують його голос. Пора повернутися до нього, пора віддати йому те, що по праву належить глибині.
Вона стоїть на носі судна. До прибуття в порт ще два дні, її відсутність ніхто до цього не помітить. Картина була б поетичніша, якби на ній була сукня та кучеряве волосся не стягувала резинка, та не до цього. Свобода - це плисти до серця морського дна, розкриваючи найпотаємніші секрети. Цього вона прагла. Цього і досягла.
11. Лін
Соломія бігла вузькими вуличками вже набридлого їй міста. Повернути наліво, направо, проскочити через ринок і знов наліво. Вона стрімко змінювала напрямок і темп руху. Все, аби тільки загубитися серед містян та заплутати переслідувачів. Серце калатало від адреналіну і зовсім не від страху, як це було напочатку. Її палка натура вже перетворила це на гру, змагання на швидкість та хитрість, де супротивником їй була місцева гвардія. Виграш означав свободу, а програш — смерть (неї, як вільної особистості).
Скільки сил було витрачено на підготовку! Вона просто не могла програти! І нехай в останній момент все пішло не за планом, нехай за нею погоня — дороги назад вже немає. Ще трішки і всі мости буде спалено! Треба тільки добігти.
Соломія завжди відчувала себе ніби не на своєму місці. Хотіла пригод та свободи. Тому часто втікала з родинного палацу в місто. Там вона і зустріла її — Уляну, Улю, її рятівницю та просто розкішну жінку зі своїм кораблем. Саме ця зустріч надихнула її покінчити з нудьгою. Але не зараз. Потім. Одного дня, коли вже ніщо не зможе повернути її до минулого аристократичного життя.
Цей день настав неочікувано швидко. На одному зі світських заходів батьки заявили, що хочуть її де з ким познайомити. Як потім з’ясувалося, з її майбутнім чоловіком. Він був такий довгий в тому чорному класичному костюмі, такий витончений з отими типово аристократичними вилицями та білявим прилизаним волоссям, ще й багатий — ідеальна партія для Соломії. На думку її батьків.
Коли стало зрозуміло, що весілля все ж таки відбудеться, вона вирішила втекти.
Уля погодилась допомогти. Лишень попередила, що цією втечею Соля прирікає себе на роки переховування, можливо, не в найкращих місцях світу.
— Я знаю. Але я так втомилася… Втомилася від цього нудного життя, від страху розчарувати батьків, від жаху перед майбутнім, яке я не можу змінити! Я хочу зробити вже цей крок! Крок на шляху до свободи! До життя, де кожен день не буде повторюватися ніби по колу, сповненому брехні й ілюзій щастя. Я хочу припинити це! Навіть якщо це означає нескінченні переїзди, непостійність життя. Я хочу жити на твоєму кораблі та подорожувати світом! Побачити все, що тільки можна! З тобою! Якщо ти, звісно, не проти…
— Не проти, безцінна моя.
Уля допомогла розробити план втечі. Підібрати день, перенести необхідні речі на корабель. І зараз чекала на неї.
Ці спогади, це її ніжне «безцінна моя» допомогли подолати останні кілометри, коли сил вже не вистачало. Тепер вони нарешті разом. Пливуть до її багаторічних мрій, до їх світлого майбутнього. Вітер тріпає її кучеряве волосся, нарешті виплітаючи стрічку, що так довго стягувала його, та залишаючи десь позаду. Разом з набридлим містом, сім’єю та невдалим нареченим. А попереду лише свобода, найпотаємніші куточки світу та перше кохання.
12. Таблетка Ціаніду
Уля хоче свободи. Їй хочеться розірвати невидимі пути, що обвивають її душу, немов важкі лози винограду чи плюща. Вони впиваються, висмоктують з неї щастя. Уля виросла, як птаха в клітці: батьки контролювали кожен її крок. В неї не було особистого простору чи якихось таємниць — про все завжди дізнавалися батьки Улі. Невідомо, що саме спонукало їх з такою делікатною жорстокістю ламати їй життя, та одного разу Уля все-таки втекла зі своєї "клітки". Вона випатрала всі батьківські скарбнички з грошима, бо попри те, що вдавала з себе незацікавлену сіру мишу, від нудьги та примусу Уля знала кожен куточок, цієї клітки, що не був для неї домівкою. Цей будинок був домом для будь-кого, та не для неї. У неї не було ні друзів, ні інтересів, нічого. Проте, коли Улі виповнилося вісімнадцять, батьки замилили їй очі, поставивши перед ще однією ілюзією вибору — заміжжям. Питання поставало лиш в тому, за кого? І звісно ж, у не дуже заможних селян були свої корисливі плани, про які Уля дізналася. Її, юну і прекрасну, мали видати заміж за найгіршого з тих, хто бував на її оглядинах. Карло. В ньому, в цьому пану з карими очима крилася така лють та зверхність, що Уля відчувала себе неживою, простою річчю на продаж. Він був не старим, проте настільки старшим, що в нього вже не було батьків. Він і сам міг згодитися Улі в ролі батька. Із вогню та в полум'я. Та ось, за декілька днів до весілля, поки батьки були дуже-дуже заклопотаними, вона нарешті втекла. Уля не плакала, не озиралася і не шкодувала. Вона тікала так далеко, як тільки могла. В інших селах їй би нічого було робити, тож вона подалася в місто. На щастя, тих грошей, які її батьки здерли з пана, що купив її, немов річ, вистачало і вистачило ще б надовго. Покинувши клітку, Уля нарешті відчула довгоочікувану свободу. На цьому нещастя Улі закінчилися. Їй було складно довіряти іншим, вона була наче дикий поранений звір. Цей шлях був доволі тернистим і довгим, траплялися люди, які хотіли ошукати Улю, та одного разу вона знайшла своє справжнє щастя у власниці невеличкої кав'ярні. Іолана була неначе втіленням самого сонця: від її слів та вчинків на душі ставало тепло-тепло, а сама вона неначе випромінювала сяйво, яке неможливо було побачити, проте воно відчувалося. По-особливому. Кожен погляд. Кожна посмішка. Кожен дотик. Кожна чашка ароматної кави. Іолана навчила Улю чомусь важливому, стала її маяком серед пітьми життя і вона нарешті відшукала свій справжній дім. Іолана завжди чекала її у своїй маленькій затишній квартирі, будучи готовою дати навіть більше, ніж Уля уявляла.
13. Federikho
Воля. Що це таке? Чи має птах у небі свободу? Чи він теж заручник власних крил? У людей нема крил. Вони ходять по землю, вони плачуть, вони радіють, вони злітають коли їх час добігає кінця. Вони летять у безкрайнє небо та залишаються десь у хмарах. Не всі. Я залишусь у плющі, він оплете мою душу, та стисне груди. Розчавить серце, що буде стікати горем. Він вплете в мене свої лози. Це, певно буде приємно? Це дасть такий бажаний спокій. Коли душа полине у свій власний вирій. Вона приєднається до ключа птахів, що летять у зимівлю. Моя душа відпочине. А тіло залишиться у плющі, що так тихо буде стискати моє серце. Серце, що вже стікало горем. Серце, що залишилось назавжди з тобою, те серце, що так і лежатиме на могилі біля стіни обплетеною плющем. На могилі, що на краю кладовища. Біля стіни, що обплетена плющем. Звірі будуть приходити до неї, вони принюхуватимуться, відчувши, що щось не так, відчувши, що на кладовищі щось змінилось. Вони відчують душу, що заплуталась у плющі. Але вони не допоможуть. Плющ буде розростатись, і душа у ньому сховається. Він стане її обладунками, він перестане стискати серце, бо горя в ньому не залишиться. Лоза стане другом. І все ж, що таке воля? Чи це змога летіти, чи дружба зі своїм катом? То все, що таке воля? Це певно змога відростити крила та полетіти, обпікшись немов Ікар. Воля завжди приносить біль та страждання. Свобода буває нестерпна, пекуча… вона дає право та відбирає життя. Дає впевненість. Певно воля – це останнє, що відчуває людина. Вона принижує, немов каміння що притискає до сирої землі. Свобода це можливість сказати «кохаю». Воля це квітучий бузок, що струшує свої пелюстки біля плюща. Це спів пташок ранньою весною, воли ще летить прохолодний вітер. Воля це свобода. Тож для чого людям дається свобода? Певно для того, щоб вчасно сказати вибач.
14. OlexandriaWitch
Зламаний та знищений. Омріяна воля убила й спотворила його сутність під корінь. Він повз повільно по землі, а за його тілом тяглися обірвані крила. Пір'я колись білосніжне зафарбоване у червоний літало усім лісом. Зажурені пусті очі піднялись до неба та все ніяк не рішалися спитати. Чому його ніхто не попередив? Ніхто не зупинив, коли він так кричав про волю. Не заспокоїв та не пожалів?
Небеса не відповіли. Мовчали та вдавали, що більше не існує для них нахабного й гордовитого янгола. Він помер — помер для них усіх й став найголовнішим ворогом з усіх спроможних, як той сміливець на коні, як той хлопчина, що думав, що літає, як той народ, який бажав дістатися небес. Тепер він серед них, частина цієї трупи, яка посміла самовпевнено знахабніти та кинути виклик найкращому з усіх.
Не міг зрозуміти, чому і як. Чому брати та сестри так ненавиділи його? Чому їхні очі горіли ненавистю, якою він не заслужив? Бажання то є гріх? Бажання жити, посміхатися, радіти чи думати про нове та невідкрите, розвідувати та дізнаватися, невже ці миті насолоди такі огидні для янголів з небес.
З ним щось було не так — він знав, він відчував. Не було радості ніякої. коли не день, то сад Господній, коли не тиждень, то поклоніння, коли не місяць, то молитва за душі, що загубились. Такою душею став і він. Роздертий на шматки власною природою. Убитий та скинутий рідними братами та сестрами. З моменту власного народження всі розуміли, що він колись впаде, але ніхто не захотів протягнути йому руку допомоги та направити на той клятий путь істини.
Тепер він тут один. Стоїть самотній, але вже тепер не серед райського саду. Тепер це ліс засмічений тваринами, що звуть себе людьми. З крові народжуються, з кров'ю вмирають, для крові живуть. Діти, які вважають себе божими. Аж смішно стало й він не стримав реготу. Сміявся голосно та дзвінко, щоб небеса почули, що тепер він тут й не боїться дурної кари, яка не така вже і страшна.
Він підводиться на ноги. Рівняє спину. Хрустить хребет після падіння. Силою відриває від себе останні крила та йде вперед до “божих” тих дітей. Один із них вітається, другий жартує та сміється. Питає, хто він, що він й чому він тут. А янгол тихо та з усмішкою відповідає: “Мене Люцифером кличуть”.
15. Lastivka
Наш Бог мертвий. Доля вбила, знищіла його повільно проростаючи корінням, тілом своїм займаючи, накриваючи, забираючи його сутність, нікуди не спіша, щоб забрати все від нього, і світло і тіні. Її червоне коріння закрило білосніжне сяйво його, накрило, сховало ніби в забутому всіма лісі.
А від очей не сховаєш. Від очей природи: дерев, землі і неба. Ніхто інший більше не дивився, ніхто не чув коли той Бог кричав. Вони не хотіли дивитись, не хотіли чути не хотіли знати та для багатьох із них Він більше Богом і не був. Тільки ворогом, для тих сміливців хто спромігся вимовити то в голос. Покинувши народ який створив, нахабно, ніби це лишень пусте творіння, залишивши їх на жахи світові.
Його ненавиділи лютою ненавистю, Він був той хто дав і забрав те бажання дізнаватися щось, радіти новому дню, і танцювати з природою, залишивши лише миті з огидним страхом і жахом за власне життя, і без перерв навіть вдихнути.
Після смерті Його, не змінилось нічого, ні за день, ні за тиждень, ні за місяць чи рік. Все продовжувалось, і ніхто ніколи не помітив грандіозного падіння, яке Доля, що стоїть на краю небес Господніх, могла назвати лише жалюгідним.
І дивилась вона на тих дітей Його що ще вірили, і тільки реготала вона, на їх молитови. Вони сподівались на відповідь Бога, а відповідю були лише жорстокі жарти від Долі. Але всеж було щось неймовірно дурне, майже грандіозно образливе, що стоючи на кістках мерця, вона чула як кличуть тільки Його.
16. KcenaKot
- Та куди ж ти тікаєш, люба?
Геть! Якомога далі! Швидше! Туди, де не дістануть його мертві віти. Туди, де це жахливе створіння її не знайде.
Тієї днини сонце висіло високо, пташки голосно щебетали, а на небі не було жодної хмарини. Погожий день. Вона обрала собі маршрут, підглянувши за місцевими жіночками, які кожного дня спускались в гущавину й повертались звідти з цілим кошиком цілющих трав. За такі дадуть багато монет, адже були вони доволі рідкісні, а місцеві знахарки не ділились тим врожаєм. Тож попит зростав.
Все йшло за планом, коли вона спустилась темною стежиною, пройшовши потік й розлогі вільхи. Маршрут не був якимось надскладним і вона щиро не розуміла, чого це інші не можуть зайти сюди й зірвати все, що хочуть. Та стежина змією заводила її все далі, дерева ставали густішими, закриваючи небо від погляду, скоро й птахи перестали щебетати, а день вже не видавався таким погожим.
Тиша запанувала довкола, змушуючи озиратись довкола й здригатись від кожного шурхоту й тріскання гілочок під ногами. Крок її став все більш невпевнений, а в голову лізли моторошні думки. Що як її тут хтось впіймає? Що як вона заблукає і ніхто не знайде її? Що як…
- Що як їй трапиться дух лісу? – шелестить коло її вуха й дівчина відскакує, притискаючи до грудей порожню, плетений кошичок.
Подих перехоплює. Вона заплющує очі, а тоді знову відкриває їх витріщившись на створіння попереду. Здавалось ніби то сосна, висока й крива, ступала до неї, та дві пари чорних зіниць споглядали з-під кошлатих брів. Здавалось ніби то гілки крехтять під тягарем часу, та то його скоцюрблена лапа, поросла мохом, тягнулась до неї. Здавалось ніби вона тут і зараз помре від страху, та не могла й рушити з місця, заклякла.
- Якщо по трави прийшла, то плати, - голос, схожий на шелест листя й подих вітру. Морозного вітру, від якого тіло вкривалось сиротами.
Тоді ж в її голові пролунало чітке: «Тікай!». Кошик полетів вперед, туди де завмерла пазуриста рука. Байдуже. Головне життя врятувати. Кинувшись геть, вона легко відштовхнулась від землі, розгрібаючи листя й плутаючись в спідницях. Полетіла стрімголов, чіпаючи павутину на обличчя, гнала до болю в горлі й пульсації в скронях. Та позаду все ще чула тихий шелест й скреготіння.
А тоді земля здригнулась, кидаючи її додолу. Жалібно заскрипіли сосни, сухі гілки падали, розбиваючись об землю на друзки. Вона стиснула зуби, бризкаючи з очей слізьми й рвонула на колінах, підіймаючись і падаючи з кожним гулом землі.
- Я не хочу нічого! Не потрібно мені тих монет! – волала, зриваючись на хрип. – Залиш мене! Дай мені спокій!
Марила, наче в гарячці повторяла ці слова, відкидаючи гілки зі шляху. Молилась й сама не помітила, як земля перестала дрижати, а промені знову заграли на обличчі. Тільки коли ліс був вже далеко позаду вона посміла зупинитись й озирнутись. А тоді ноги підігнулись, кинувши її на землю, на зелену траву під осяйне небо, без жодної хмаринки.
17. Валентин Інабов
Ліс, що огортав її звідусіль, здавався похмурим і непривітним тим більше, чим далі вона заходила під його різьблене склепіння. Ззовні буяв сонячний ясний день, під розлогим гіллям же не відно було ні клаптика світла. І мертва тиша, не тривожена навіть віддаленим щебетом пташок.
Дівчина йшла обережно, але квапливо, тамуючи тривожне відчуття і лише міцніше притискаючи козуб до грудей. Мало хто наважувався блукати в цих хащах, і її поява тут теж радше за все була випадковістю, бо кожному було відомо: лісові духи не в захваті від людського втручання, і в кращому випадку наведуть лиш остраху на зухвалого мандрівника. Кроки дівчини поволі спинялися, ноги зрадливо клякли від цієї думки, малюючи в уяві, так схожій на реальність дивного містичного місця, навіяні лісом тривоги. Що, як її все ж знайдуть і впіймають? Лишать назавжди в прохолодній вогкій темряві? Її плечі злегка струсонулися, коли око вихопило в гілках старої сосни чийсь уважний хижий погляд. Хитнулися тіні, здіймаючи раптовий вихор і наче обступаючи непрохану людину з усіх сторін, ширячись між дерев настороженими споглядачами, від яких вітер доносив голоси низькі й тоненькі, гримкі й нечутні, що зливалися в один суцільний гомін. "Навіщо ти прийшла сюди, людська істото?", кликав невдоволено дух лісу незліченними голосами, змушуючи непрохану гостю схилятися до втечі та їй же перешкоджаючи шлях, розлогим гіллям, наче долонями, зачіпаючи її. "Що тобі треба тут?", питали примари між дерев з моторошною, ледь нелюдською привітністю, змушуючи дівчину відсахуватись у жаху. "Нічого мені від вас не треба!", дівочий голос зірвався на тонкий виск, а з очей полилися нестримні сльози, розмиваючи прудким потоком мерехтливі страшні тіні. Сіпонувшись од чіпких гілок, вона затнулася на сплетенні коріння під ногами, падаючи на землю і випускаючи козуб з рук, та одразу ж якнайхутчіш підводячись, хапаючись непевними пальцями за м'який вологий мох і ледь утримуючись рукою від того, щоб послизнутись і впасти знову. Майже наосліп, з невимовним криком жаху вона кинулася світ за очі, проторюючи швидший шлях між дерев, крихких чагарників, лишаючи лиш клапті від разків тонкого павутиння, не зоглядаючись, подалі звідси. Розсипані по тонкому підстилу яблука та ягоди, що випали із кошика, відкотившись у різні боки, лишилися на своїх місцях на довгий спочинок.
У лісі знов запанувала тиша.
18. Donqna
Дівчина неквапливо йшла лісом, оглядаючись на всі боки. Ніби все було добре, людей навколо не було, ніби й пташки десь вдалині щебетали. Але щось із цим місцем було не так і вона ніяк не могла зрозуміти що. Чим глибше у ліс вона заходила, тим менше було світла, тим більше гілля дерев огортало стежку, тим тихіше ставав пташиний спів. Мати послала її по ягоди ще вранці та наказала повернутись до сутінок. І ні в якому разі не соватись у саму хащу. Звичайно Мар’янка була слухняною дитиною, але загулялась з подружкою біля річки й про ягоди згадала вже надвечір. Тому схопила кошик і чимдуж побігла у ліс, коли вже сутеніло. А на окраїні вже майже ягід не було, лише жменьку вдалось зібрати, тож вона пішла далі… І вже почала про це шкодувати. Ягід більше не було видно і йти далі у хащу було моторошно, але вертатись зі жменею у кошику було ще більш моторошно. Звичайно мама не поб’є і не накричить, лише засмутиться… Але як же сильно не хочеться її засмучувати… Тому Мар’янка йду все глибше і глибше у хащі, пробирається крізь гілля, що лізе в обличча і вже не помічає, що у цій частині лісу навіть тихосонька не лунає пташиний спів. Лише коли десь поруч сильно хрустить гілка дівчина розуміє наскільки до цього в лісі стояла мертва тиша. Вона дивиться під ноги, але там лиже багнюка, листя і жодних гілок.
— Гей? Тут хтось є? — кличе Мар’янка та дивиться на всі боки. З поміж чагарників ніби видно людську постать, але вона не чітка і постійно винирює у різних місцях. Чи Блуд її водить? Чи Лісовик?
Дівчина вирішує, що краще повернутись назад, може на окраїні ще лишились ягоди, які вона не помітила, може хоч пів кошика вона назбирає. Тим паче що далі у чагарниках ягід всеодно не видно… Ця людська постать лякає, але може то просто втомлений мозок грається. Чи заломлення світла таке дивне. Мар’янка розвертається і намагається йти так само неквапливо, як на початку, але постать починає винирювати з усіх боків й дівчині вже здається, що вона бачить її нелюдське обличчя. Мар’янка прискорюється, майже біжить. Обличчя потвори стає все більш чітким, але о ні, зовсім не більш людським. Дівчинка вже відчуває, як починає ридати від безвиході та жаху, а виходу із лісу перед очима досі не має. Гілля навпаки стає більш закритим, наче вона продовжує іти у серце хащі, а не повертається на окраїну. Здається Блуду, чи ким би ця істота не була, набридає бігати за нею і чагарники починають її душити.
— Ні! Не треба! Будь ласка! — благає та ридає Мар’янка. Кошик випадає її рук та ягоди випадають та болотяну землю. Дівчина ніби цього не помічає, і продовжує боротись із лісом. У неї навіть виходить вислизнути із кокону гілок і вона чимдуж біжить вперед, але вогка земля тут на одному боці із лісом … Мар’янка послизається і падає, а чагарники обвивають її ноги та знову затягують у кокон. До кошика. До ягід. До Блуду. Мертвої тиші давно вже немає у лісі, чутно ридання та благання малої дівчинки та каркання ворон. То знову Блуд сміється.
І на цьому все!
Від імені організаторки дуже хочу подякувати усім учасникам, які брали участь і подарували цьому проєкту свої неймовірні тексти.
Зустрінемося ще!