Підхід Михайла Драгоманова до українського питання. Частина І.

В ХІХ столітті, під впливом набуття популярности у світовій філософії ідеалізму, українська інтеліґенція взяла фокус на розвиток народної мистецької творчості та вивчення історичного минулого. Це спричинило у культурі, певною мірою, відхід від реальності у ідеалізоване минуле.

Романтизм, як явище глобальне, прийшов до нас, ставши для нашої національної культури формівним, засадничим періодом.

Паралельно (і, беззаперечно, пов’язано) з романтизмом у культурі, в руської-української інтелігенції прокидається доволі романтичне прагнення — з’ясувати хто ж вони є, якого роду. Виникають різні течії. Одні виокремлюють себе як «трошки іншу частину» панівного народу — полонофіли (головно на підпольських землях), мадярони (Закарпаття, Пряшівщина). Другі хочуть вважати себе частиною чогось більшого, асоціюючи себе одним народом з усіма слов’янами загалом, або ж вужче — православними слов’янами колишньої Руси. Друге скоренько переросло в москвофільство, оскільки саме імперська москва перетягнула на себе «руську ковдру» і була впливовим центром тогочасного православ’я.

Що важливо, москвофільство, як явище, характерне для інтелігенції непідросійських руських-українських земель, оскільки саме непідросійські русини «рухалися до» шукали «частиною чого вони є», а підросійські українці «рухалися від», якраз таки окреслювали свою окремішність від московитів. Останні, на кому ми й сфокусуємо нашу увагу, - українофіли, або ж, як вони були знані у ті часи у Галичині, Буковині й на Закарпатті, — народовці. Саме народовецька ідея перемогла і саме в цій парадигмі живемо ми, українці, саме ця ідея об’єднала нас у націю і подарувала державність. 

Ось, приміром, уже на початку 19 ст. українсько-московитський філолог Ізмаїл Срезневський відстоював окремішність української мови, кажучи що «мова українська є мова, а не наріччя російської та польської» [1].

Проте українофілія, як і більшість нових ідей, була спочатку надміру романтичною, ідеальною, місцями фанатичною. Ми поговоримо про людину, інтелігента з великої букви — Михайла Драгоманова. 

Саме Михайло Драгоманов був з тієї меншості, котра критично поставилася до новоприбулої «моди». Багато українофілів радикально ставилися до своєї нової ідеології. Часом цей радикалізм проявлявся в певному ізоляціонізмі й бажанню викинути все чужонарідне з української культури, мови та й узагалі життя.

Драгоманов намагався усіляко перечити такому радикальному українофільству, яке під приводом шанувати і вчити рідне, вело український народ в темну і холодну печеру неуцтва й ізоляції. Він спирався на те, що українці, що закликають плювати на усе російське, – до кінця не знають ні инших іноземних мов, ні, подекуди, самої ж української мови.

Українофіли лише сліпо вірять у бездоганність української писемності й минають російські та західно Європейські тексти, що призводить до «браку навіть поверхневого писемнецького смаку». Однак, М. Драгоманов, зі своїм писемницьким досвідом зауважує, що жодна знайома йому молода людина з України, не знає більше двох-трьох іноземних мов. Цитата для кращого розуміння контексту з «Чудацких думок» Драгоманова:

«Не раз устно й печатно говорив я, що украйінске письменство доти не стане на міцні, своі ноги, доки украйінскі письменники не будуть діставати всесвітні образовані думки й почутя просто з західноі Европи, а не через Петербург і Москву, через російске письменство, як робиться се доси, через що виходить так, що навіть москвоненавистне украйінолюбство по своім основним думкам бува ніщо інше, як европоненавистне москволюбство, тілько трохи перелицьоване» [2].

Михайло Петрович вважав, що освіченою людиною може бути тільки той, хто знає декілька мов, і важливо, щоб це були мови найосвіченіших на той час, як вважалося, народів (як приміри наводить французьку, англійську та німецьку). Коли, мовляв, людина яка матиме хорошу базу початкової освіти, захоче осягнути вищої науки, то навряд чи писемність його мови буде в силі тут прислужитися, і в такому разі, розумна людина візьметься за книжки чужою мовою.

Драгоманов пояснює цю потребу також необхідністю запозичення досвіду в класиків инших культурних країн. «Навіщо ми будемо вменшувати свою силу в боротьбі за волю нашоі націі, опираючись на науку застарілу, хибну, коли ми можемо власне опиратись на нову, вірнійшу? Тепер же всяка боротьба проміж людьми опираєся на науку»[2]. Він вбачає у знанні західноєвропейських мов можливість розширення власного світосприйняття, покращення за рахунок усього, в чому певні культури нас випередили.

Розбіжність позицій ізоляціоністів, назвімо їх так, і Драгоманова полягає й у тому, що останній – був все ж не просто романтиком, а реалістом, і хотів в українській ідеї бачити більше розуму і поміркованості. Навідміну від українофілів-ізоляціоністів, що помалу тонули у власних фантазіях романтизованої минувшини. 

М. Драгоманов вважав, що українці мусять покинути «туманне й шкідливе національство», та йти по тій же дорозі, що і инші европейці, закликаючи братися за холодний розум та починати клопотатися живими (у сенсі, актуальними) справами своїми, і усіх освічених народів. 

ДЖЕРЕЛА :

1. І. Срезневський. Погляд на пам’ятки української народної словесності // Тимошенко П.Д. Хрестоматія матеріалів з історії української літературної мови. Ч. 1. — С. 207.

2. «Чудацькі думки про українську національну справу» Михайло Драгоманов. Опубліковано: Б.м. (Відень), 1915. – С. 20-32.