Отрута

Навколо ліс. Зелене листя мерехтіло на сонці, створюючи враження, наче все оточуюче не справжнє, а витвір рук невідомого майстра-скульптора. Від одного погляду перехоплювати подих. Хотілося вдихнути повними грудьми та видихнути. Повільно, наче пропускаючи повітря через кожну клітинку свого недосконалого тіла. Достатньо було притулитися до кори дерева, щоб відчути цей легкий свіжий запах. Щось наче хвоя та…щось таке, що зараз Тао не міг назвати з точністю.

Турбувало лише одне. Чому вони тут? Якого дідька Скарлет привів його в таке дрімуче місце, до якого навіть його охоронці не здатні дібратися, та й не вирушили би сюди добровільно? Що він задумав? Навіщо попросив одягнутися легко та так, щоб одяг не стягував рухи? Тао мучили неприємні здогадки, та він намагався про них не думати. Не було схоже, що генерал має до нього якісь претензії. Швидше за все, просто захотів знову познущатися над його поганою витривалістю. Чорт би його взяв!

Тао зупинився біля великої каменюки, що якраз перегороджувала йому шлях до супутника. Він оцінююче подивився навколо та сумно зітхнув. Скарлет міг пообіцяти, що за сьогоднішню зустріч Тао побив свій минулий рекорд – 10 зітхань за останні 15 хвилин. Що може бути ще більш смішним? Генерал не зміг стримати посмішки, поки оглядав їх майбутній шлях далі. Він не планував так швидко ділитися своїми планами з лейтенантом, але, йому здавалося, той щосекунди все більше розпалював в собі ненависть до нього та цієї прогулянки. Його симпатичне личко все темнішало, а між бровами залягли глибокі зморшки, що тільки й робили, що змушували Дюбуа змінювати маршрут на більш довгий. Добре, що Сюе про це не здогадувався…

– Що ми, в біса, робимо в цьому чортовому лісі, бісовий генерале?! Якщо ти хотів занурити мене в болоті Вічного Сну, то ми пройшли його ще пів години тому, і нам потрібно повернутися на схід! Якого світлого ти тягнеш мене ще далі?! Вбивство можна провернути й ближче, будь ласкавим! – Тао нарешті не витримав та зірвався на крик. В ньому було й божевільна втома, й злість, й недоброзичливість, але разом з тим, Скарлет відчував в них маленькі нотки тривоги. Голос зривався на хрип та істерику, але швидко, наче власник не міг сам із собою домовитися, змінювався на злий та зухвалий. Скарлет усміхнувся, чим викликав ще більшу хвилю невдоволення зі сторони кабастри.

– Чому?! Чому ти смієшся?! Якщо ти вирішив мене доконати цим, то треба було робити це раніше! Навіщо тягнути мене в таку далину? В тебе немає інших справ? Я знаю, що ти врятував мені життя, і я тобі вдячний, але це вже…

– Я просто хотів побути з тобою удвох. Тільки ти і я. Тільки Скарлет і Тао Сюе. Ти проти?

Від цього Тао просто задихнувся від внутрішнього обурення. Йому хотілось взяти цього бісового генерала за його дорогоцінні лати та кілька разів струснути. Що він, в біса, робить?! Але замість цього він більш менш спокійно сказав, намагаючись тримати свою злість в руках:

– Тому ти вирішив затягнути мене в самі хащі Кошмарного лісу? Зовсім з глузду з’їхав? – Голос затремтів. Пальці побіліли від напруги, а бажання повернутися тільки виросло. Скарлет же, наче не помічаючи проблем, обережно зірвав квітку з вишні та показав її Тао. Лейтенант знову нахмурився, не розуміючи, а той спокійно пояснив:

– Я вирішив, що нам було б добре сходити на побачення туди, де нас не будуть бачити чужі очі. Наш час…

– Що!?

– …Наш час, як квіти вишні – вони цвітуть доти, доки не мине їх час, і на їх місці не почнуть рости маленькі ягоди та зелене, буйне листя. Наш час зараз надто дорогоцінний, щоб втрачати його дарма. Я…хочу побути з тобою трохи довше, ніж одне життя, Тао.

Його спокійний вираз обличчя та очі, що так і змушували серце хлопця битися сильніше, робили свою справу. Шокований Сюе не міг сказати ні слова, лише дивився на чоловіка, що тримав білі квіточки в руках та… тремтів? Здавалося, що так. Тао хотілося бачити це так.

Сонце засліпило в очі, коли він їх підняв, щоб подивитися в очі Дюбуа. Той наче спеціально встав навпроти нього, щоб Тао не міг побачити всі ті почуття, що приховувалися за червоною призмою впевненості та стійкості. Він показував її всім, але Тао хотілося бачити його справжнього. Того, який він є насправді. Він зробив невпевнений крок уперед, і під ногами тріснула гілка, порушуючи спокій його душі. Серце пропустило удар, а по тілу пройшла хвиля мурашок. Сюе знав, що якщо зараз зробить більше – пізніше не зможе втекти. Скарлет заманював. Скарлет був наче отрута. Він не примушував. Він не створював пасток. Але він тримав. Своїм поглядом. Своєю посмішкою. Своїм бажанням жити.

Жити…своє життя Скарлет віддав йому, кабастрі. Все, що раніше було важливим, втратило цінність і залишило тільки одне – його. Більше генералу не потрібно було нічого. Навіть його внутрішній кошмар, що був найдорогоціннішою річчю феї. Він усе віддав. Все йому. Тао Сюе.

– Ти не міг сказати мені, що хочеш побути удвох? Навіщо було вести мене сюди? – Обережно запитував він, роблячи ще декілька кроків уперед. Тао не хотів надто швидко підкорюватися цьому взаємному потягу: – Я…

– Ти б відмовив мені через якусь дрібну дурницю, чи не так? – На обличчі розлилася чарівна посмішка, яку бачив тільки Тао. Подих застряв згустком в горлі, і Сюе зупинився. Вугільне волосся Скарлета переливалося під блискучими променями сонця, а вітер необережно плутав кожну окрему волосинку між собою. Але, здавалося, що для Скарлета вже нічого не мало сенсу. Він тільки й робив, що дивився, як до повільно до нього підходить його «здобич».

– Так, – зізнався Тао. – Я стовідсотково відмовив би тобі в цій подорожі. Але ж ти міг привести мене кудись ближче, щоб ми…

– Щоб ми що? – В очах блиснули грайливі іскри, і Тао зрозумів: він грається з ним, як кіт грається з мишкою.

– Щоб я міг змусити тебе пожалкувати за наш з тобою шлюб, Скарлет.

– Це неможливо, Тао.

Його огорнуло теплом. Воно обпалювало голі місця його тіла, змушуючи серце битися це швидше та сильніше, ламаючи ребра. Тао не міг ні про що думати. Руки Скарлета блукали по тілу, зариваючись в розпущене волосся, наче в рідке золото. Лейтенанта пронизували іскри жару. Хотілося зітхнути, але він лише зухвало усміхався, дивлячись в ці важливі очі, в яких був тільки він.

Тао ніколи не сумнівався, дивлячись у зіниці Скарлета. Там він бачив тільки себе. Кожного разу, коли вони розмовляли, генерал бачив не якогось кабу, а його, Тао Сюе. І це було його найбільшою пасткою, яку тільки міг поставити Скарлет. Тіло продовжувало танути в руках партнера, поки Тао таки не зітхнув, потягнувшись за поцілунком. Обережним, наче кошеня, яке утикається носом в щоку. У відповідь поцілунок був глибше. Сильніше. Наче намагається поглинути. І Тао це подобалося. Він з надією притиснувся до холодних лат генерала і тихо зітхнув в чужі губи:

– …як же я тебе ненавиджу, генерале…