Освіта 2.2.

 Що це за «рівні шкіл»? Як проводити тестування? Що робити з дітьми, які перевершують або не дотягують рівня школи, до якого первинно потрапили?

Зараз у нас є середні школи, гімназії, ліцеї, приватні школи. Різниці між ними особливо немає, але програма приватних шкіл може відрізнятися, програма ліцеїв та гімназій зазвичай має спеціалізацію і є складнішою.

Ми ж кажемо про систему, наближену до тої, що є в Німеччині, де є три рівні шкіл за рівнем розвитку дитини. Зокрема оцінюється здатність розв’язувати завдання, швидкість сприйняття та засвоєння матеріалу, вміння орієнтуватися у ньому тощо. У деяких землях, рівень, куди буде направлена дитина, визначається вчителями.

Система піддається критиці щодо недемократичності. Тобто її звинувачують у тому, що дітей навчають не усіх разом, незалежно від умінь. Ми з цим не згодні, але згодні з іншою критикою.

Коли дитина потрапляє на певний рівень у німецькій школі – вона там залишається. Наприкінці навчання є дуже стресовий для учнів іспит. Річ у тім, що те, що дитина потрапила на найвищий рівень – не означає, що вона встигатиме до кінця школи, оскільки і завдання ускладнюються. Звісно, загалом система навчання мотивуватиме навчатися, спонукатиме до самодисциплінованості і цікавості, проте не всі володіють рівною витривалістю й стресостійкістю.

Тому ми пропонуємо щорічні іспити, проте не ці недолугі тести, а розроблені адекватними психологами разом з учителями, щоб водночас дослідити рівень знань учнів, але й не завдати їм надмірного стресу, до чого дітей теж треба готувати. Зараз у нас йде поділ на «склав/не склав» і згідно цього учні залишаються або ні (але реально вигнання зі школи – це просто погроза. Навіть залишення на другий рік – неймовірно рідкісна практика). Ми ж вважаємо, що краще ділити за кількістю балів. До прикладу, можна набрати від 0 до 100 за іспит: зараз би сказали, що нехай 45 прохідний бал, всі хто вище «пройшли». Ми б прибрали прохідний бал і залишили, скажімо 80-100 – високий рівень, 50-80 середній менше 50 – низький і далі відбувається розподіл.

Згідно того, що іспити проходять щороку – на будь-якому етапі навчання дитина може як перейти на вищий рівень, так і спуститися на більш низький.

На усіх рівнях є спеціалізація різних напрямків і дитина переміщається на вже обрану раніше або, може вибрати суміжну протягом середньої школи. Звісно, кількість і складність матеріалу на різних рівнях різниться.

Ось ви прочитали таку сторінку і, ймовірно, подумали, що система жорстока, бо як так, що за дітей щось вирішують, чомусь вчать, ще й ці іспити. Проте, річ банально в тому, що це теорія і на практиці вона значно більш гуманна. Спробуймо описати сучасну систему як теорію і ми побачимо те саме.

Діти навчаються разом, незалежно від рівня ерудованості, вподобань. До 7 класу вони знаходяться під наглядом класного керівника і вихователя, хоча з 5 класу починають переміщатися між класами залежно від уроку. Дітям подається матеріал, який вони повинні засвоїти і вміти відтворити, а також повинні чемно поводитися, не заперечувати учителям, бути спокійними і врівноваженими, не відволікатися, вчасно виконувати домашні завдання, оскільки на батьківських зборах інформація щодо успішності буде розголошена. Основна ідея – отримати інформацію і запам’ятати її. Неуспішність не означає виключення зі школи, проте означає негативне ставлення педагогів та, часто, моральний тиск.

Ми ж зацікавлені в тому, щоб учні, які мають нижчі здібності, спокійніше до цього ставилися. Так, вони розумітимуть, що знаходяться у простішій школі, але повинні також і знати, що все одно отримують адекватне ставлення вчителів, можуть добитися переходу на вищий рівень, якщо складуть іспит, що вони отримують ту ж соціальну і моральну підготовку. Дитина, що не володіє великою кількістю матеріалу все ще можу чудово орієнтуватися в тому, що в неї є, вступати в дискусію і добре виконувати роботу, що належить до сфери її інтересів.

Ймовірно, зараз ми надаємо незрівнянно більшу увагу кількості інформації, якою володіє учень, проте упускаємо питання застосування цих знань. Людина може знати неймовірно багато, але застосувати ці знання для вчинення злочину проти свого сусіда, близьких, співвітчизників і це теж треба враховувати й запобігати. Може знати багато, але не вміти з цим працювати.

Хочемо також наголосити, що ми говоримо про систему освіти в найбільш загальному значенні і коли б дійсно таке вдалося здійснити – деталі необхідно було б узгоджувати з кваліфікованими психологами та педагогами.

Чому змішане, а не роздільне навчання?

Можливо, хтось заперечить ідеї спільного навчання дівчат і хлопців. Хтось вважає, що між статями є яка-небудь інтелектуальна прірва, інші вважають, що це відволікає від навчального процесу, хтось вважає, що таке навчання насправді загрожує насиллям.

Однак, навпаки, потрібно заохочувати здорову комунікацію. Запобігати сприйняттю всіх осіб іншої статі як статевих партнерів, адже це нормально при дорослому спілкуванні. Коли ми виростаємо, звісно, якщо маємо адекватне виховання, ми не підходимо до кожного чоловіка чи кожної жінки з питанням про статевий контакт. Маючи нормальне уявлення про людські взаємини, ми взаємодіємо з великою кількістю людей як колеги, друзі, знайомі і з цієї кількості обираємо тих, з ким бажаємо будувати родину.

Ніяких генів моногамності не існує, не будемо вводити в оману, проте маючи уявлення про відповідальність і стосунки між людьми – у кожного є вищі шанси побудувати здорову сім’ю, яку не можна буде так легко скомпрометувати, як це є зараз.

Школа закладає соціальні навички і надає базові уявлення про світ. Статеве виховання це цілком правильно, проте часто воно проводиться абсолютно безграмотно. Вважається, ніби хлопців і дівчат треба вчити своїй справі окремо, а інший про це знати не повинен. По-перше, не завжди таланти і спеціалізація залежить від статі, оскільки дійсно дівчина може виявити схильність до «чоловічої професії» і навпаки. По-друге, є загальні необхідні навички життя (попрати речі, приготувати їжу і т.д.), які насправді потрібні всім і будувати майбутню сім’ю на тому, що сам/а не можеш приготувати собі поїсти – шлях до конфліктів і непорозумінь. По-третє, статеві питання насправді теж можна вважати загальними, за винятком, звісно спеціалізованих курсів, де, скажімо, жінки вивчають аспекти жіночності, а чоловіки – аспекти мужності, маскулінності. Такі курси вже є вибором кожного і чисто інформативні. Проте питання засад побудови здорових взаємин, безпечних контактів, загального ознайомлення зі статевими особливостями – є відповідальністю обох статей, бо потім отримуємо насильство або «випадковості» через банальне незнання.

До того ж, виявляється конкуренція. Конкурентними можуть бути як чоловіки, так і жінки. Не можна сказати, що всі представники однієї статі – здатні чи не здатні до конкуренції. Це радше індивідуальність. Насправді, можна сказати, що психологічні відмінності дійсно є, але вони по-різному виражені в кожного індивіда. Тобто, коли одна жінка є надзвичайно турботливою і сентиментальною, інша може бути суворою й рішучою. Так само як один чоловік є стриманим і цілеспрямованим, а інший може піддаватися емоціям, бути імпульсивним і жорстоким. Питання не в тому, щоб довести, що ці відмінності абсолютні або навпаки – заперечити їх існування взагалі, а в тому, аби показати, що навіть якщо ці відмінності визначають характер – людина може нормально їх сприйняти, а не пхатися туди, де їй не хочеться бути лиш щоб не видатися слабким/ою чи надто активним/ою.

Освіта та інститут сім’ї?

Чи потрібно вчити основам сімейного життя у школі? Частково. Ми вже сказали дещо про статеве виховання. Про те, що немає нічого страшного в тому, щоб діяти «типово» для своєї статі або бути «нестереотипним». Насправді, це ніяк негативно не вплине на інститут сім’ї. Навпаки, це радше піде йому на користь.

Як, якщо це значить, що не всі чоловіки були б добувачами і не всі жінки – хатніми господинями? Дещо по цьому питанню буде у наступному циклі статей, що буде присвячений власне статевому питанню, але дещо можна зазначити і тут.

Сім’я не будується на тому, аби просто отримати мисливця чи посудомийку. Сім’я, збудована на інстинктах (бажання розмножуватися або просто вступити в статевий контакт) або на потребах, які самотужки лінь забезпечити – дуже ймовірно – не буде здоровою. Щонайменше, вона не буде цікавою і в обох партнерів буде бажання проводити більшість часу окремо з власними колегами, адже в родині буде нецікаво і незрозуміло. Ролі полегшують розподіл обов’язків але ускладнюють зв’язки.

Об’єктивно, якщо чоловіка, що не любить конкурувати, примушувати до цього, а також до забезпечення великої сім’ї – він буде нервовим і конфліктним. Якщо жінку, що мріє і здатна побудувати кар’єру – змусити відмовитися від цього і народжувати все життя – вона буде мати особисту ненависть до інституту сім’ї.

Тож, у даному випадку потрібно роз’яснити, що ж таке сім’я і для чого вона, які можуть бути потреби у кожного члена і чому невідповідність «типовим» рольовим моделям не є перешкодою до створення якісного союзу. Зрештою, немає різниці, хто заробляє більше грошей, хто де працює, якщо це не заважає нормально розвиватися і сприяє підвищенню іміджу родини як соціального конструкту. Держава, звісно, як уже було згадано, надає матеріальну допомогу, а також надає можливість не проводити з дитиною 24 години 7 днів на тиждень, побутова техніка розвивається, а отже, перебування вдома і відмова від кар’єри більше не є обов’язковою умовою створення сім’ї.

І діти цілком повинні це розуміти аби сприймати сім’ю як позитивну перспективу для себе.

Чи буде інклюзія у школі?

Так, однозначно. Чому? Тому що особливі потреби не означають гіршого розумового розвитку. Звісно, деякі професії можуть бути недоступними, проте інтелектуальні здібності можуть бути реалізовані.

Для дітей з труднощами в розвитку потрібні спеціалізовані навчальні заклади, але інклюзія – не лише про таких учнів.

Так будь-якій дитині можуть знадобитися особливі умови в будь-який момент. Ніхто не застрахований від нещасних випадків, а наразі навіть чудовий учень буде змушений покинути навчальний заклад через складну травму, банально через відсутність умов.

Те ж стосується дітей з вадами зору, слуху, мовлення. Часто такі люди не мають адекватного доступу до освіти, більш того, можна помітити, що вони навіть живуть сепаровано, як наприклад, є цілий мікрорайон у Києві, де переважно селяться люди з такими особливими потребами. Вони остерігаються конкурувати, оскільки, дійсно, це для них проблематично і казати, що в них такі ж можливості – було б брехнею. Ці люди мають труднощі з працевлаштуванням і загалом нижчий рівень життя. Хоча, а чому б це мало нас хвилювати, якщо ми проти сентиментальності, та й ці люди не надто вимагають чогось…?

Будьмо відвертими, аргументація в тому, що цим людям теж необхідно могти себе забезпечити в суспільстві, оскільки відсутність однієї здібності, не значить, що вони можуть лише жити на виплати по інвалідності. Звісно, не факт, що вони зможуть добитися чогось надзвичайного (як і будь-яка людина), але адекватний доступ до освіти підвищує шанси, а здатність розвиватися і заробляти гроші власною працею – ані державі, ані самим людям не зашкодить.

***

Можна заперечити, що шкільна освіта не має бути загальною, бо не всі діти досягнуть успіху навіть за умов, коли держава це культивуватиме. Може й так, але держава не повинна годувати людей які не бажають працювати взагалі без ніяких причин на це і водночас потребують забезпечення. Тобто, влаштуватися на роботу навіть за мінімальну плату – було б необхідним (інакше це шкода іншим людям). Мінімальна з/п зараз  це 6 000 на місяць або 72 000 на рік, які курсуватимуть на ринку. У середньому навчання школяра обходиться державі у 23 000 грн (залежно від регіону – від 19 000 до 32 0000).

Це оцінка за рік. Очевидно, зі зміною якості освіти і підходу до неї, витрати можуть підвищитися, проте точно не в тричі. У будь-якому разі держава залишається в плюсі. Прожитковий мінімум наразі 2739 грн – 32 868 грн на рік. Навчання у школі – 11 років, а життя людини після завершення навчання може становити і 40, і 60, і 80 років і весь цей час її треба буде утримувати, якщо вона не здатна буде зробити це самостійно.

Тож навіть якщо виплачувати людині цей прожитковий мінімум – вийде більше, аніж вартість навчання. Навіть з фінансової точки зору раціональніше вкластися у навчання дитини, нехай державними коштами, аніж позбавити людей освіти, за рахунок якої вони б забезпечили себе та розвивали державу.

І, власне, школа, повинна бути зацікавлена у допомозі із працевлаштуванням учням, які йдуть працювати одразу після завершення загальної середньої освіти.

До 9 класу діти вже мають бути навчені необхідним речам, а це насамперед: володіння державною мовою, навички життя та комунікації (у тому числі з держорганами, щоб людина вміла сплатити податки, звернутися до лікаря, написати заяву), загальна ерудованість (щоб співвіднести те, що відбувається з тим, що було раніше або з іншими аспектами життя і розуміти, що ж коїться).

Дуже важливо, щоб людина розуміла себе і навколишнє середовище, інакше вона часто хибно сприймає інформацію та не знає, як поводитися. Сучасні держави, якщо вони, звісно, бажають рухатися вперед – повинні подбати про освідомленість населення, навіть якщо оберуть недемократичний шлях розвитку. Чому, якщо так працює? Тому що демократія неосвічених – погано, там не буде розвитку. Диктатура розумних над дуже дурними – дурні не можуть виконати завдання, а якщо зробити їх розумніше – вичислять, що щось у державі не так.

Тому оптимально – люди, які розуміють, що відбувається і чому це відбувається. Це адекватна пропозиція для побудови майбутнього.