Остап

Ми ховались у затінку колишньої слави.

Слабі часи настали,

Слабих людей породили.

Нас з тобою ще змалку манили

Руїни колишньої величі.

Дечому хотілось наслідувати ,

Дечому вчитись,

Чистими наші душі і так не вберегти.

Де ти, моя маленька фраєрко?

Ми з тобою, помаленьку,

Поринаємо у хащі лісові,

Під акомпанемент сови

Та древніх духів лісу.

Між версток хмизу та згарища вогнищ,

Що пам'ятали достойні часи,

Пробираємось, царапаючи шкіру, вгору,

Де мармурові стіни огортали палаци,

Над пляцами віяли стяги,

Вино лилось вестибюлем,

Благоволіли новоприбулі

Від розкоші золота віталень,

Від запаморочення запахів кухні,

Від кухлів елем наповнених,

Від спалень сповнених стогонів.

Я розстелю елегантну цератку,

Твої п'яти тендітні

Заховаю межи своїх сідниць.

Зіниці наші сп'яніли

Від рухів нашої тіні.

Впиватись зубами твоїх ключиць,

Відчувати твій язик біля вуха.

Яка б розруха не чекала це пропаще містечко,

Нас врятує втеча, якнайдалі

За плечі мене обійми.

Все решта - деталі.

Засни, заколисана опівнічним вітром.

Це зеніт нашого кохання.

Нашої любови.

Засни під птахів поважні розмови,

Лезо для порятунку готове,

Прийдешнього тут немає

Засни, моя люба -

Я зачекаю.