Остання подорож Гетьмана

В останні роки Другої світової війни, передбачаючи неминучий крах людиноненависницького нацистського режиму, гетьман в українських справах орієнтувався на поміч Великої Британії та Америки. Тому після успішної поїздки гетьманича Данила по Канаді й Америці, де гетьманський рух мав багато щирих прихильників не тільки серед загалу першоемігрантів, але й серед греко-католицького духовенства, гетьман відправив свого сина до Великої Британії. Данило мав завдання після поразки гітлерівської Німеччини налагоджувати контакти з англійськими урядовими колами.

При наближенні східного фронту до Берліна Павло Скоропадський вирішив залишити німецьку столицю. Виїхав він 7 квітня 1945 року, направляючись у Ваймар, що в Тюрингії, куди була перенесена резиденція гетьманців. Звідти він планував дістатися до Оберсдорфа, що знаходився біля швейцарської границі. Саме туди, у безпечніше місце, подалі від фронту, відправив гетьман свою родину.

Тоді, наприкінці війни, подорожі займали багато часу й були пов’язані з великим ризиком для життя. Союзницька армія проводила масовані бомбардування по всій території Німеччини. Оскільки залізниця часто виявлялася розірваною, доводилося не раз міняти спосіб пересування — добиратися то потягом, то автомашиною, то возом, навіть долати шлях пішки. У пошуках транспорту люди надовго затримувалися по містах чи селах, найчастіше скупчуючись на залізничних станціях. Під час нальотів бомбардувальників подорожуючі ледве встигали добігти до найближчих бомбосховищ.

У місті Плятлінгу, що в південній Баварії, така вимушена зупинка спіткала гетьмана та його супутників – дочку Єлисавету, особистого ад’ютанта Грищинського та няню родини Скоропадських Анну Шабуніну.

16 квітня 1945 року на залізничному вокзалі гетьман потрапив від бомбовий удар, який виявився для нього фатальним.

Незнайома жінка у почекальні

Уже кілька тижнів я, прибитий воєнною завірюхою, перебував у монастирі Бенедиктинів, що знаходився у селі Меттені, за якихось 15 км від Плятлінга. Тоді у тому розбурханому війною світі моїм пристанищем стала монастирська келія. Одного разу хтось постукав у мої двері. Ввійшов монах о. Каназіус, який одночасно виконував обов’язки пароха. Він повідомив, що в почекальні монастиря більше двох годин перебуває незнайома жінка, яка, мабуть, хоче, щоб поховали її дитину.

Я негайно вийшов до неї. Жінка сиділа в якомусь оціпенінні. Навіть як на воєнний час її вигляд був вражаючим: під очима великі круги синяків, що різко контрастували з білими бандажами на голові; темне, коротко обстрижене волосся місцями вибивалося з-під пов’язки, обгорілі брови, вії й обпалене лице – все підкреслювало надзвичайні обставини, в яких нещодавно побувала невідома. А надто яскравий рум’янець на щоках свідчив про її хворобливий стан. Очевидно, незнайомку лихоманило, бо час від часу вона здригалася. У мене промайнула думка, що її хтось сильно побив. Отож я підійшов ближче й запитав по-українськи, чи вона та сама пані, котра мене очікує, та яким чином я можу їй прислужитися. Зачувши українську мову, незнайома рвучко підвелася з крісла й запитала: “А хто ви будете?” Я відповів коротко: “Греко-католицький священик”. В тій хвилині сльози набігли на її очі й вона схвильовано вимовила:

“Отче! Вас Бог послав мені! Мого батька хочуть похоронити і без священика, і без домовини, наче собаку”. Тут же я уточнив, чи вона греко-католичка, бо за вимовою одразу ж розпізнав, що жінка – “східнячка”, а значить православна. Мої здогади підтвердилися, й, почувши передбачувану відповідь, я почав обдумувати ситуацію. Врешті прийшов до висновку, що треба порадитися з парохом. По якійсь хвилині незнайома додала: “Мій батько завжди дуже прихильно ставився до греко-католицької віри, був її великим симпатиком, а якось навіть отримав за це прихильного листа від О. Петра Вергуна, апостольського адміністратора греко-католицької церкви в Німеччині”. Це доповнення якоюсь мірою заінтригувало мене, і я поцікавився, хто ж її батько. 

З хвилюванням жінка відповіла: “Павло Скоропадський, гетьман України, а я – його дочка Єлисавета”. І тут же продовжила: “Він помер два дні тому, 24 квітня, і до сьогодні немає нікого, хто б зайнявся похоронними справами, а також самим погребінням. Я ж сама нині заледве встала зі шпитального ліжка, чуюся обезсиленою внаслідок поранення в голову, а тут ще й висока температура в мене, але ж треба-таки подбати, щоб по-людськи похоронити мого батька”. З її уривчастої розповіді я дізнався, що Павло Скоропадський був смертельно поранений під час бомбового нальоту й згодом від поранень помер у місцевому шпиталі. 

“Рятуйте, отче! Благаю вас, не дайте похоронити мого батька як останнього собаку! Він того не заслужив собі!” – слізно просила гетьманівна Єлисавета. Сказала при тому, що вона двічі зверталася до німецького парохіального уряду, але кожного разу отримувала негативну відповідь. Також просила шпитальних сестер, щоб допомогли замовити домовину, та вони тільки скрушно хитали головами, нагадуючи про воєнний стан, коли пересічно хоронять не тільки без труни, але навіть без священика. І тут гетьманівна зайшлася риданнями. 

Переборовши свій біль, додала: “Я хочу похоронити батька ще сьогодні, а він ще не споряджений, та й домовини мені самій не дістати. На додачу я ще й дуже хвора”. Я щиро перейнявся горем і розпачем гетьманівни, трагедією цієї аристократичної родини, безповоротною втратою гетьмана України. Тим більше, що такий фатальний збіг обставин стався далеко від рідних, за тисячу кілометрів від любої Вітчизни, під грізним воєнним небом чужини.

Я трохи розрадив і заспокоїв гетьманівну Єлисавету, а вкінці з переконанням сказав: “Запевняю вас, що не дозволю загребти вашого батька, а нашого гетьмана. Похороню його гідно, наскільки це можливо у прифронтових обставинах. Піду на все, навіть якби сьогодні мені прийшлося знову стати бездомним чи наразитися на неприємності з боку церковних властей. Помимо святого обов’язку, який я повинен сповнити, мені ще й припала у цьому великому нещасті найбільша честь – віддати останню послугу великому синові України”.

Отець Каназіус дає згоду

Я порадив гетьманівні Єлисаветі повернутися до шпиталю й довірити мені похоронні справи – одержання дозволу в парохіальному уряді, копання могили та виготовлення домовини. Підбадьорена моїми запевненнями, гетьманівна пішла, а я, зваливши на себе несамовитий тягар обіцянок, направився до парохіальної канцелярії. Я розумів, що мушу добиватися майже неможливого, досі нечуваного – похоронити православного на католицькому цвинтарі. Заставши у канцелярії монастирського пароха о. Каназіуса, розповів йому, що в Меттені у шпиталі помер гетьман України. Оскільки ж терміну “гетьман” у німецькій мові немає, то вжив слово “кенінґ”, що перекладається по-українськи як “король”. Повідомив також, що ще сьогодні, о 2-й годині дня, хочу сповнити обряд погребіння гетьмана України.

Отець парох слухав співчутливо, поки в розмові не виринув факт, що гетьман – православного обряду. Ось тут о. Каназіус рвучко підвівся з крісла й категоричним тоном заборонив мені те погребіння, посилаючись на старі аргументи, чому гетьмана доведеться хоронити без священика, ба навіть поза католицьким цвинтарем. Я сказав, що після його відмови буду змушений звернутися безпосередньо до абата (архімандрита монастиря). Абат Гофман, який за декілька днів перед тим повернувся до священицьких обов’язків після концтабору Дахау, був людиною надзвичайних чеснот, доброти та християнського милосердя. Якщо б мені не вдалося отримати необхідного дозволу і в абата Гофмана, продовжував я пояснювати отцеві парохові, то похороню мого гетьмана без будь-якої згоди церковних властей. Тим більше, що всі ми знаходимося на передовій лінії фронту й тут діють передовсім закони війни. Всю відповідальність за самочинство я візьму на себе й одразу ж після похорону залишу монастир.

У кінці нашої розмови, а радше гарячої суперечки, задав я о. Каназіусові дещо незвичне, але, як виявилося, влучне запитання: 

“Якими були б ваші дії, коли б на фронті загинув ваш протестантський король і був би відсутній протестантський пастор? Чи відмовилися б ви похоронити свого улюбленого короля?” 

Тобто поставив отця пароха в аналогічне моєму становище. Він мовчав. Я нагадав о. Каназіусові енцикліку папи Бенедикта ХV, видану під час Першої світової війни, де виразно зазначалося, що при відсутності православного священика погребіння може сповнити католицький. Далі додав, що при спорядженні гетьмана на вічний спочинок я покликаюся передусім на мою національну приналежність, а радше на мою совість, і закінчив нашу розмову наступним: 

“Мене б осудила історія мого народу, якби я не віддав останньої послуги на чужині нашому гетьманові. І як священик, і як патріот я повинен подбати про достойний похорон мого володаря”.

Мабуть, моя відчайдушність і настирливість взяли верх над розважливістю отця пароха. Він урешті з легким усміхом потиснув мені руку й погодився на похорон гетьмана на монастирському цвинтарі.

Міркую тепер, що перед моєю патріотичністю та душпастирською запальністю не устояв би тоді жоден церковний достойник. На додачу до всього о. Каназіус запропонував мені свою допомогу в похоронних справах. Я поділився з ним моїми сумнівами щодо готовності домовини, а також попросив відпустити українських дівчат та хлопців для участі у похоронній церемонії. Як з’ясувалося пізніше, родинна трагедія Скоропадських так діткнула серце отця пароха, що він сам подбав про домовину для покійного, а згодом навіть заопікувався гетьманівною та нянею.

З великим полегшенням вийшов я з парохіальної канцелярії й пішов до хлопців і дівчат при монастирі, щоб повідомити про смерть гетьмана України та їхню участь у похороні. Звичайно, молоді люди охоче погодилися прибути на погребіння, але через певні обставини не змогли з’явитись вчасно. Справа в тому, що недалеко від монастиря, на прилеглому відрізку фронту, велися затяжні бої й у момент богослужіння над каплицею пролітали кулі та шрапнелі. До того ж американці, які контролювали прилеглу до монастиря територію, категорично забороняли виходити із приміщень під час обстрілу.

Тому хлопці появилися з деяким запізненням, тайком прокравшися через церкву. Переважна більшість цих молодих людей не усвідомлювала величі покійного і в своєму вчинкові керувалися виключно почуттям національної спільноти.

Сумні похорони останнього гетьмана України

Того ж дня, о 2-й годині пополудні, прийшла до монастирської каплиці гетьманівна Єлисавета. Слідом за нею вступили й ми: я, о. Рабан і Михайло Федорів, хлопець з Лемківщини. Я одягнув латинські священицькі ризи, бо своїх ще не мав. Отець Рабан приніс кадильницю, а Михайло – свіжовиструганий хрест.

Покійний гетьман знаходився вже у каплиці. Він лежав на ношах, прикритий чорним покривалом. Через декілька хвилин грабарі принесли домовину. В труні окрім дерев’яних стружок нічого не було, Гетьманівна відкрила покривало. Я зупинив погляд на обличчі гетьмана Скоропадського, воно мене чимось заворожувало, притягувало якоюсь дивовижною силою. Відчув, що у спогляданні цього лиця втрачається відлік часу. Зусиллям волі відірвався від незвичайного образу, повертаючись у невідрадну дійсність. Потім ковзнув поглядом по могутній постаті покійного. Старався запам’ятати все до деталей: темно-попелясте убрання, ясну краватку, на ногах тільки темні шкарпетки. Знову щось притягнуло мене до лиця гетьмана. Аж тепер зауважив, що правий бік добре поголеного обличчя покритий великим синяком, місцями запеклася кров. Праве око напіввідкрите, мабуть пошкоджене. Я вдивлявся у той неповторний образ, у кожну рису обличчя, закарбовуючи його в пам’яті на все життя. Мене вражала царська велич обличчя гетьмана, його маєстатичість, мудрість, а водночас лагідність, успокоєність та умиротвореність.

На моєму довгому віку мені доводилося хоронити немало різних людей, серед них і сильних світу цього. Але ось таке обличчя я бачив тільки єдиний раз – неповторно величне обличчя володаря Української держави.

Фатальні обставини смерті, убогість останніх ритуалів з їхнім найвищим одухотвореним змістом, нічим не затерта магічна сила єства гетьмана – ось безконечні роздуми мого подальшого життя. Саме з того часу я з симпатика гетьманського руху став активним його пропагандистом і відданість гетьманським ідеям пронесу до останніх днів мого життя.

Відкрита домовина війнула на мене сирітством і злиденністю. Не судилося нашому славному гетьманові мати пишний, достойний похорон. Одні тільки дерев’яні стружки у невибагливій труні… Та раптом мене осінила щаслива думка: у мене в келії є два куски домашнього галицького полотна. Мерщій приніс те безмежно дороге для мене полотно – згадку про рідний край – у каплицю. Більшим куском полотна застелив домовину; збивши в узголів’я стружки, меншим куском полотна покрив імпровізовану подушку й полегшено зітхнув: тепер можна й перекласти тіло гетьмана в домовину.

Невдовзі розпочав правити похоронне богослужіння. Саме в цей момент появилися дівчата й хлопці. Невимовно велична і таємнича символіка крилася в тих останніх хвилинах земного буття українського гетьмана. Його, володаря України, православного, прощав зі світом і повертав Богові син галицької землі, католицький священик. Нас не могла роз’єднати приналежність до різних релігійних конфесій, бо об’єднувало обох найвище – Бог і Україна. В домовину гетьмана стелилося полотно з Галичини – гілки української землі, що була насильно відірвана від одного живого дерева – України. На похоронах дочка Єлисавета представляла скорботну родину Скоропадських. Дівчата і хлопці символізували етнічне розмаїття всієї України, що з’єдналася у своєму великому горі.

На цвинтарі я відправив панахиду. Ясно світило сонце. В момент опускання домовини в могилу з легенької хмарки моросив дрібний дощик. Зблизька було чути гул гармат, кулеметні черги та свист шрапнелі. Вони неначе сповіщали весь світ, що в могилу сходить останній гетьман України. І навіть небо просльозилося, сумуючи разом з нами, що так убого на далекій чужині хоронимо найкращого сина Вітчизни.

Так на малознанім цвинтарі, серед чужих людей, упокоївся великий син України. Горювала за батьком улюблена донька Єлисавета, виливаючи свою тугу й біль разом зі сльозами. Ні, я не був на цьому похороні сторонньою особою, бо уболівав разом з гетьманівною. Вона ж бо прощалася не тільки з батьком, але й з великою людиною, яка все своє життя присвятила Батьківщині. Глухо вдарили об домовину грудки землі, віддаючись болючим щемом у наших серцях. Гріб запечатано… Ми залишили цвинтар у глибокій скорботі.

Бомбовий наліт

На другий день після похорону, виконуючи дану мною обіцянку, я відвідав гетьманівну Єлисавету в шпиталі. З великим подивом оглядав чималу кімнату, яку, як виявилося, тільки що надали виключно для двох осіб – гетьманівни й няні родини Скоропадських. Трохи незвичними видалися для мене ці привілеї, бо під час війни, коли поступала надмірна кількість поранених, дорожили кожним шпитальним куточком. Не менше за мене була вражена такими почестями сама Єлисавета. Очевидно, все це були старання монастирського отця пароха.

Гетьманівна зустріла мене, як давнього й доброго знайомого. А я зразу ж запримітив її гарячковий стан. Синяки на лиці – сліди від ударів дрібних уламків цегли – потемніли й стали виразнішими. Вона запросила мене сісти. Після загальних фраз розмова перейшла до подій, що передували фатальному бомбовому удару.

Отож 7 квітня 1945 року гетьман виїхав із села Мелінгена, що поблизу Ваймара, до Оберсдорфа, де на той час замешкала його родина. З ним у дорогу вирушили дочка Єлисавета, старенька няня Анна Шабуніна та ад’ютант Дмитро Грищинський. В дорозі гетьман на деякий час затримався, бо мав намір зустрітися з однією особою, що була послана ним у важливих справах. Дорога, безперечно, втомлювала гетьмана, та попри свої сімдесят п’ять він тримався бадьоро. Повторював часто, що хоче якнайшвидше зустрітись із дружиною, щоб разом обговорити деякі родинні справи, 

Відчував себе трохи змученим, тому планував з тиждень відпочити там, щоб потім ще з більшою енергією взятися до українських справ. В один з вечорів згадував сина Данила, котрого заздалегідь відіслав до Англії. Відчувалося, що гетьман скучає за сином, мріє про їхню майбутню зустріч. Наголошував на тому, що з віком йому, Павлові Скоропадському, стає важко керувати гетьманським рухом і що він хотів би врешті передати синові таку дорогу для України справу. А гетьманич Данило, на думку батька, мав для цього всі необхідні дані, бо де в чому навіть перевершував самого гетьмана. Та все ж досвід і знання батька синові Данилові ще пригодяться. 

Гетьман ділився також найближчими планами, які вважав за потрібне найскоріше зреалізувати. Якось навіть розповів своїй дочці Єлисаветі про злі передчуття, що гнітили його останнім часом: 

“У мене передчуття, що я не доїду до Оберсдорфа й не побачуся більше з дорогими мені людьми”. 

Гетьман хвилювався за молодшу дочку Оленку, що окремо перебувала коло Вюрцбурга. За розмовами часто повторював, що син повинен продовжити розпочату батьком велику справу.

15 квітня гетьман та подорожуючі разом з ним добралися до міста Плятлінґа. Там сталася вимушена зупинка, тільки наступного дня можна буде продовжити поїздку. Заночували всі на траві перед самим вокзалом. Наступного дня вони вже знаходилися в поїзді, коли пролунала сирена тривога. Бомбовий наліт. Адміністрація вокзалу замість розвести об’єкти бомбування й подбати про людей, залишила поїзд на місці. Під виття сирен почалася несамовита паніка. 

Покажчики до бомбосховищ були відсутні. Тому люди ховалися на власний розсуд – в сусідніх будинках, у випадкових льохах та бункерах, а дехто навіть навмання втікав якнайдалі від вокзалу. Пан Грищинський хотів залишитися в поїзді коло речей, та гетьман не дозволив. Вирішили всі разом покинути поїзд. У гетьмана були в руках дві валізки: одна – з документами, друга – з дорожніми речами. Гетьманівна несла батьків портфель.

Переляканий натовп потяг гетьмана та його супроводжуючих до вокзалу. Тут почувся рев бомбардувальників. До бункера вже неможливо було дістатися – надто далеко, та ще й треба перебігти зовсім відкриту площу. Врешті усі зупинилися під зовнішньою стіною будинку, між дверима і вікнами, щоб у разі потреби встигнути відбігти.

Кругом лунали оглушливі вибухи. Від прямого попадання бомб стали валитися стіни вокзального будинку. Разом з дахом було знесено верхні поверхи. Стіна, під якою стояв гетьман зі своїми супутниками, була ще ціла. Але бомби сипалися безперервно. Від чергового вибуху страшної сили повалилася зовнішня стіна. Та всі були цілі й обтріпувалися від цегляного пилу. Скільки ще часу тривало бомбове пекло, гетьманівна згадати не могла: опритомніла вона аж у лікарні в Деггендорфі, за 12 км від Плятлінга.

Після бомбування

Опритомнівши в лікарні, гетьманівна Єлисавета зразуж стала розпитувати про свого батька: чи він живий і якщо так, то в якому

стані. Отримавши вичерпні відповіді про стан здоров’я гетьмана, Єлисавета поцікавилась також чи є при батькові іконка Пресвятої Діви Марії та улюблений медальйон на золотому ланцюжку, з яким гетьман ніколи не розлучався. До речі, ту іконку, як виявилося згодом, гетьман ще першої ночі сховав під подушку. Пізніше, при перевезенні його, вже важкохворого, з Плятлінґа до Деґґендорфа ця дорогоцінна іконка була викрадена персоналом лікарні.

У няні Анни Шабуніної були обпечені руки та лице, але, на щастя, обійшлося без важких ушкоджень. І все ж старенька пожила після катастрофи недовго – через місяць у тому ж шпиталі вона померла від запалення легенів. Її, також православну, я висповідав перед смертю, а згодом похоронив на тому ж католицькому цвинтарі, що й Павла Скоропадського.

Що ж стосується Єлисавети, то, як показало обстеження, у неї виявлено перелом перенісся, а також декілька тріщин черепа. Але стан її здоров’я покращувався з кожним днем і вже на шостий день вона, тримаючись за стіни, прийшла сама до кімнати, де знаходився батько. А була це кімната на тому ж поверсі, що й гетьманівни, тільки дуже світла, з великими вікнами.

Ад’ютант Дмитро Грищинський не дістав ніяких ушкоджень. З часом він відкопав усі приватні речі, а також валізку з документами й доставив гетьманові в лікарню до Меттена.

Коли Єлисавета вперше зайшла до кімнати гетьмана, він був настільки ослабленим, що говорив з великим трудом. Розглянувшись, гетьманівна зауважила над ліжком батька температурний графік – в гетьмана постійно трималася температура близько 39° С. Побачивши свою дочку з перев’язаною головою, він дуже журився, що втягнув її, нещасну, у цю фатальну подорож. Тут же попросив Єлисавету, щоб вона взяла на себе дальшу поїздку, а також всю кореспонденцію та зустрічі з потрібними людьми.

Гетьман найбільше постраждав від того бомбового удару, були це здебільшого рани від опіків: обпеченою була ліва сторона голови, найглибша рана знаходилася під лівим оком, а менші – між носом і вустами.

24 квітня 1945 року пан Грищинський перевіз гетьмана, гетьманівну та няню до іншого шпиталю в Деґґендорфі. Тут головний лікар знайшов можливість надати потерпілим спільну кімнату. Та фронт нестримно просувався на захід, тому містечко Деггендорф невдовзі було оголошене німецькою твердинею, а населення, в тому числі й хворих зі шпиталю, було евакуйовано до Меттена, що неподалік від Деґґендорфа. 

В Меттені стан здоров’я гетьмана Скоропадського катастрофічне погіршився. Він вже нікого не впізнавав, навіть рідко приходив до притомності. Під вечір 23 квітня стало ясно, що гетьман доживає свої останні години. О 4-й годині ранку 26 квітня гетьман Павло Скоропадський помер.

Про все це оповідала мені гетьманівна Єлисавета під час мого першого відвідання її в лікарні. В ході нашої бесіди я спостеріг, що Єлисавета й далі нездужає: її лице то блідло, то вкривалося гарячим рум’янцем. Очевидно, вона все ще перебувала у стані гарячки. В якийсь момент я навіть хотів перервати нашу розмову, щоб гетьманівна лягла до ліжка, а розповідь її послухати наступного разу. Тим більше, що повторне переживання тих трагічних подій спричиняло їй біль. Однак Єлисавета просила не залишати її саму, бо моя присутність для неї зараз вкрай необхідна: вона повинна виговоритися перед кимось близьким для неї, висловити свій біль утрати найдорожчої людини — свого батька, від цього їй стане краще.

Виглядало, що гетьманівна таки успокоювалася. Та раптом, згадавши про іконку Пресвятої Діви Марії, якою її мати благословляла батька в дорогу, вона зайшлася нестримним риданням. Єлисавета знеможено впала на подушку й, плачучи, прикрила лице простиралом.

Втративши надію заспокоїти гетьманівну, я покликав на допомогу шпитальну сестру, а сам рушив назад до своєї монастирської келії, пригнічений важким тягарем людського горя.

Матеріал використано з сайту історика Павла Гай-Нижника.

Онуфрів Г. Спонука до чину. – Львів, 1996