Остання падаюча пелюстка
Вранішній холод бив по її обличчю, коли Гетфорд вийшла на вулицю. Ранок був холодним, промені сонця лише починали злазити зі стін багатоповерхівок, вільно розфарбовуючи небо в темні кольори, змінюючи темну ніч. Вечір тільки починався, а Мері нарешті закінчила працювати після важкого дня. Спокій панував містом вже кілька днів: нових вбивств не було, вбивця взагалі не подав жодного ознаки життя. Лола і Мері дедалі менше часу проводили в архіві та оранжереях, але більше в машині Малкольм, або ж у тій самій кавʼярні, де колись шатенка брала каву для них обох вперше.
Зачиняючи двері кавʼярні, Мері вступила ногою на щось мʼяке. Щось таке, що хруснуло під її взуттям. Вона опустила погляд. Ключі випали з рук, ноги затряслися. Внизу лежав новий букет — не такий, як усі інші. Замість трьох квіток у нього було чотири. Троянда, асфодель, фрезія і біла лілія. Посеред білої купи чорна квітка дивилася на ньому як зіниця ока якогось монстра. Мері й сама не помітила, як ноги підвели її і присіли навпочіпки, ближче до букету. Вона знову підняла його, обережно тримаючись за лілію і фрезію, намагаючись не зачіпати троянду, аби не поранитися знову о її шипи.
Розглядаючи квіти, вона помітила ще папірець, причеплений стрічкою до цільної композиції. Частини були вирізані з газети, складаючись лише у двох словах — «ти наступна». Букет випав з рук, Гетфорд дивилася на нього так, наче якщо перестане, букет сам і вбʼє її, замість убивці.
Тим часом на вулиці лише більше темнішало, а хмари пливли у їхньому повільному темпі, збираючись в одну велику, біло-сіру масу. Точно, сьогодні прогнозували грозу.
Не бажаючи втратити ні хвилини більше, Гетфорд зірвався з місця і бігла лише в сторону поліцейського відділку. Хоч би Лола була там. Хоч би встигнути. Хоч би там був хоча б хтось.
Чотири квітки лишилися самотньо лежати на ґанку, на який вже ніхто ніколи не ступить.
***
Гроза ставала сильнішою, за вікном різко запалювалися та згасали блискавки, а вітер не щадив жодного дерева, безжально гойдаючи їх зі сторони в сторону, із усією своєю силою. Малкольм стояла біля вікна у своєму будинку, із кавою в руці і парою, що надходила з чашки. Цілу ніч гроза бушувала, не даючи змоги жодному спокійному сну дістатися до неї. Хоча, і без цього Лола не спала.
Шатенка так і не отримала повідомлення від Мері, що вона спокійно дібралася додому після робочого дня ввечері. Може, забула. А може знову придумала собі щось, через що буде дивитись на Малкольм вбивчим поглядом. Правда, дівчина сподівалася, що вона прийде вчасно до відділку, звідки вони вже разом поїдуть до архівів. Лола як завжди буде вести машину трохи із заспаним виглядом, але їхати буде із задоволенням і точним знанням своєї справи. А Мері буде вперто дивитися у вікно, не даючи Малкольму жодного проблиску надії на їхню дружбу і її історію. Але наприкінці робочого дня як завжди підкине шатенці якусь квітку, замість закладки і вони поїдуть до кавʼярні.
Зітхнувши, Лола одним махом допила каву і вийшла з квартири. Їхати до відділку не те щоб було довгою забавкою — десять-пʼятдесять хвилин.
Прийшовши до штабу поліції, Малкольм перекинулася словами з кількома знайомими та сіла за стіл у кабінеті. Ця кімната вже була її другим домом. Найперша квіточка лаванди, яку подарувала їй Мері була прихована в найдальшій книжці, яку тільки змогла знайти Лола. Але чомусь вона завжди діставала її наприкінці дня, особливо якщо він був надто важким. Також у кутку кімнати стояв один нещасний соняшник, який їй подарували колеги на день народження. Бог лише знає, як ця квітка ще не засохла, але боєць вірно тримався.
Усівшись за крісло, Лола втупилась у годинник, який висів прямо перед її столом. Секундна стрілка бігала як навіжена, хвилинна — іноді. І все це супроводжувалося цоканням, яке, на жаль, не могло придушити думки шатенки.
***
Вона сиділа там кляті три години. Три години чекала на Мері, яка не бажала приходити. Або ж не могла. Спочатку прийшли перші півгодини. Півгодини Малкольм думала, що вона просто проспала або запізнюється, що вже не було схоже на Гетфорд. У неї все завжди було по таймерам, і саме сьогодні вона запізнювалася?
Після того, як пройшли перші два години, Малкольм сумнівався, що це все випадковість, але в першу чергу впевнилася в тому, що немає причин хвилюватися. Але десь далеко, внизу, вже давно знала, що щось не так. Кожну хвилину вона дивилася на двері, ніби саме зараз зайде Мері зі своїми найтупішими виправданнями. Лола встане і вони поплентаються до паркінгу, а далі і до оранжереї.
Але запізнюватися цілих три години — це вже не просто дивно. Для Гетфорж неможливо.
Коли минуло три роки, Малкольм підірвалася як шалена і ледь не вибігла з відділку у напрямку машини. Вона завела її так швидко, як тільки змогла.
Спочатку вона поїхала до квіткового. Вона пам'ятала, як увійшла одного дня сюди вперше, впевнена, що зараз вони знайдуть вбивцю, пов'яжуть цю навіжену власницю і справа буде закрита. Вона сподівалася, що все пройде швидко.
Вона підʼїхала до магазину настільки тихо, що навіть шурхіт шин здавався таким гучним, як вибух атомної бомби. Вже збиралаючись вийти із машини, Лола помітила щось біле, посередині чого лежало щось темне і тоненьке.
До болі знайомий чорний колір різав очі, коли Малкольм підійшла ближче. Чорної троянди було достатньо для того, щоб вона повернулася до машини і їздила по місту так, що якби в ній не було сирень поліції — їй би виписали стільки штрафів, що їй і не снилося.
Спочатку вона заїхала до архівів, де вони проводили здебільшого майже весь час. На вході зустріла його тітонька бібліотекар.
—А де ваша подружка?—запитала та, намагаючись виглядати зовсім нецікавою.
Лола проігнорувала її, просто зайшла до зали. Бігаючи поглядом по рядах, вона натрапила тільки на незнайому дівчину, що читала тонку синю папку догори дрігом. Мері тут однозначно не було. Вона це знала ще тоді, коли її запитала бібліотекарка. Вона це знала ще тоді, коли знайшла квіти на ґанку її крамниці. Просто не хотіла в це вірити.
Вирушивши до кавʼярні вона вже десь далеко знала, що не знайде її там. І справді, здогадки справдились. Столик у кутку пустував доволі довго, дівчина за стійкою вже хотіла повернутися до кавової машини, аби приготувати їхнє звичне замовлення із Мері, але Лола просто махнула головою і пішла, лишивши дівчину за стійкою стояти в гнітючій тиші.
Проїжджаючи коло старої закинутої оранжереї з вибитими вікнами і напів відчиненими дверима Малкольм пригальмувала. Оранжерея була закинутою вже років сім, через раптову пожежу, що поклала край панування світу і спокою в просторі.
Напис латиною, що коли було вивіскою із назвою, схилився набік. Після трагедії, у якій загинули не тільки люди, але й сотні інших рідкісних видів рослин було втрачено, ніхто не ступав через поріг споруди. Можливо і тому, що вона трималася на божому слові і ледь не розвалювалася від кожного подиху вітерцю.
Припаркувавши машину Лола вийшла із салону і попрямувала стрімко в сторону дверей. Хто і що керувало нею в цей момент так і залишилося невідомим. Але коли вона бродила по коридорах і знайшла шалик Мері, який завжди носила із собою — чи як хустку, чи як пояс, чи просто у кишені — сумнівів, що вона може бути тут, або її могли б провести крізь цю оранжерею, не лишилося.
Старий паркет, або його залишки, тихо скрипили під вагу Лолі, оповіщаючи всі за кілька метрів про її прихід. Бродячи по коридорах, де тхнуло гноєм, чимось паленим та згнилими квітами, вона спостерігала лише пошкоджені коридори і старий ремонт, який планували поновити. Але разом із усіма планами власникам довелося поховати і саму споруду. Або принаймні полишити її.
Прочинивши двері в чергову залу Малкольм тихо протиснулась у простір між дверима і вийшла у велитенську кришталеву кімнату, саме тоді, коли їй подих перехопило.
Квіти. Всюди були квіти.
І вона…. Вона була там!
Прекрасна. Розкішна. Так, що від неї очі було неможливо відвести навіть більше, ніж раніше.
Збоку були яскраві квіти — рожеві лілії, нарциси, соняшники, лаванди, камелії, тюльпани. Рожевий, жовтий, помаранчевий, жоржиновий — усе це переходило в темні, глибокі кольори. Фіолетові калли, темні амариліси, петунії, морозники — плавно робили градієнт, зближуючись до середини. Темне завжди перемагає світле, якщо не за якістю то поності ефект точно.
Але посередині лежала вона.
Наче спляча красуня, яка вколола пальця веретеном, вона лежала розкинувшись на подушці із найтемніших віддітнках фіолетового, який так виражав її тендитність і мертвотну блідість. З грудей стирчала чорна троянда, мітка. Смертельна мітка, авторський підпис вбивці.
Очі її були прикриті, а сама вона виглядала наче виліплена із глини. Правда, на щоках було щось на доріжки від сліз. Наче скульптура камʼяніла, ридаючи. Сльози намагалися переробити так, наче це кров лилася з її очей, але нічого не може перекрити справжнє горе.
Така мертва. Але досі гарна, наче перші проліски, що прориваються з-під снігу, на який невдовзі проллється кров.
Малкольм дивилася на неї не розуміючи абсолютно нічого. Чому вона тут? Що із нею сталося? Чому саме вона? Питання заполонили її голову остаточно, стали гучнішими, ніж будь-коли, стали головними в її голові, керували її діями, не допускаючи нічого окрім думок про Мері і розправи із вбивцею. Або….
Срібне мерехтіння на периферії зору, було надто яскравим, на фоні сутінок ”кришталевої” закинутої оранжереї кольору. За мить, перед Малкольмом зʼявилися знайомі обриси. Вона не могла їх упізнати, не могла вловити точно, хто це, але підсвідомо знала напевне, що це Гетфорд. Її брюнетка, що завжди так скептично дивилася на неї, а за хвилину підклала букети в книжки, замість закладинок.
Єдине, що Лола чітко бачила була чорна троянда, яку вона тримала в руках, замість того, аби та стирчала з грудей.
”Смішно. Є кровава Мері, а це — срібна.”
Раптова думка, від якої Малкольм мимоволі благоговійно посміхнулася, дивлячись на те, як срібна Гетфорд бере її за руку і настирливо тягне на себе. Так, наче хоче аби Малкольм впала. Провалилася у кролячу нору. Зникла зі світу.
Не в змозі дивитися на її тіло, що просвічувало крізь срібло, але так само не в змозі відвести погляд від ”душі” Гетфорд, раптова думка прострілила голову.
Вона навпомацки знайшла пістолет, спостерігаючи за тим, як Мері тягне її за іншу руку. Обриси не показали її обличчя, але Лола могла закластися, що вона посміхається.
Постріл пролунав надто гучно у тихій залі. Ехо здало їхню таємницю людям на вулиці — звідти чулися схвильовані крики і хаос. Лише тут було тихо.
Тіло Малкольм безсило впало, як маріонетка, якій перерізали ниточки. В очах застигли сльози, якими так і не судилося пролитися.