Останній

І я залишаюсь останнім.

Небо блищить темним металом у грозових спалахах. Я не знаю, чи зійшло сьогодні сонце.

З кожним днем його світла все меншало; все більш металевим ставав колір неба; все складніше було відрізнити ранок від ночі. 

Перші кораблі злетіли ще тоді, коли для проходу крізь хмари не потрібно було розгортати ріжучі щити. Люди на перших кораблях іще вважали, що повернуться.

«Цей світ не впаде», — сказав голос, вловлений нашими приймачами. Голос, який чувся безмежно-чорним, всеохопним, який пронизував, здавалось, кожну клітинку тіла навіть крізь тріск та шум радіоперешкод. 

«Цей світ не впаде. Ось Моє слово». 

Загроза прийшла здалеку — не з простору за небом, з іншої далечі, існування якої я довго не міг осягнути. Але ми були під Його опікою. 

Ми взялися досліджувати те нове, що хоча б приблизно могли дослідити; брали на озброєння всі знання й можливості, які Він, скутий не зовсім зрозумілими нам обмеженнями, міг дати. Деякі люди перероджувались у тьмяному спалаху та щезали в тій іншій далечі — казали, що вони поряд із Ним стають на захист від загрози. Деякі за хвилину старішали, всихали та помирали на місці замість переродження. Всі інші, як могли, готувались зустріти зміни. 

Просто зміни. Бо Він сказав: «Цей світ не впаде».

Я не можу сказати, у що насправді вірив — чи в Його обіцянку, чи в людську вдачу, чи просто в непохитність світу. Але пам’ятаю, у що не вірив.

В те, що перші свідчення змін — не випадковий збіг обставин.

В те, що голос з приймачів справжній.

В те, що ріжучі щити колись стануть в нагоді.

В те, що провалля будуть ширитись.

В те, що чорна вода дійсно потекла річкою; що це не просто вилив якоїсь речовини; що таке ж трапляється всюди.

В те, що чорною водою затягне й моря.

В необхідність обирати.

Ледь не всі, кого я знав, врешті обрали піти. Навіть з вірою в Його слова, з надією на повернення — може, не власне, але своїх нащадків — піти. Хтось обрав залишитись, бо знав, чому та навіщо.

В першу хвилю Виходу я й не думав про те, щоб приєднатись до неї. Тоді це навіть не називали ще Виходом. Я був кориснішим тут, аніж міг би бути на кораблях; цього було досить, щоб не замислюватись про участь в експедиції. В другу хвилю мене вперше спитали, чи не хочу я теж — на цьому слові мій керівник замовк, підбираючи продовження, а я тільки відповів: «Ні, дякую».

Я не обирав, хоча мав би. Я просто лишався. Щось тримало мене — чи я тримався за щось. 

В третю хвилю я допомагав з евакуацією. Підіймав штормовий заслін; ніс чиїсь речі, чиюсь дитину, ноші з лежачим пораненим. «Ти таки вирішив не летіти?» — майже байдужим тоном спитала жінка, котра колись була мені нареченою. Я знизав плечима: «Може, у наступну хвилю». Вона пообіцяла надіслати повідомлення ззовні; зв’язок з її кораблем так і не з’явився.

Четверта хвиля — остання — завершилась місяць тому.

Після цього пройшли, одна за одною, три довгі бурі; в проміжку між першою та другою я бачив на обрії — тепер він став набагато ближчим — вогняний дощ.

Приймачі мовчать; вони замовкали один за одним. Працює лише той, що з’єднаний безпосередньо з Ним — мені він не надто потрібен, але я перевірив.

Йдучи порожніми вулицями, я ніби чую, як щось звучить з-під землі, з проваль, які розкололи місто, з глибин мертвої води. Щось, схоже на пісню.

В кінці доби знову вмикаю той приймач. Укриття заповнюється відлунням, що позначає Його присутність. 

«Де ті, хто теж тут лишився?» — питаю я. 

Колись такі сеанси зв’язку проходили публічно, в присутності представників влади, науки й храму, та починалися з велеслівного ритуального привітання. Але зараз Він просто єдина істота, з якою я маю контакт. 

Відлуння дрижить, ніби щось наближається, віддаляється, рухається по той бік хвилі. Потім з приймача лунає, пронизуючи мене, як вперше, безмежно-чорний глибокий голос: «Представник Мого світу, твоє питання не має відповіді».

Мабуть, я мав би задихнутись від шоку. Завмерти. Почати перепитувати. Стиснути кулаки, розбити приймач. Хоча б заплакати. Але я просто повільно киваю, ніби хтось може мене бачити — та чомусь посміхаюсь від того, що Він досі називає це місце Своїм світом, а єдину людину в ньому титулює Представником.  

Колись за це звання сперечались очільники найсильніших держав.

Перевдягаючись наступного разу, я знімаю з шиї Його символ. Варто було зробити це ще давно. Тримаю в руці, уявляючи, як кидаю його в провалля чи в розлиту, ніби роздуту після смерті, чорну річку — та просто кладу на полицю. Я не маю до Нього ненависті, хоч не маю й шани. 

Пам’ятаю, що усвідомив Його поразку на початку четвертої хвилі Виходу.

На її середині вже стало загальновідомим, що п’ятої не буде.

Йшли майже всі — четверта хвиля затягнулася, останні кораблі добудовували прямо тоді ж, і в них вміщалось стільки людей, скільки взагалі могло. Я відмовлявся від місця, поступався ним комусь, кому було потрібніше. Потім наче погодився, але на ранок перед відльотом — тоді, вперше за довгі місяці й востаннє, було видно промені сонця, вони відблискували на воді та забарвлювали її в золотавий — сказав, що залишусь. Не пояснював, чому. Не міг пояснити навіть собі. 

…Я стою на тому самому місці, звідки бачив сонячні промені. Протилежний берег тане у пітьмі; навіть під час спалахів його ледве видно. Світло ліхтаря утворює на воді відблиски — якщо примружитися, можна уявити, що вони грають світанковим золотом.

Над водою пливе дивна пісня, хрипка, непевна. Чим далі, тим краще я можу її розчути — тихий спів незримого хору, кожен голос в якому болісно втомлений, наче зірваний від крику.

Слухати її — немов тримати за руку того, хто вмирає.

Здається, я розумію, чому не зміг піти. Може, якби чув цю пісню під час Виходу, зрозумів би ще тоді.  

Небом прокочується грім, ніби серія вибухів. 

Я залишаюсь останнім, і світ — проголошений непохитним, вкритий тріщинами, сивий від попелу — падає.

За кілька діб я піднімаюсь на дах Інституту. Часу лишилось настільки мало, що я навіть не хочу звірятися з розрахунками; це вже не має сенсу. Погода зараз на диво тиха, тільки мерехтять блискавки під металевими хмарами. 

«Знаєш, — вмикаю приймач та кажу, звертаючись до Нього, ніби до давнього знайомого, лише трохи вищого за посадою, — я мав би скласти якусь присягу, напевне. Раніше ж була ціла церемонія призначення Представника. Хоча б назви мої обов’язки, поки світ ще існує».  

Півхвилинна пауза, заповнена відлунням. Я дивлюся вниз, у темряву; ліхтар не добиває звідси до землі. 

«Говорити Мені від імені світу. Говорити світу від Мого імені. Бути захисником світу». 

Я пам’ятав перелік обов’язків довшим та конкретнішим. 

Закриваю очі. Крізь повіки трохи пробивається світло ліхтаря. 

«Але нині ти говориш Мені лише від самого себе, і нікому тобі говорити від Мене. І захисту світу Я не можу вимагати від жодної істоти, бо Сам не зміг того».

Якби безмежна чорнота могла звучати надтріснуто — це було б звучання Його голосу тепер. 

«Чи залишишся ти Представником без обов’язків?» — питає Він.

Я не відповідаю. 

Згадую безліч інших питань, що звучали надто схоже. Чи залишусь я в Інституті. Чи залишусь в місті. Чи залишусь тут, чи буду летіти з усіма іншими. Тільки зараз я не можу — і нарешті не хочу — знизати плечима.

Навколо бринить відлуння, сплітаючись із тихою піснею безлічі зірваних голосів. Притуляюсь спиною до наддашшя, здіймаю погляд вище. Десь вгорі розрізає пітьму блискавка. Я простягаю руку — наступна блискавка спалахує ніби між моїми пальцями.

Піді мною — світ, що падає. Я залишаюсь останнім.

Я залишаюсь.

«Чи може Представник, нездатний захистити світ, мститись за нього?» — питання виривається так, наче я знаю, про що кажу. Наче це щось, можливе для людини.

Очікую Його гніву чи насмішки, але чую незвичне напруження у відлунні; Він мовчить.

Пісня поволі стає гучнішою. Здіймається над землею.  

«Так», — лунає врешті відповідь.

Пісня огортає мене обіймами.

«Візьми останній подих Мого світу. Візьми його пам’ять. Візьми Мою силу, закладену в нього». 

Ліхтар блимає та гасне, але я бачу — провалля йде землею, поглинає будівлю Інституту, але пісня тримає мене в повітрі — те перетворюється на чорний пил, але мені вже не потрібно дихати.

Я обираю це на мить раніше, ніж воно стається Його дозволом. 

«Візьми Мій вогонь та рушай із ним, Останній».