Особливості  нетипових  класифікацій політичних  режимів

        «Класичне» розподілення на тоталітарні, авторитарні та демократичні – ось що найбільше пустило коріння серед типологій політичних режимів у вітчизняній політичній науці особливо. Напроти сфера подібних західних політично-наукових досліджень є багатою на різноманіття авторських підходів, що оминають цю трьохскладову диференціацію або ж по-різному використовують її. Встановити ключові риси західних нетипових для української політичної науки класифікацій політичних режимів та виокремити розбіжності між ними, але водночас і сфокусуватися й на позитивних аспектах українських досліджень та і врахувати їх у розгляді світового досвіду класифікації політичних режимів – ось завдання даного наукового матеріалу.

        Перш за все необхідно встановити саме визначення поняття «політичний режим». До прикладу, за видатними аргентинським та американським політичними науковцями Гільєрмо О'Доннеллом і Філіппом Шмиттером політичним режимом є «вся сукупність явних або неявних моделей, що визначають форми і канали доступу до найважливіших управлінських позицій, характеристики суб'єктів, що мають такий доступ або позбавлені його, а також доступні суб'єктам стратегії боротьби за нього»[7]. В самому визначенні є наявними не чисто функціональні ознаки впровадження політико владних відносин, але й характеристики відкритості режиму до соціуму і зв’язку з ним. Це підводить нас до істотного підходу в сфері досліджень західної політичної науки, за яким поняття політичного режиму не відділяється дослідниками від поняття політичної системи та його ключових рис. Так, американський політичний дослідник Чарльз Ендрейн в загалі не робить розрізнення між політичними системами та режимами, вживаючи ці терміни паралельно: «Конфлікти між ешелонами влади, що змагаються, підштовхують не тільки до військових переворотів, спрямованих на повалення погоджувальних систем, але і до переходу від елітистських мобілізаційних режимів до бюрократичних авторитарних систем» [4]. Навпаки у межах української політичної науки для її представників в більшості є ознаковим розділяти поняття політичний режим та політична система, виділяючи, як Петро Панасович Шляхтун, перше в якості «функціонального аспекту політичної системи суспільства» [4]. На основі цього і виводиться «класична» класифікація політичних режимів, що залишається загальною у вітчизняних політичних дослідженнях. Перехід до аналізу прикладів класифікації політичних режимів від західних політичних науковців і встановлення, яким же способом на основі застосування ознак політичних систем вони були розширені, й в чому саме їх нетиповість порівняно з «класичною» вітчизняною – ось що буде здійсненона далі.

        Протягом розвитку політичної науки свої схеми класифікування політичних режимів пропонували Едвард Шилз, Роберт Даль, Девид Аптер й інші політичні дослідники. Наведемо хоча б дві подібні моделі класифікації політичних режимів, аби на їх прикладі дослідити основні ознаки даних варіацій.

Наведена  у вигляді схеми типологія політичних режимів належить авторству як раз Чарльза Ендрейна. Ендрейн виділяє чотири типи політичних систем, кожен з яких він розподіляє на 2 підтипи: народна або племінна (система мисливців і збирачів та аграрна система), авторитарна бюрократична(аграрна та індустріальна), мобілізаційна( елітистська та популістська) та погоджувальна( конкурента олігархія та плюралістична демократія). Народну або племінну систему за Ендрейном репрезентують первісні суспільства. Авторитарно-бюрократичний режим, що «протягом останніх трьох тисячоліть був найбільш розповсюдженим» [5], за американським політичним дослідником постає в якості форми типових автократичних устроїв. Авторитарно-бюрократичні режими у своїй різноманітності бувають аграними(Римська імперія, Імператорський Китай, Російська імперія) та індустріальними (Японія у 1867-1945, Південна Корея часів правління Пак Чон Хі, Бразилія за правління хунти генералів 1964-1985 років) в залежності від рівня складності господарської організації. Найбільш цікавою з приводу класифікації політичних режимів у Чарльза Ендрейна є категорія мобілізаційних політичних режимів. За його твердженням мобілізаційна система функціонує у відповідності з особливими «вирізняючими її фундаментальними принципами і методами здійснення соціальних перетворень. Рушійною силою є участь мас, стихійна або контрольована»[5]. Тобто, у межах власної класифікації Ендрейн позначає в якості мобілізаційних такі політичні режими, які є спрямованими на постійне широко-представлене, але водночас жорстко підконтрольне спрямування, мобілізацію енергії мас громадян на вирішення певних суспільних завдань та розв’язання конфліктів. В межах подібних режимів американський науковець виділяє два підвиди, до аналізу яких логічно звернутись пізніше.

Сам Чарльз Ендрейн не створював шости-ділянкової схеми політичних режимів. З одного боку ця схема спрощує аналіз американського політичного науковця щодо даної категорії політичних явищ, та ще усуває категорію народних(племінних) режимів. Однак, у даному дослідженні відповідальність за оперування класифікацією Ендрейна береться навмисно аби порівняльно проаналізувати її з іншим розподіленням політичних режимів.

        Відомий французький політолог Жан Блондель ще у 1970-роки у своїх працях встановив наступне розрізнення політичних режимів на шість видів: традиційні, авторитарно-егалітарні, авторитарно-бюрократичні, авторитарно-інегалітарні, конкурентні олігархії та ліберальні демократії [6]. Відповідну класифікацію Блондель здійснив на основі двох параметрів: рівня закритості владної еліти та ступені участі мас у політичному житті. У наслідку за створенням на даній основі інтегральної таблиці політичних режимів, отримаємо наступний результат.

        Введення в класифікацію політичних режимів двох векторів розгортання наглядно дає схожі результати, що видно на прикладі першої та другої схем. Наявне повне співпадіння третьої колонки у Блонделя названих відкритими, а у Ендрейна погоджувальними політичних режимів. Авторитарно-бюрократичні режими у Блонделя на відміну від Ендрейна займають не цілий стовпчик, а лише одну колонку. Однак, проаналізувавши опис і наявні приклади подібних режимів у французького політичного дослідника( режим Наполеона ІІІ у Франції, військові диктатури «країн південного конусу» у Латинській Америці та інші) можна зробити висновок, що Блондель розповсюджує цю категорію саме на авторитарно-бюрократичні режими у модерних суспільствах, тобто вона є тотожною з авторитарно-індустріальними режимами за Ендрейном. Тоді є закономірним, що авторитарно-бюрократичні режими у домодерних країнах, наприклад, в імперіях старого світу, тобто авторитарно-аграрний їх підтип за американським політичним науковцем співпадають з традиційними режимами у Блонделя. Однак, найбільш цікавим у розгляді є стовпчик таблиці-класифікації, до якого співвідносяться тоталітарні режими.

        Першопочатково з виникненням концепції тоталітаризму її засновниками Збігнєвом Бжезінським разом з Карлом Фрідріхом[7] та Ханною Арендт[1] були встановлені ряд класичних ознак відповідних режимів, до прикладу всеохоплююча та все пояснююча ідеологія та встановлення тотального контролю над кожним індивідом. Однак, з часом засади класичної концепції тоталітаризму зазнали неминучої критики, що було викликано розвитком як бази емпіричних даних про тоталітарні режими, так і підходами до їх аналізу. Відповідно з ідеологічних та цільових чинників тоталітаризму акцент у політичних дослідженнях змістився на ступінь стратифікованості еліти та соціальну динаміку у її взаємодії з масами. На першому місці став розглядатися аспект участі мас громадян у функціонуванні політичних режимів, який власне і надає можливість відділити тоталітарний режим від теж значно концентруючих владу старих автократій. Виділення цієї ознаки є ключовим як для Блонделя, як цей момент у його класифікації описує видатний російський політолог Григорій Голосов: «Егалітарно-авторитарний режим виникає в умовах політичного пробудження мас. Відповідний режим, спираючись на активність мас, насправді докорінно її змінює. … Важливо, однак, підкреслити, що участь в умовах егалітарно-авторитарного режиму є регульованою» [2]. Так і для Ендрейна: «В ідеологічному плані лідери таких режимів очікують від мас політичного підходу до всього, що відбувається в суспільстві, припускають, що маси будуть ставити на чільне місце інтереси загальні. … Участь мас є не стихійним, а організованим урядом явищем» [5]. 

Ліворуч: Жан Блондель, праворуч: Чарльз Ендрейн

На основі цього Жан Блондель у свої типологій політичних режимів окремо виділяє тоталітарні режими у два відділення категорій включаючих активність мас режимів( виділені червоним у схемі 1 у додатку), розділяючи їх за характером владної еліти на егалітарно-авторитарні та інегалітарно-інегалітарні. До першого типу французький політолог відносить політичні режими, які ґрунтуються на тотальному урівненні суспільства перед монолітною владною елітою, яка концентрує усі важелі управління суспільством ( СРСР, перш за все сталінського періоду, та подібні йому радянські режими в країнах Східної Європи, Азії та Африки). Окрему ланку у класифікації займають інегалітарно-авторитарні режими ( від префікса «-ін-», тобто не), що відзначаються більшою ступінню ієрархізації та наявністю недержавного сектору економіки( фашистська Італіюя та нацистська Німеччина). З цієї позиції Голосов так передає опис подібних режимів у Блонделя: «Риторика авторитарно-інегалітарних режимів будується на ідеї нерівності. Авторитарно-інегалітарні режими не прагнуть до повного перетворення відносин власності і, вступаючи іноді в конфлікти з економічно привілейованими прошарками, однак, в цілому скоріше беруть їх під свій захист. Пробуджена ж політична активність мас спрямовується «за іншою адресою», що і дозволяє забезпеченим класам вести безбідне існування» [2].

Чарльз Ендрейн аналогічно розподіляє тоталітарні режими, що мають в нього назву мобілізаційних політичних систем на дві категорії у залежності від рівня нерозподіленості еліти суспільства: популістські та елітистські( виділені червоним у схемі 2 у додатку) . За Ендрейном популістський підвид мобілізаційної системи намагається тотально мобілізувати маси за допомогою аморфних, не маючих чіткої структури інститутів, тоді як в елітистському різновиді для цих цілей слугує вибудована управлінська-ієрархічна система з вождем на чолі. Власне як затверджує сам американський політичний дослідник популістська форма мобілізаційної політичної системи відзначається: «широкою добровільною участю мас і колективним керівництвом при відносно слабкій державі. … Для популістських систем характерний низький рівень рольової спеціалізації. Навпаки, в елітистських мобілізаційних системах вирішальну політичну роль відіграють особи, які виконують спеціалізовані ролі. Популістський тип характерний для більш слабкої держави з колегіальним керівництвом. Елітистька мобілізаційна система обумовлює потужну державу з харизматичним лідером» [5]. Різниця між відповідними типами визначення тоталітарних режимів за Ендрейном та Блонделем полягає лише у віднесенні реальних історичних прикладів до конкретного типу. Чарльз Ендрейн на відміну від французького політолога зупиняється на позиції, що і тоталітарні системи радянського типу, не дивлячись на ідеологічні запевнення, теж володіли усіма ієрархічними рисами надзвичайної нерівності, і мають відноситися до елітистських мобілізаційних режимів на рівні з нацистською Німеччиною. Популістські ж мобілізаційні системи існували край умовний проміжок часу, до прикладу в Росії в між революційний період та на початку правління Лєніна, у Іспанії у 1932-1936 та у Чилі у 1970-1973 роках. Однак, не дивлячись на це є, все ж обґрунтованим співвіднесення егалітарно-авторитарного режиму з популістським, а інегалітарно-авторитарного режиму з елітистьким мобілізаційним за співставленням класифікацій політичних режимів Блонделя та Ендрейна. У наслідку можна зазначити, що ділянки авторитарних(виділені жовтим у схемах у додатку) та тоталітарних режимів(виділені червоним у схемах у додатку) в класифікаціях Блонделя та Ендрейна значно співвідносяться, єдине розгортаючись протилежно у горизонтальному та вертикальному вимірі. Це відбувається за причиною часткової відмінності критеріїв. Бо ж якщо Жан Блондель за основу класифікації обрав лише два параметри: закритість і диференційованість владних еліт та ступінь участі мас, то Чарльз Ендрейн ще використовував рівень складності організації суспільства поруч з другим критерієм у власній систематизації типів режимів.

Отже, навіть на основі аналізу двох вище наведених класифікацій Жана Блонделя та Чарльза Ендрейна, можна стверджувати, що критерії до типологізації політичних режимів у сучасних західних політично-наукових підходах визначаються варіативністю. За ними в цілому можна виокремити декілька загальних ознак, як то: деідеологічність та функціоналізм. Тобто автори відповідних класифікацій за аналізом політичних режимів роблять акцент не на ідеологічно-пропагандистських їх рисах, а на особливостях функціонування політичних інститутів та взаємодії їх з суспільством. Саме на основі таких функціональних критеріїв відповідні класифікації можна структурувати та порівняти. У вітчизняній політичній науці тим не менш продовжує переважати класичне розподілення політичних режимів на демократичні, авторитарні та тоталітарні. Однак, це безумовно не є фатальним, оскільки по-перше посилює аргументацію на захист класичного розрізнення політичних режимів, по-друге усі сучасні класифікації якимось чином є похідними від неї з додаванням розгорнутих критеріїв. У наслідку і з подібної позиції вітчизняні дослідники політичних режимів можуть інкорпоруватися у світовий вимір досліджень цього явища та плідно вести дискусію з представниками альтернативних аргументів.

Список літератури

1)   Аренд Х. Джерела тоталітаризму/ Ханна Арендт – Київ: Дух і літера, 2005.

2)   Голосов Г. В. Сравнительная политология/ Григорий Васильевич Голосов. – Санкт-Петербург: Летний сад, 2001.– с. 77-78, 80.

3)   Шляхтун П.П. Політологія (теорія та історія політичної науки): Підручник / Петро Панасович Шляхтун. – Київ: Либідь, 2002 – С. 379

4)   Эндрейн Ч. Сравнительный анализ политических систем / Чарльз Эндрейн. – Москва: Весь мир, 2000. –с. 79, 82; 21; 74; 60, 63; 74, 61.

5)   Blondel J. Comparative legislatures/ Jean Blondel – Englewood Cliffs: Prentice-Hall, 1973.

6)   Friedrich C., Brzezinski Z. Totalitarian dictatorship and autocracy/ Carl Friedrich, Zbigniew Brzezinski – Cambridge (Mass.): Harvard university press, 1965.

7)   O'Donnel G. A., Schmitter P. C.Transitions from Authoritarian Rule: Tentative Conclusions About Uncertain Democracies/ Guillermo A. O’Donnel, Philippe C. Schmitter – 1986.