Оприск

І тоді Мартина чомусь запросили на роботу в бібліотеку забутих слів. Він про це місце чув і був майже переконаний, що це не бібліотека, а якийсь центр досліджень, і його туди якщо й візьмуть, то хіба на посаду лабораторного щура.

Він помилився. Бібліотека як бібліотека. З читальною залою і відділом періодики. Стільки-то тисяч об'єктів у фондах. Шістдесят відсотків оцифровано, сорок якраз лишили для нього і таких як він. Туалет ліворуч на першому поверсі.

Мартин колись працював у бібліотеці, але ж ураженців у правах ніби не беруть. Він спитав. Йому пояснили, проводячи повз таку звичну фінікову пальму без плодів, вирослу аж під стелю: у нас соціальний проект. А, зрозумів. Двірник потрібен? То я можу, я саме й двірникував. Шлунок слабкий, серце теж не дуже, то мене лишали прибирати і прати...

Керівничка відділу анахронізмів усміхнулася йому як добра тітонька, ледь по відрослій маківці не погладила. Сказала – я бачила вашу справу.

Мартин зіщулився. Зразу відчув, які старі речі, що на ньому: простий дідів светр, протерті на колінах штані, і шкарпетки з дірками, хоч цього й не видно. Певно, йому відмовлять, як і мають відмовляти каторжнику красиві чисті люди у світлих кабінетах. А показували все просто щоби знав, що втратив. З ним уже робили так, на переплітній фабриці. Водили півтори години, а тоді літній вусатий начцеху дихнув на нього поганим коньяком і сказав: то от, синку, що ти втратив. Можливість долучитися до нормальної людської праці. Ти ж книжки крав, за те й сів – хто тебе, голубе, тепер до книжок пустить, га?..

А він за все життя не вкрав жодної книжки, там було інше, зовсім інше.

– Я бачила вашу справу.

Ну, все, готово. Так і знав.

– І вірші ваші читала.

А це вона навіщо? Давно те було, в іншому житті. Навіть колись творчій вечір був, прийшло аж двадцятеро людей, вісімнадцять із них називали себе його друзями. Ще двоє просто були читачами такої ж бібліотеки, як ця – тільки нормальної, з книгами, а не окремими словами. Чи ж тепер скрізь лишилися окремішні слова? Мартин не здивувався б, йому давно не було чим. Але сьогодні в автобусі випадково з'ясував, що старий Ящур помер. Помер, бо інакше ніхто ніколи не наважився б говорити таке про нього в публічному місці. І помер ще тоді, коли Мартен замітав поріг бараку від радіоактивного поліського пилу. Так живеш ніби біля столиці, але в іншому якомусь світі. Тільки ти, злі поламані мужики і злегка мутовані коні, що їх доглядаєш. І руді верби над посохлими річками. Там було так мало всього, що багато всього позабувалося. Слова, факти, якісь елементарні побутові речі. Може, йому й казали про смерть вождя; може, й святкували навіть, чай пили з цукром, цигарок дали, хоч він і не палив. Але він позабував. Мартинові не завадило б згадати кілька десятків слів, ця робота, можливо, дала б йому таку змогу. Навіть якщо не зі словом працювати, навіть якщо просто так. Травити їм мишей – в кожній бібліотеці світу є миші, це точно. Сторожувати, якщо візьмуть. Носити щось там, в них же має бути щось важке.

– Оприск.

– Прошу?..

З ними один галичанин був, у бараці. То оте його "прошу" на всі випадки так в'їлося, що замістило собою все інше. Даруйте, вибачте, пробачте, будь ласка, пригощайтеся, повторіть ще раз... І так не лише в нього. А дід Тремпель, харків'янин, не забув оте їхнє фірмове слівце хіба тому, що воно стало його прізвищем. В бараці в людей позникали акценти, а були. І в нього, певно, щось було. Він не пам'ятав, що, і йому було за це соромно. Наче якась інша людина взяла його паспорт і тепер недостовірно намагається зображати того, ким він не є, ніколи не був і не гідний бути.

– Оприск. Назва вашої поетичної збірки.

В мене була збірка? В неї була назва?..

– А, так, звичайно, – він спробував примирливо посміхнутися. – Бачте, не про вас кажучи, це було давно, позабувалося геть усе. Та й ну, збірка, ну то й що? Не пригадаю з неї жодного гідного рядка.

– А мені, – сказала добра тітонька і глянула на нього... з оприском, так! Ніби ж так кажуть? Наче можна так говорити! – А мені сподобалося дуже. І не мені одній. У вас надзвичайно багата мова, смачна, насичена, архаїчна. Мартине Олексійовичу, тому ми вас і покликали.

Тоді він, сам не розуміючи, чому, розсміявся їй в лице. Розреготався, порскаючи і чмихаючи, болісно заходячись до судом у шлунку. Тітка дивилася на нього наче без огиди, але й без великого жалю. Він реготав над її рудуватим каре зі жмутком сивини, над зморшками на круглому обличчі, над білою сорочкою з виришитими золотими блискітками сороками на ній, і над брунатною юпкою, і над залою, огорнутою оксамитовим привечіреім світлом, і над цими тими словами, що вони тут... вони тут...

– Може, водички вам?

Сміх закінчився так само раптово, як і почався. Мартин не знав, що на нього найшло, він із минулого життя, молодого і вільного, не сміявся так несамовито й недоречно.

– Прошу, пробачте. Я, певно, вже піду.

– Я вас чимось образила?

– Ні! Зовсім ні, то, певно, я образив...

Вона дивилася на нього – і не розуміла.

– Послухайте. Вам потрібен хтось, хто знається на словах. Я колись, правда, знався на них за фахом і покликанням – але то було колись, і я навряд чи щось із цього колись іще загадаю, – "Сичу на неї, як змія" – подумав. – Вам треба когось іншого, кращого, розумного, хто-не-сидів, розумієте? Або просто візьміть звичайну пересічну людину. Кого завгодно. Не мене.

Мені страшно, вкрай потрібні гроші – але кого завгодно хай беруть. Я їм гірше зроблю. Осоромлю. Врешті, знову скажу якісь недозволені чи заборонені слова, і тоді...

– Мартине Олексійовичу, а що воно, таке той "оприск"?

Ніби мимохідь, тітка (як її звуть, курва мать?!) відсунула шухляду з картками. Порожні. Може, муляж? Але ні, ось далі заповнені словами. Слова і їх опис, значення, застосування.

– Що ж. Оприск – це уламок, обламок, скалка, от і все. Все просто.

– Як друзки?

– Не зовсім. Друзки – це більше до деревини, а оприски – до каменю. Хоча деякі автори часом "розколюють" метафоричні брили саме на друзки, щоб показати, що деякі речі не такі вже й страшні, як нам здається. Однак друзки, попри свою дзвінкість, таки слабші за оприски. Можливо, тому, – його смикнуло болем і трохи тим дивним сміхом, – можливо, тому, що слово "оприски" дехто візуально римує з іншим, ну, ви знаєте...

– Опришки. Так, знаю. Хоча насправді рими нема.

Ну, звісно. Інший час, їй нічого не буде за слово, за яке йому вкоротили душі.

– А чи можна сказати "оприск дзеркала" чи "оприск меча"?

Він задумався і раптом став у позу, в якій любив стояти колись: обійнявши схрещеними руками бліде обличчя. Чи можна? Хто його знає. Раніше він точно знав би.

– Не знаю, не скажу. Але ви можете провести дослідження...

І тоді сталося щось дивне. На білій пластиковій картці, насадженій на шворінь, як дрібна поліська червонопірка на іржавий дріт, з'явилися друковані слова:

«Оприск. Іменник чоловічого роду, діалектизм. Синоніми: уламок, обламок, скалка. Приклади: оприск каміння, говорити з оприском. Оприск дзеркала, меча – ?»

І тітка – Мартин ніби згадав, що вона називала ім'я Олена, то, може, Оленою і була, – сказала:

– Ви можете провести дослідження. Ласкаво просимо на роботу, Мартине.

Тоді в нього пересохло горло і він справді попросив трохи води.