Операція «Червоний дракон»

У 60-ті роки Конго не належало до спокійних районів світу. Тут постійно виникали конфлікти, в основі яких лежали спроби відокремлення багатших регіонів від бідних, антиурядові повстання на соціальному, політичному чи націоналістичному ґрунті. Зрозуміло, кожна сторона завжди мала закордонних покровителів, але вони намагалися триматися в тіні. Однак іноді виникали ситуації, коли доводилося приймати негайні рішення про втручання ззовні, наприклад, у вигляді десанту парашутистів.

У 1964 р. у Конго ширилося повстання проти уряду президента Касавубу. До середини року заколотники, переважно з племені симба, контролювали понад третину країни і третє за величиною місто Стенлівілль. Його захоплення стало кульмінацією наступу повстанців. Новий прем'єр уряду Конго Моїз Чомбе звернувся за військовою допомогою до Бельгії та США. Урядові сили за підтримки білих солдатів, отримавши американське озброєння, зуміли зупинити наступ противника. Поступово військова перевага почала схилятися на бік військ Чомбе. У середині листопада, якщо не брати до уваги розсіяних у савані дрібних загонів, найбільшою базою збройної опозиції залишався Стенлівілль, де було проголошено уряд Народної республіки Конго. Переважна сила Чомбе наближалася до міста, і повстанцям загрожувала загибель.

У цей час у Стенлівілі знаходилися залишки колишньої (1300 осіб) колонії білих мешканців: 530 бельгійців, 80 англійців, 60 американців, кілька десятків французів і кілька італійців, греків, австрійців і португальців. Існували побоювання, що повстанці нападуть на цих людей, тим більше, що вбивства білих симбами були справою звичайною. Проте вважали, що присутність у місті керівників заколотників, людей досить високого рівня культури порівняно з жителями савани цього не допустить. Тим не менш, командири підрозділів симбу припустилися помилки за їх наказом більшість білих зробили заручниками, причому 50 з них тримали в готелі Вікторія. Переговори про звільнення та евакуацію заручників за допомогою Міжнародного Червоного хреста не дали результатів. Командир загону найманців у Конго полковник Хоаре сказав тоді: "Моїм вирішенням проблеми було б диявольськи швидке висадження парашутистів без жодних дипломатичних тонкощів." Уряд Конго провів консультації з Брюсселем та Вашингтоном. Так виник план операції "Червоний дракон".

Оскільки більшість заручників були громадянами Бельгії, саме підрозділам цих країн була головна роль. Завдання доручили найкращим солдатам бельгійської армії полку парашутистів.

16 листопада 1964 р. на борту 12 американських транспортних літаків С-130 1-й батальйон парашутистів і 12-а рота 2-го батальйону залишили Бельгію з військового аеродрому Кляйне Брогель. За ними летіли чотири С-124 зі спорядженням. Для збереження таємниці солдат дуже рано ізолювали, їм заборонили писати листи або іншим чином контактувати з рідними та друзями.

Щоб замаскувати відсутність частини полку, було проведено спеціальні демонстраційні маневри у 20-ті роковини звільнення Антверпена, що припадає на перші дні листопада. На святі окремі роти 2-го батальйону марширували в повному бойовому спорядженні, пливли на надувних човнах по річці та каналам, робили показову висадку з вертольотів на канатах. Вся ця видовищна метушня призвела до того, що нікому не спало на думку підрахувати чисельність полку. Відсутність одного батальйону помітили лише за кілька днів. Для заспокоєння громадської думки та виграшу часу Міністерство оборони оголосило комюніке, в якому повідомлялося, що підрозділ бере участь у маневрах НАТО і відпрацьовує далекі повітряні перекидання, деталі яких, природно, секретні.

Тим часом парашутисти під керівництвом полковника Лорана досягли бази в Каліні, на півдні Конго, після проміжної посадки на англійському острові Вознесіння. У ніч із 23 на 24 листопада 1964 р. розпочався головний етап операції під кодовою назвою «Драгон Руж» (Червоний дракон). Бельгійські командос чекали сигналу старту і отримали його, коли до Стенлівіля наблизилися наземним шляхом підрозділу полку Вадеваллі чисельністю 200-300 білих найманців і понад 1500 конголезьких солдатів. О 1.00 перша п'ятірка літаків С-130 піднялася у повітря.

Близько п'ятої ранку 320 парашутистів приземлилися на парашутах недалеко від аеродрому Стенлівілль. Аеродром був захоплений після короткого бою, після чого почалася підготовка до приземлення другого ешелону. На той час, коли 7 наступних С-130 із 255 солдатами, 8 всюдиходами та 11 вантажівками розпочали маневр приземлення, більша частина першого ешелону вже проривалася до центру міста. Була дорога кожна хвилина - на звістку про висадку білих командос розлючені повстанці кинулися вбивати заручників. Перш ніж парашутисти дісталися готелю «Вікторія», кілька десятків білих цивільних осіб загинули. Проте в руках бельгійських солдатів вже перебувала більша частина міста. Приблизно об 11.00 до міста увірвалися дві колони урядових військ та дві групи білих найманців. Тепер ролі змінилися на повстанців почалося полювання - таке ж нещадне, як і вбивство заручників. Бельгійським парашутистам вдалося звільнити понад 220 із них. Перші втікачі прибули на аеродром вже близько 8.30.

Чорні жителі Стенлівілля, які не дуже любили народний уряд, теж бігли. Загалом було евакуйовано майже 2 тисячі осіб. Хоч як це дивно, але на боці парашутистів були лише двоє вбитих і п'ятеро поранених. Проте операція ще не скінчилася. Згідно з раніше отриманою інформацією, частину заручників повстанці встигли перевезти до міста Пауліс, за 400 км від Стенлівілля. 26 листопада розпочинається друга операція «Чорний дракон». О 6.00 ранку 256 – командос приземляються на парашутах на аеродромі цього міста під сильним обстрілом. Акція протікала так само швидко: звільнення аеродрому, приземлення чотирьох С-130 із підкріпленнями, бій за місто. До 12 години евакуювали решту заручників та інших цивільних осіб - лише 370 осіб. Знов-таки власні втрати були мінімальними: загинув один парашутист, п'ятьох поранили. У Стенлівілі після інциденту із заручниками було вбито майже 10 000 повстанців. Заняття міста бельгійцями та конголезькими урядовими військами при підтримці найманців вельми сприяло встановленню контролю центрального уряду над країною.

Бельгійські підрозділи повернулися до Брюсселя, де на них чекала пишна маніфестація за участю вищих урядових осіб. Парашутисти в черговий раз підтвердили свою високу репутацію. Їхня операція вважається однією з найвдаліших після 2-ої світової війни.