“Олені-олені”

Запис опубліковано о 01:37 6 грудня 2020

Привіт. Тут питали про дивні історії, свідками яких ми реально були. Ну то от я, можливо, бачив янгола смерті чи щось таке. Але все по порядку. Історія буде довга, бо коротко я не вмію (а ще цим текстом я прокрастиную написання наукової роботи, тому ви маєте зрозуміти, в якому я відчаї, лол).

В 2018 ми з однокурсниками їздили на Поділля в наукову експедицію, описувати старий закинутий цвинтар. Робота цікава, хоча фізично не надто приємна, і не тому, чому ви думаєте: то дощ, то комарі, то, перепрошую, ослизнешся і як гепнешся на мокрій глинистій дорозі... Ми стояли наметами просто біля цвинтаря, і коли мали вільний час і не дуже багато болю в спині, то бігали в сусіднє село в крамницю по тверді та рідкі смаколики, вудили в місцевому струмку рибу та намагалися збирати в лісі якісь ягоди та гриби. Часом трохи випивали, часом навіть не трохи :) Місцеві були здивовані та ніби трохи не раді нас бачити, що було дивно: за кілька експедицій ми вже звикли до того, що студентів нашого штибу завше гостинно приймають, селять у себе за копійки, а годують взагалі безкоштовно. Але ця негостинність була не надто явною, а дяді з сільради дали нам офіційний дозвіл усе фотографувати та обміряти, тому ми не надто переймалися. До того ж, за нападу мізантропії до села можна було взагалі не ходити та вдовольнятися трьохразовим раціоном із бутербродів, консервів та каші в казані.

Місця там дивні: цвинтар на пагорбі, ручай та якісь руїни поруч, з іншого боку ліс, за ним велика траса, а за нею — знову ліс, і між лісами місцева сільська влада зробила новинку. Міст для тварин. Щоб не вибігали й не кидалися під машини. Вздовж дороги — плетиво сталевих парканів, подекуди дерев’яні мисливські буди на тонких ніжках. Між парканами міст, вкритий землею та травою. Для нас була нова штука, хоча в Європі воно багато де стояло ще віддавна. Коли ми вперше почули про нього та побачили, ще сперечалися, чи багато місцева влада накралася, поки його ліпили.

Один із моїх однокурсників (закордонний студент, приїхав до нас по Фулбрайту, назвімо його Боб) дуже захопився ідеєю ночувати у мисливській буді. Вже не знаю, чому, він, ніби, з Америки, в них там диких хащів і тварин теж повно, але що ж. І таки за вечірньої відсутності нашого керівника та з недовірливого благословіння групи пішов якось зі своїм спальником у найближчу буду. Ми спершу сміялися з нього, потім майже вирішили піти перевірити, чи його, бува, кабани не згризли — аж він сам прийшов, дуже задоволений, але трохи стривожений. Сказав, багато бачив звірів, навіть не думав, що їх буде стільки; багато світлин зробив, от обробить — і викладе на свою сторінку. А спати до нас прийшов, бо якось моторошно в буді. Ми, звісно, посміялися. Та й які там тварини біля села? Може, кабани? Чи олені? Бо ж Віктор Васильович (далі — В.В.), наш керівник, казав не спати з відчиненими наметами.

Наступного дня ми знов описували могили, а саме найцікавішу ділянку — поховання, винесені за стіну кладовища. Наприкінці дня, стомлені, склали велике багаття, щоби при ньому співати та смажити щось. Наш фулбрайцтівець знову попер у будку, і В.В. його не спинив, бо був трохи перебрав із місячним сяйвом. Коли американець пішов, піднявся сильний вітер, що ледь не загасив багаття. З боку річки до нас прийшло троє якихось дядьків-рибалок. Вони височіли над нами (ми всі сиділи) та мовчали. Не зможу їх докладно описати, але обличчя й руки в них здавалися ніби вирізаними з дерева чи темного каменю. Вони поклали в’язанку свіжої риби, мішок якийсь поставили. І кажуть: “Шановні студенти, це вам. За те, що на міст не ходите”. “Та ми й не збиралися”, — почав я. “І правильно, і не ходіть. Бо всяке буває...” З тим вони відкоркували те, що мали з собою, випили, розвернулися та пішли. Ми для себе цю історію назвали “пришестям богів”, рибу вирішили віддати котам, що приходили до нас із села, а картоплю, яку виявили в мішку, запекли та залюбки з’їли.

Фулбрайтівця все не було, тож ми з моєю на той час хорошою подругою (а сьогодні — вже чесною дружиною) вирішили піти знайти його, запропонувати хлопцю печеної картопельки та теплого пива, а також репелент на випадок, якщо його там іще не доїли комарі. Ми довго блукали лісом із ліхтариками, і вже вирішили спробувати повернутися назад із цих моторошних хащів, аж наш американець сам озвався, ввімкнув ліхтар і закликав нас до себе в буду. Він так довго не відповідав нам, бо, за його словами, думав, що то місцеві хочуть його нагнати.

В буді було місця хіба на двох, але ми вже якось вмостилися. Наш друг розказав нам, що по наш бік лісу тварин він майже не бачив — як не дивно, їх не приманювали місцеві смітники. Натомість по інший бік мосту звірини було повно, аж надто. Сміливі чи то від пива, чи від страху, ми стали по черзі просити в Боба бінокль, щоби подивитися на тварин зблизу.

І що сказати, ми їх таки побачили. Фотоапарат о такій пізній порі не давав жодної користі, тому фотографій ми з Бобом не зробили.

Бінокль у фулбрайтівця був крутий (він його що, спеціально з собою віз?), із нічним баченням. На тому боці мосту стояв красень-олень із розкішними рогами. Спершу ми по одному милувалися ним, а тоді до нас дійшло: олень спокійно зривав листя з дерев. Він був значно вищим за своїх звичайних родичів, десь таким заввишки, як верблюд. Відтак роги в нього були метра з півтора кожен. Так нам здавалося з мисливської буди. “Бобе, якого біса?” — спитала моя подруга (назвімо її Аня). “Це ще що”, — сказав Боб. — “Ви ще найцікавішого не бачили”.

І, ніби чекаючи на його слова, з заростей по той бік мосту вийшло “найцікавіше”. Аня аж скрикнула: “Бляха, Бобе, що це за хрінь?”

Хрінь була дуже велика, навіть більша за оленя. Вона була водночас схожа на вовка і кабана, і не схожа ні на що. Анині крики її не відлякали — тварини нас узагалі, здавалося, не чули. Вони були зайняті одне одним: “вовкокабан” кинувся на оленя, а той виставив уперед свої розкішні роги. За кілька митей усе було скінчено, переможець схилився над скривавленим трупом переможеного й почав їсти. Переміг, якщо що, олень. “Я думав, вони травоїдні, — бовкнув я, вкотре передаючи бінокль. — Може, треба якусь, хз, службу контролю тварин викликати?” Аня й Боб логічно заперечили, що тварини цілком вільно пересуваються лісом — отже, місцеві єгері про них мають знати. І для того, ймовірно, свого часу буди і ставили, щоб контролювати поведінку, щось таке. “Ага, — сказав я. — І міст для того будували”.

Ми всі якимось чином забули про міст. А оце згадали. Саме в ту мить, коли — Аня передала мені бінокль — із хащів вийшо ще кілька оленів. Вони були безрогі, деякі — менші розміром за інших. Олень заревів — страшний звук, схожий на вий демонів у безодні. Я тоді не знав, що так можуть усі олені, до речі. Тому злякався понад міру. Атмосфери додало те, що решта табуна схилилася над “вовкокабаном” і почала його швиденько вминати, заливаючи писки та груди свинововчою кров’. “Мами з молодняком”, — сказав Боб, коли спромігся відібрати бінокль. Уся наша розмова велася, до речі, англійською, бо, хоч у Боба й було якесь собі коріння в Івано-Франківській області, українською він говорив дуже не дуже. Тому насправді Боб сказав: “Moms with kids”, а ще трохи пізніше сказав: “Fuck, they’re coming towards us”, тобто — “Бляха, вони наближаються”. Аня віджала бінокль у Боба і сказала приблизно те ж, лише українською. Глянув у нього й я.

Все справді виглядало так собі: величезні тварини аж якось надто швидко полишили свою жертву і тепер прямували до моста й на міст: попереду ватажок, за ним — увесь табун. “Вшиваймося!» — крикнула Аня, Боб вихопив бінокль, крикнув те саме, тоді його перехопив я, додав трохи матюків і підхопився разом з усіма. Як пам’ятаєте, буда була страшенно тісна, тому як ми з неї не попадали вниз по сходах сторч головою — окреме питання. Коли ми збігли, і друзі були погнали піднімати всіх, щоби разом накульгати п’ятами в село, я чогось вирішив на прощання ще раз глянути на міст. Мало там що, раптом нам уже не втекти, і треба просто щосили волати, щоби це, може, почули однокурсники, та врятувалися самі, без нас.

Буда стояла на галявині, тому міст було видно і з неї, і з-під неї майже однаково добре. Тварин на мосту не було.

Не було їх ніде: ні в лісі по той бік, ні по цей.

“Народ? Народ?.. Заждіть! Вони зникли!” Мої зупинилися не зразу, та все ж повернулися назад — якось так воно склалося, що ми в групі достатньо довіряли одне одному.

Боб узяв бінокль, глянув на той бік і якось змінився в обличчі. “Свиня теж зникла”. Ми з Анею по черзі перевірили: свині справді не було. “Ну й де вони всі?” — “Та мені ж звідки знати...” Тварини ніби просто зникли. Ніби їх навіть і не було. Бінокль переходив із рук до рук, ми сторожко прислуховувалися до звуків ночі, загасивши ліхтарики. Нічого. Нічогісінько.

Рішення було нелогічним, але спало на думку всім трьом водночас: треба повернутися в буду.

Ви вже зрозуміли, що було далі, так? Вони були там. Уже не біля мосту, трохи далі: доїдали те, що лишилося від супротивника рогача. Боб спробував усе це сфотографувати, але, як я вже й казав, була ніч, і Бобів люксовий фотоапарат видавав якісь каламутні тіні. Тож якийсь час ми просто тихо сиділи поруч і дивилися на те, як олені дожирають кабана, і слухали, як час від часу реве рогатий самець.

Коли тварини підняли голови та вдруге попрямували до мосту, ми знову спустилися вниз. У біноклі, коли ми глянули в нього знизу, їх знову не було. Тут ми вирішили, що досить із нас на сьогодні пригод і забралися назад у табір.

До ранку ніхто, звісно, не спав. Сиділи, підтримували багаття, намагалися про щось говорити, боялися всього. Треба повідомити про тварин — але як і кому? І що сказати? “Вилізьте он у ту будочку, будь ласка, звідти видно страшних оленів-м’ясожерів”? Ну, таке собі. Зранку всі спроби розказати однокурсникам про нічну зустріч закінчилися невдало. А вдень сталося таке: ми знову працювали з надгробками, й Аня таки послизнулася на ковзкій глині та впала. Нічого особливого, але підгорнута литка поставила для моєї подруги хрест на подальшій участі в експедиції. В.В. нагнув на нас матюків, але викликав “швидку”, і Аня поїхала на район. На прощання, звісно, застерегла мене й Боба ходити в буду й дивитися на оленів. Роки по тому Аня зізнавалася, що була рада травмі, бо видовище виявилося для неї надто кривавим. Вдень у лікарні її зморив сон, і їй зовсім не сподобалися сни, які їй наснилися після нічної пригоди.

Для мене, по щирості, все це теж було трохи занадто, тому, коли наступного вечора Боб спитав, чи хочу я приєднатися до нього, я сказав: “Ні”. І ще спитав, чи не з’їхав мій товариш з глузду. Сказав, що, як на мене, зараз чудовий час припинити займатися маячнею. Наговорив йому, загалом, дуже багато. “А, — сказав американець. — Тобі теж снилося, чи не так?” Мені не снилося нічого, на що я і вказав. “Ну, як хочеш. А я піду. Зрештою, це американська чеснота — в усьому докопуватися до суті”. Він, здається, навіть не жартував, кажучи це. Я піти не погодився та сказав, що завтра — останній день і остання ніч на розкопках. Тож, якщо Боб не хоче собі проблем типу вильоту з програми абощо — то хай іде собі сьогодні, куди хоче, а завтра хай перепрошує, але поводиться як нормальна людина. Я багато чого ще йому наговорив, і він дуже спокійно мене вислухав. “Все окей, Льоню (припустімо, мене звуть Леонід), я розумію. Ти можеш не ходити зі мною”.

В.В. того вечора ми взагалі не бачили. Він, схоже, понадився на гулянки до якихось селян, і в них і спав. Ми були на самоті з лісом і тим, що в ньому робилося. Боб під жартики однокурсників пішов на свій караульний пункт. Хтось із хлопців дістав гітару і почав грати. Всі крім мене співали — по-перше, я й тоді не надто полюбляв русский рок, а по-друге — настрою не було. Сидів натомість, втикав у соцмережі. Сигнал на цвинтарі був прекрасний (це, до речі, ознака багатьох цвинтарів і привід для незчисленних баєчок археологів: цвинтар ближчий до потойбіччя). Гортаючи інстаграм, я знайшов і сторінку Боба (ми всі підписалися одне на одного ще на початку навчального року). Фотографії древніх руїн, глечики, монети, тваринний світ закинутих куточків з усього світу. Фулбрайтівець був непоганим фотографом, мені стало аж соромно за все те, що я йому сказав.

Тоді, мов блискавкою, — світлини з позавчорашньої ночі, коли він ходив до буди біля мосту сам-один.

Там були тварини — о, і чимало. Але зовсім не такі, як учора. Назви цих тварин я не міг би ні вигадати, ні пригадати без енциклопедії. В них були надто дивні форми морд, надто дивні зуби. Спершу я придумав якусь теорію про зміну часів і тварин, але майже одразу її відкинув. Звідки ми знаємо, як буда взагалі працює, і що вона “показує”? А звідки я знаю, на що Боб дивиться саме зараз? І що як воно, на відміну від оленів, значно кмітливіше та ще небезпечніше?..

За мить усе навколо мене поглинула лють і два непереборні бажання: битися та злягатися. Тобто три: і поглинати тих, кого я зможу перемогти. Кров застукала мені в голову, в серце, у все тіло, я нісся нескінченно великим лісом, гілки часом різали моє тіло, але це було неважливо, бо біль приходив зі значним запізненням, та й лише підбурював мене бігти далі. Все навколо мене було моїм — їдлом, партнером для злягання і ворогом. Я міг прямувати будь-куди, й ніхто не міг стати мені на шляху. Попереду я побачив щось живе й велике. Воно теж помітило мене — й далося навтьоки. З переможною радістю я підняв морду в небеса і наповнив ліс навкруги найстрашнішим своїм вереском...

Сон тривав не більше кількох хвилин. Я підхопився з каремата біля вогнища, на якому заснув із телефоном у руках, і, нікому нічого не пояснюючи, попрямував углиб лісу.

Як і минулої ночі, я не зміг знайти буду американця самотужки. Ходив із ліхтариком по лісу як дурник, кликав Боба, а той усе не відгукувався. Тоді раптом почув за спиною: “Доброго вечора”.

Три рибалки, чи, як ми їх назвали, три боги. Мужики стояли в мене за спиною, ніби ми бачилися хвильку тому. В одного в руках — знову риба на мотузці, у другого — мішок. Оце вони зараз мене у мішок як кинуть, подумалося чомусь. Але мужики — дуже якісь прості та земні у світлі ліхтарика: старі штормівки, линялі штані, незрозумілого кольору кепки та футболки — тільки подивилися несхвально. “Ми ж вас простили”, — сказав той, що з рибою. “Та я ж нічого, я його забирати йду” — почав виправдовуватися я, хоча міг просто сказати, що не знаю, про що вони. “А такі ніби чемні діти, на перший погляд” — сказав другий. “Та ми ж нічого такого не робили” — провадив я. Третій нічого не сказав, тільки сплюнув десь убік. На тому мужики розвернулися й пішли, перш ніж я встиг щось спитати чи попрохати про допомогу. Наздогнати чи знайти їх світлом ліхтарика я не зміг, рибалки ніби розчинилися.

Невдовзі Боб нарешті відгукнувся на мої слабкі виски. Одразу ж я побачив перед собою буду і вкрай схвильованого похмурого товариша: “Піднімайся мерщій” — “Ну, що там?” — “Краще, щоби ти сам побачив”.

Ну і я таки побачив. Я був готовий до всього: до мамонтів, до древніх людей, до, не знаю, зворотного ходу часу, праплавнів і динозаврів. Але картинка в біноклі виявилася геть іншою. “Поки ти прутні смикав, я тут кілька десятків тестів провів. Спускався, піднімався. Знизу нічого справді не видно, ліс собі й ліс. Коли спускаєшся й якийсь час стоїш унизу, ті, хто по той бік мосту, забувають про тебе й повертаються до своїх справ. Щоби про тебе згадали, треба дивитися на них від п’яти до однієї хвилини. Тому дай біноклю перепочинок”.

Я з відчуттям полегшення віддав інструмент товаришу.

По той бік мосту не було ні прадавніх тварин, ні, власне, лісу як такого. Там були поля. Поля і якісь будівлі далеко на виднокраї. На полях росли величезні, певно, в кілька людських зростів, рослини з широким лапатим листям. Вузьким шляхом між полями в наш бік рухалося щось велике й темне.

Стримуючи дрижаки, які важко було списати на нічну прохолоду, я спустився вузькими сходинками вниз, глянув на той бік дороги голими очима: ліс був на місці. Фулбрайтівець спустився за мною, дістав тютюн і папір, скрутив “козячу ніжку”. “Ніхто мені, бляха, не повірить... Цигарку хочеш?” Цигарку я не хотів. “А ще раз глянути?” Я не хотів теж, але взяв бінокль і попер у буду.

Те, що блукало серед полів, досі було там. Що воно було таке, видно було кепсько, але воно чи не вдвічі вищим за вчорашнього оленя і немовби стояло на задніх ногах. Коли воно розвернулося та попрямувало вглиб одного з полів, я побачив довгі й широкі роги, загорнуті назад. І зрозумів, що тіло істоти, скоріш за все, вкрито плащем. Можливо, шкіряним. Потім воно завмерло та розвернуло свій писок просто на мене.

Слово честі, я ніколи в житті ще так не панікував. Я відкинув від себе бінокль. Увесь виднокрай по той бік дороги був рівномірно темним, немов там не було лісу — так, наче там були самі лиш поля, всаджені високими бур’янами. З якимось дивним криком я злетів униз до Боба. Той меланхолійно курив усього в парі кроків від буди. “Воно мене побачило!” — мало не крикнув я. Боб глянув на мене і кивнув якимось своїм думкам: “А ходімо-но в табір, друже. Годі з тебе жахів на сьогодні”.

Коли ми прийшли, наші майже всі вже спали, крім двох дівчат. Ті сиділи біля вогнища з кислими мінами й навіть не зустріли нас належними жартиками, а натомість поскаржилися на безсонню. “Давайте-но вгадаю, — похмуро бовкнув я. — Вам снилася якась напрочуд кривава прутня”. Виявилося, вгадав.

Ми заварили чаю на чотирьох та сіли говорити про свої жахіття, про древні легенди та про дієві варіанти, як спати без снів. Боб, за його словами, мав не лише американське, а й коріння американське коріння. Притому ще й цікаве якесь. Самоназва його клану мовою його народу була — мисливці на зло. “Весела назва, що й казати. Позитивна” — спробував пожартувати я. “Ну я мови своїх пращурів, на власний сором, не знаю. Але це нібити означає “знахар” чи щось подібне. І як корінний американський знахар, я раджу вам їсти менше м’яса, менше працювати, більше танцювати, малювати та співати, а після повернення в місто звернутися до психолога”. Ми сказали “Дякуємо, лікарю” та перевели розмову на щось більш легке та веселе. Я перевірив повідомлення від Ані — вона нудилася в лікарні до ранку, розважаючись переглядом відео на Ютубі. Квиток на Київ було вже куплено, і наша наступна зустріч мала відбутися аж через тиждень. А берегтися лікарі сказали щонайменше місяці півтора. Моїй майбутній дружині було не так боляче, як образливо й досі трохи страшно. Я відволікся від компанії, відійшов і набрав Аню, і десь із півгодини її розважав. Коли повернувся — всі вже розійшлися по наметах. Не гірше рішення, подумав я, відганяючи від себе думки про те, що істота з полів могла перейти на наш бік від мосту та просто вкрасти моїх однокурсниць і американця, щоб... Досить із мене цього світу на сьогодні, подумав я, і поліз у наш із Анею намет, холодній і самотній.

Як ви вже здогадалися, снилася мені всяка бридота. Але на цей раз замість гонитви за здобиччю через ліс мені снилося місто. А може, велике село. Будівлі в ньому були дуже дивні — височенні, ніби велетенські іглу. Круг них, скільки було ока, стояли голі дерева без кори. Поселення було кочове, і от-от мало згорнутися, бо їсти тут було нічого. Лишалися тільки поля. Розбудовані іншими істотами, не нами, вони були залишені наостанок. Коли не стало ні істот, ні їхніх помешкань, ні дерев, — ми зрозуміли, що час іти. Моя родина — жінки та кілька дітей — зібралися в оселі відсвяткувати скору дорогу. Як один із ватажків, я мав невід’ємне право благословити обід і першим скуштувати їдло. Їдло лежало на землі зв’язане та ще живе та верещало. Від їдла пахло страхом і люттю. Воно погрожувало, що його народ прийде і помститься. “І що вони зроблять? — спитав я. — Купу в мене під хатою навалять?” А тоді, як заповідали наші батьки, стрибнув на здобич і став дерти її спершу копитами, тоді рогами і зубами. Жінки й малеча, мов зачаровані, стояли й милувалися тим, як нові червоні сліди з’являються на шкіряних стінах нашого намету...

На цьому я прокинувся. Був ранок. В.В. шкрябав у мій намет із питанням, чи не знаю я, де Боб. Я, звісно, не знав. Тобто знав, але...

Його маленького намету теж не було. Американець щез, ніби він нам примарився. Я, звісно, ходив у ліс до бісової буди — але жодного сліду Боба не знайшов. В.В. довелося розказати пристойну частину історії: наш товариш ходив вечорами до буди та звідти фотографував тварин. Обіцяв в інсті викласти (я перевірив Бобів інстаграм — останні світлини, ясна річ, зникли), поки не виклав.

Наш керівник лютував. Казав, що його посадять. Що нас усіх посадять. Що це міжнародний скандал. Ближче до обіду приїхала поліція та якийсь англомовний пан із дещо дивною манерою вимовляти слова. Трохи потеревенив із В.В., після чого той і заспокоївся, і став якимось дуже сумним. Про те, що когось посадять, він більше ні слова не говорив, а нам на всі питання казав: Боб поїхав додому. Знявся з місця й поїхав. У Боба захворіла близька людина, потрібно переливання крові, відчепіться, словом, не до вас. Поліція походила круг буди, почухала потилиці та поїхала, здавалося, ні з чим. Жодних тобі кольорових стрічок навколо буди, жодних заведених справ про зникнення. Англомовний ще трохи попитав нас про Боба (ми всі, а надто я, вдавали з себе дурників, а я говорив із виразним слов’янським акцентом). Коли і він подався назад, В.В. сказав: згортаємо табір, нема тут більше чого робити. Я вирішив поки нічого про це не писати Ані, а розповісти особисто. Така сильна була паранойя щодо соцмереж. Але якщо в вас паранойя, це ще не означає, що за вами не слідкують :) Тому я просто побажав їй безпечної дороги додому та пообіцяв привезти щось прикольне на нашу наступну зустріч наживо.

Ну і, звісно, коли В.В. стало не до мене, я знову пішов у ліс. Навіть не знаю, що я там хотів знайти. Можливо, тих трьох рибалок, і таки попросити в них допомоги. Але насправді я знав, чого хочу. Піднятися до буди і за денного світла глянути, що там сьогодні. Можливо, я хотів побачити там Боба, не знаю.

Але за денного світла там був просто ліс. Звичайний, такий самий, як і по цей бік. Жодних доісторичних оленів, нічого такого. І, звісно, ані сліду мого товариша.

Я спускався вниз водночас із полегшенням і якимось сумом. Я знав, що він нікуди не поїхав. Він тут. Він...

Він пішов на міст.

Правду кажучи, ми всі поганенько знали Боба, він був тихий хлопчина зі специфічним почуттям гумору, але от щодо цього я не мав жодних сумнівів. І я й сам не зчувся, як ноги вже несли мене на міст, що, якщо зважати на недавній візит поліції та загадкового англомовного дядька, було, м’яко кажучи, не дуже розумно.

Але ось я, ось галявина вздовж дороги, ось поодинокі машини, що летять нею, і міст теж — ось. Тут треба сказати, що на підході до мосту я побачив деталь, якої не помічав раніше. Міст був закритий парканом із обох боків. Власне, паркан тягнувся в обох напрямках обабіч дороги, і це логічно — ставити пліт там, де не хочеш, щоби на шлях вискочило щось живе та дурнувате. Але навіщо тоді перегороджувати єдиний шлях із однієї частини лісу в іншу?.. Я знав — навіщо. Ясна річ. Бо з того боку лісу чатує оце, чим би воно не було насправді.

Пліт уздовж дороги був просто плетений із металевого дроту. Паркан на мосту був високий, дерев’яний, і вкритий... скажімо так, написами. На паркані була колекція з доволі звичних, хоча й несподіваних у такому місці “типу-офіційних” табличок на кшталт “Заповідник! Вхід заборонено!” та любительських написів, залишених, імовірно, місцевими школярами: “666! Чорти-людожери! Яд! Не заходь — убє!” А ще — якісь символи та знаки, немовби випалені в дереві. Привести їх я вам не можу, бо не маю жодної гадки, яку функцію вони несли насправді.

Але знаєте, що найцікавіше? На паркані висів Бобів фотоапарат. Я підстрибнув і зняв його, поклацав кнопкою вмикання: сіла батарейка. Надягнув перезок камери на шию, сховав її під куртку і застібнувся. Постояв трохи під парканом. І пішов геть.

Ну, тобто, зрозумійте мене вірно. Я хотів перелізти через паркан і піти далі. Справді. Але мені чомусь здалося, що ну, а що я зроблю. Якщо воно справді настільки сильне та безумне, як те, що ми бачили у бінокль — якщо воно настільки сильне, як я бачив уві сні — то що я йому зроблю? Нічого. Атож. А вдома Аня. А їй запропонувати зустрічатися хотів.

Тому я пішов назад, повернувся в табір, зібрав намет, сів у мікроавтобус разом з усіма і поїхав назад.

І тут я б хотів сказати, що понад рік про це не згадував, що Боб повернувся додому й написав нам листа про це, а всю цю історію ми згадували як забавний наслідок дії місцевого пива. Але по-перше, яке там пиво.

По-друге, ми з Анею вже більше як рік мучимося страшними нічними жахіттями (і в неї, до речі, після “корони” ті жахіття стали навіть більш реалістичними та барвистими).

По-третє... Боб нам таки написав. Я вам приведу переклад його листа, без дат та адрес.

“Дорогий друже! Дякую тобі за проведений разом час, сподіваюся, що в тебе все гаразд! На жаль, особисті причини змусили мене залишити експедицію дещо раніше. Але я ніколи не забуду вас. Сподіваюся, ми лишимося добрими друзями. Також виражаю свою подяку (...) університету, програмі “Фулбрайт” та Американському посольству в Україні. Всього найкращого, Боб”. Вам це теж здається якимось лайном? От і мені.

Але листи листами, а я хочу повернутися до нічних жахіть. Якийсь час вони в нас були різними, ми їх обговорювали й навіть записували. А потім перестали, бо вони стали одним. Я опишу цей сон коротко, бо він мене дуже вже дістав. У ньому весь світ палає в якомусь останньому апокаліптичному вогні, і величезні оленеподібні істоти є тими, хто став причиною цього вогню. Ми знаємо, що ми і є вони, ми знаємо, що ми призвели цей світ до катастрофи. Ми знаємо, що лишилися ледь не єдиними умовно-живими істотами на світі. Умовно — бо ми щось таке зробили, і тепер не можемо померти до кінця. Ми величезні, багатометрові палаючі істоти, що знищують усе, до чого ладні дотягтися, і нам це дуже навіть подобається. Ми до цього довго йшли.

Єдине, що нам не подобається — це наш останній ворог. Істота така сама, як і ми, але інша. Вона більше схожа на палаючий чорний скелет, але риси черепа в неї інші, ніж у нас. Ми забули, хоча колись і знали, звідки ця істота прийшла. Ця істота, нищить нас без утоми, і тому має шанси одного дня досягти своєї мети. Чорний скелет, що іде через полум’я, переслідує нас, ми лякаємо ним своїх дітей. Там, де він проходить, гинуть навіки подібні нам, а вогонь врешті згасає. Кажуть, там навіть знову з’являється їжа, якої ми багато років не куштували; там з’являється трава і навіть невеликі дерева. Але ми не віримо в це. Ми мчимося все далі й далі світом, сповнені своєї люті, а він женеться за нами. Ми давно не відчували себе здобиччю, нам не подобається ця гонитва, але ми нічого не в змозі зробити, бо його ніщо не бере. Щоночі нас стає все менше й менше, і колись ми зникнемо зовсім, а на наших кістках проросте трава.

Отакі сни. Ми перепробували купу всього, щоби спати без сновидінь. Ви собі не уявляєте навіть, на що здатні жертви нічних жахіть під час локдауну :)

Безсоння стало нашим постійним супутником, а ми виглядаємо як бліді копії самих себе. Таке собі завершення історії, звісно, але...

Ну, ні, добре, давайте наостанок напишу щось хороше, а то поганого й без мене багато, одні кліматичні зміни в останнє десятиліття чого варті (не те, щоби я на цьому знався, але це ж капець, хіба ні?). Або положення корінних народів у будь-якій імперії. Або от візьмемо наш схід і те, що там відбувається вже котрий рік. Або... Словом. Так. Отже, добрі новини наостанок.

Нога в Ані зажила, а вона сама скоро захищатиме свою наукову роботу (от би мені таку працездатність!). У міста під час локдауну почали повертатися птахи і тварини. Про це ми багато відео дивилися. Це стало якимось ледь не щоденним ритуалом — дивитися відео про те, як тварини та птахи повертають собі простір. І серед них — все вірно, олені.

Більш того, десь на Ютубі є цікаве відео про оленя, що ходить на двох ногах і при цьому на повній швидкості біжить за мисливцем. Мисливець до того ще вихваляється, як він того оленя на шкуру пустить, мерзенний тип. Аж тут “мила тваринка” розвертається, стає на задні і з лютим ревом біжить за дядьком. Дядько трохи схожий на одного з тих трьох рибалок, що приносили нам рибу, а відео, схоже, знімають на цифромильницю. Другий дядько — той, що знімає — коментує все це матюками, а третій стріляє в спину оленю. Тоді той розвертається, біжить на них, і відео уривається.

Не знаю, чому мені це здалося гарною новиною. В голові це виглядало краще, але йой, най буде.

Я не знаю, як закінчувати такі історії, тому, певно, скажу так: не лазьте по тих місцях, куди вам сказали не лазити. Або лазьте, якщо хочете. Це, можливо, навіть не головне. Головне, коли двоногий олень прийде по вас, не дивуйтеся. Та у вас і часу не буде, гадаю :)

На цьому все. Привіт вам усім від Ані. А якщо ви раптом щось десь чули про Боба чи про місця, які я дуже умовно описав, напишіть мені. Мені ночами все одно нема чого робити. Не наукову ж роботу писати, слово честі ;)