Олександр Білан: «Розумію, що не всім треба сидіти в окопах, але війна – це наша спільна справа»
ЕнергоатомІсторія нашого нинішнього Вартового світла схожа на сюжет страшної стрічки про якусь давню війну – безглузду, дику та криваву. Втім, саме такою є наша нинішня реальність, в якій ми протистоїмо мокшанським нелюдям, що вдерлися на нашу землю та під приводом «визволення» вбивають, катують, ґвалтують…
Олександр Білан став на захист України з першого ж дня повномасштабного вторгнення росії. Каже, рішучість боронити рідну землю визріла ще в дитинстві: «Мій дідусь, Білан Микола Федорович, якого я дуже поважав і який був для мене прикладом, пройшовши Другу світову, повернувся з тяжкими пораненнями та медаллю «За відвагу». Маленьким хлопчиком я тримав її в руках і мріяв про таку саму. Вже тоді вирішив: якщо раптом буде війна – піду воювати».
До 24 лютого 2022 року життя Олександра було таким самим, як у сотень тисяч інших громадян: родина, робота, друзі, захоплення. Дружина і троє діток, відповідальна посада старшого економіста у дирекції закупівель ядерного палива та регулювання зовнішньо-економічної діяльності НАЕК «Енергоатом»… Аж тут – напад русні.
«Я відразу зрозумів, що відбулося, але продовжував робити звичні речі: випив кави, поснідав, зібрався і поїхав на роботу, – каже наш герой. – Дорогою прийняв остаточне рішення».
Найбільше того дня, розповідає, запам’яталися йому переповнене метро та очі малечі: «Діти були заспані й дуже перелякані, вони пригортали до себе домашніх тварин та свої іграшки. Це аж ніяк не вписувалося в звичне життя, і дивитися було тяжко. Не вірилося, що все це відбувається з нами».
На роботі Олександр дізнався, що Компанія організовує виїзд родин працівників на Закарпаття, – вирішив скористався цією можливістю, щоб убезпечити сім’ю. Найскладніше, зізнається, було обманути найменшу доньку, пообіцявши не йти на війну...
«Вже ввечері 24 лютого я попрощався з рідними. Сказав сину, що він має швидко подорослішати, щоб підтримувати маму та сестер. Меншенька взяла з мене обіцянку, що за жодних умов не піду воювати, і я був змушений її заспокоїти. А вже наступного дня стояв під військкоматом. Там була величезна черга і люди не розходилися навіть попри обстріли: чоловіки хотіли захищати свої родини та домівки, – розповідає енергоатомівець. – Запам’яталось, як один літній чоловік, який стояв у черзі разом зі своїм сином, сказав, що у війні народжується нація. Це були пророчі слова».
У військкоматі тоді записали особисті дані та відправили Олександра додому чекати дзвінка, проте ніхто так і не подзвонив. Напевно, гадає він. через відсутність бойового досвіду. Втім, це не завадило йому вже невдовзі влаштуватися в тероборону Голосіївського району столиці.
Розповідає, що в ТрО їм дуже пощастило з ротним: майор ЗСУ з бойовим досвідом, він давав бійцям дуже правильні настанови та багато чого навчив кожного з них. Пояснював, що боятися – не соромно, але якщо хтось почувається невпевнено, то краще покинути лави батальйону. Бо коли він стане частиною Збройних Сил України, це буде вже неможливо…
4 березня 2022 року всі, хто залишилися в батальйоні, стали бійцями ТрО ЗСУ і їх відправили на перший бойовий вихід в район Пущі Водиці. Там потрапили з побратимами під артобстріл. Саме тоді, зізнається Олександр, коли осколок пролетів зовсім поруч, прийшло остаточне усвідомлення, що бере участь у справжній війні.
«Ніколи не забуду нашу першу ніч на позиціях. Березень, на вулиці мінус сім, вогонь розпалювати заборонено, погрітись фактично ніде… Ніколи в житті ми так не мерзли, й усі дуже чекали ранку, щоб хоч на сонці відігрітися», – пригадує перебування в теробороні на Київщині.
А восени батальйон відправили під Бахмут. Перші поранені, перші загиблі, перше відчуття безсилля – все це сталося там…
Є те, що не забувається, зізнається Олександр. Як-от бійців підвозили лише за кілька кілометрів до позицій, а далі піхота мала йти пішки під постійним артобстрілом. До того ж поле, яке було частиною шляху, під дощами перетворювалося на суцільне масне багно: «Ми несли на собі боєкомплект, воду та зброю. І з усім цим доводилося постійно падати, коли навколо розривалися снаряди. Пам’ятаю, одного разу, вчергове «впавши», я зрозумів, що фізично вже не можу встати. Хотілось, щоб мене всі залишили у спокої – просто лежати в багнюці посеред поля…».
Або землянка. В якій їх розміщувалося троє. Олександру вона нагадувала нору, бо була замалою для трьох бійців – і в когось одного просто стирчали ноги. Та це про «фізичне». А було й інше. Вночі, коли ніхто з них трьох не чергував на спостережних пунктах, у землянці починалися відверті розмови: «У тій ситуації кожен з нас був дуже відвертим і розповідав про своє життя те, чим навряд би поділився за будь-яких інших обставин. У такі моменти дізнаєшся про людину набагато більше, ніж всі її рідні та близькі за все життя…
Обох побратимів, з якими наш герой ділив ту землянку, вже немає: «В бою одного з них поранило, а другий хотів його витягнути. Вони загинули разом. Молодшому був лише 21 рік».
Ще один незабутній спогад – виноград, який знайшов їхній сержант. Вони тоді не їли три доби, каже енергоатомівець, тож ця «знахідка» була ну дууууже смачною. Це була радість. Але того ж дня був і смуток: захисники втратили свого ротного. Довго не могли його знайти, рація не відповідала, а потім побачили тіло з дрону... Ймовірно, потрапив під артобстріл і загинув від осколкових поранень. Боліло всім, бо «він був хорошим командиром, відповідальною і хороброю людиною».
Неодноразово «ходив під Богом» і сам Олександр. Якось під час бойового чергування на спостережному пункті в окопі теж потрапив під мінометний обстріл. Втратив свідомість, і його засипало землею. Прийшовши до тями, зміг себе відкопати та вийти на запасні позиції. Виявилося, що втратив слух: майже не чув своїх побратимів. Старший групи хотів відправити нашого героя на евакуацію, проте він відмовся, бо «було сильне внутрішнє відчуття, що повинен залишитися».
А був ще й стрілковий бій, в якому Олександр з двома побратимами відбивався від ворога на відстані метрів 15-ти. Тоді у нашого Вартового заклинило автомат. Зізнається: «Це відчуття безпомічності важко передати». Це тепер його найстрашніший сон…
Відбиваючись від росіян, тоді отримали від них ще й гранату. Когось контузило, старшого групи поранило в ногу, а Олександр остаточно втратив слух. Потім була евакуація в Бахмут, де «в лікарні побратим весь час водив у прямому сенсі за руку, адже я фактично нічого не чув і погано орієнтувався у просторі». А вже звідти доправили у шпиталь в Дружківці, ще пізніше почалась ну дуже непроста реабілітація.
Нині Олександр Білан продовжує реабілітацію вже у столиці та планує повернутися на свою роботу – в Енергоатом. Він безмежно вдячний Компанії та всьому її колективу за підтримку, за допомогу спеціальним технічним обладнанням для захисників. Наголошує, що «такі речі неабияк додають ефективності при виконанні бойових завдань та рятують не одне солдатське життя».
Чи тримає зв’язок із побратимами? Авжеж! За найменшої можливості спілкується з ними. Певен, що «побратимство – це єдине хороше, що породжує війна. Бо побратим стає твоїми родиною, другом і братом в одному обличчі».
А на питання, що хотів би сказати всій Українцям, відповідає після паузи:
«Жінкам і дітям – вірте в ЗСУ, а особливо в піхоту! Чоловікам, які за законом повинні служити в армії, але не тільки не служать, а й жодним чином їй не допомагають, мені казати нічого. Так, я розумію, що не всім треба сидіти в окопах. Але так чи інакше, війна – це наша спільна справа, і ми всі повинні брати в ній посильну участь. Та кожен сам обирає свій шлях…».
#вартові_світла