Окупація Криму

На початку 2014 року рейтинг президента Росії, що "царював" у державі вже 14 років, опустився до рекордно низької позначки: 38% — немислима цифра для російської диктатури. 

Очевидно, що Володимиру Путіну треба було вжити радикальних заходів для забезпечення міцного рейтингу на роки вперед. Він жадав "маленькой победоносной войны", як це зробив Гітлер у 1936 з Рейнською областю та у 1938 з Австрією. Так само як і президент Аргентини Гальтєрі у 1982 з Фолклендськими островами та багато інших історичних діячів з метою здобути величезну підтримку у суспільстві. 

Цим кроком стало захоплення Криму. Операція по відновленню рейтингу Путіна почалася 20 лютого 2014 року — саме тоді зелені чоловічки, яких російська пропаганда називає "вежливыми людьми", були вперше помічені на території України.

У 1954 році Кримська область перейшла зі складу Російської Радянської Республіки у складі СРСР до Української. Цього року святкували 300 річницю "возз’єднання" України з Росією. Багато пропагандистів кажуть, що передача Криму була особистим подарунком Хрущова, але це не так. 

Ця передача виявилася вимушеною мірою через важку економічну ситуацію на півострові, викликану післявоєнною розрухою та браком робочої сили після депортації кримських татар: переселенці з російських регіонів не мали навичок господарювання в степових зонах Криму. Також, з Кримом у складі УРСР було легше будувати Північно-Кримський канал. 

Після розпаду Радянського Союзу серед населення півострову почали зростати проросійські настрої. У 1991 році Крим увійшов у склад України як автономна суверенна республіка. Але вже у 1992 році Росія почала турбуватися майбутнім Чорноморського флоту. Навіть відбувалися локальні сутички серед військовослужбовців. У 1993 році Верховна Рада Росії ухвалила постанову про статус міста Севастополь. У документі зазначалося, що місто, у якому перебував Чорноморський флот, набувало російський федеральний статус. Через це Україна скликала засідання Ради Безпеки ООН. 

У 1994 році президент Криму Юрій Мішеля закликав Росію включити до свого складу Крим. Україна ввела на територію Криму близько 60 тисяч солдатів, після чого ситуація стабілізувалася. 10 червня 1994 року Україна та Росія домовилися про поділ Чорноморського флоту. Військово-морські бази у Ізмаїлі, Одесі, Очакові, Керчі, Донузлаві і Балаклаві і ще 10 баз морської авіації перейшли під контроль України. Росії дозволялося мати на території України 338 кораблів і судів.

У 2003 році Росія розпочала будівництво дамби до українського острова Тузла. Офіційною позицією Росії було те, що острів Тузла — коса (смуга суходолу, з’єднана з берегом), та не належить до континентальної частини Криму, а тому є частиною федерації. Міністерство закордонних справ України направило ноту протесту Росії. Міністр відправився до Москви для проведення переговорів щодо вирішення конфлікту. Президент Кучма терміново перервав візит до Латинської Америки та відправився на Тузлу. 23 жовтня, коли до острова залишалося близько 100 метрів, будівництво зупинили. 2005 року, після консультацій України та Російської Федерації, МЗС України оголосило, що Росія визнала приналежність острова Тузла Україні. Проте РФ у відповідь на таку інформацію сказали, що правовий статус острова Тузла залишається невизначеним.

У 2010 році Янукович підписав Харківські угоди, згідно з якими перебування російського Чорноморського флоту у Криму подовжено до 2042 року. За це Україна отримала знижку на російський газ. Цими угодами також було легалізовано перебування російських військових на території Криму

Операція окупації Криму розпочалася 20 лютого 2014 року. За зізнаннями самопроголошеного прем’єр-міністра Криму пана Аксьонова операцією керував особисто Володимир Путін. 

27 лютого над основними кримським органами влади з’явився прапор Росії: парламент та уряд Криму захопили російські спецпризначенці без знаків розпізнання. Зелені чоловічки зігнали частину депутатів Верховної ради та у закритому режимі примусили ухвалити рішення про призначення референдуму щодо статусу Криму на 25 травня. Того ж дня були захоплені аеропорти у Севастополі та Сімферополі, зупинено поромну переправу в Керчі, розпочато блокування українських військових частин, кораблів і об'єктів на півострові. Встановлено військові блок-пости на в'їздах у Крим. 

Українські військові здебільшого не чинили збройного опору, через відсутність реакції на події у Криму з боку вищого керівництва (головою держави тоді був тимчасово виконуючий обов’язки президента Олександр Турчинов) та позицію своїх командирів, які були заздалегідь завербовані російськими спецслужбами. 

1 березня Янукович, вже не будучи президентом України, звернувся до Путіна: "Как законно избранный президент Украины ... обращаюсь к президенту России Владимиру Владимировичу Путину с просьбой использовать вооруженные силы Российской Федерации для восстановления законности, мира, правопорядка, стабильности, защиты населения Украины".

Того ж дня Володимир Володимирович відправив до Ради Федерації пропозицію про введення російських військ у Крим. Обидві палати Державної думи підтримали рішення. 

Референдум відбувся "на швидку руку": замість 25 травня його провели 16 березня. Через два дні було підписано договір про прийняття республіки Крим до складу Росії. 

27 березня Генеральна Асамблея ООН засудила окупацію Криму. Проти територіально цілісності України виступило 11 країн: Вірменія, Білорусь, Болівія, Куба, Нікарагуа, КНДР, Росія, Судан, Сирія, Венесуела та Зімбабве. 

Під час засідання делегат Японії заявив: "Це не питання України чи Європи, бо будь-яке застосування сили для зміни кордонів — це виклик усьому світу".