Один голос, що змінив світ

Сьогодні ми розповімо Вам три історії, які сталися у минулому та позаминулому столітті. Всі вони об’єднані хоча б двома рисами. Перша – все вирішив один голос, а друга? А ось її кожен з Вас зрозуміє самостійно.

Від Парижу до Версалю

То був важкий 1870 рік. Напруга в західній Європі зростає швидкими темпами, тож світ фактично живе на великій пороховій бочці, а до народження Ірини Білик та Дженніфер Лопес ще цілих сто років. Жах. Але найбільше біди цей рік приніс французькій монархії.

Після повалення Ізабелли ІІ у 1868 році дві могутні держави мали претензії на іспанський престол: Франція та Пруссія. І от вони два роки намагалися вирішити, хто усе ж таки сяде на іспанському узбережжі і буде думку гадати.

І як то часто буває дипломатія виявилася безсилою; у липні Франція оголосила війну Королівству Прусському. Тільки-от, коли Наполеон ІІІ підписував той указ про наступ, він, певно, забувся, що у нього в імені все таки є цифра ІІІ (а може, минулі кампанії надали йому впевненості?).

Що й казати, наступ був потужним (не дуже), добре спланованим (так собі) та увінчався грандіозною перемогою (Пруссії). Вже 2-го вересня під Седаном (не автомобілем, а містечком у Франції) армія Наполеона ІІІ була розбита.

Ця новина дуже швидко дійшла до Парижу, а оскільки французи у той час бавилися державними переворотами, то вже 4-го вересня династія Бонапартів перестала королювати, і утворилася Французька республіка – втретє (ох ця магічна цифра три). На додачу ще сформували уряд Національної оборони. Але навіть він не зміг зупинити німецьку машину і та поїхала далі, аж так поїхала, що вже на початку 1871 року Франція капітулювала. Були втрачені Ельзас, Лотарингія, 5 мільярдів франків контрибуції, а на додачу на політичній карті світу з’явилася Німецька імперія.

Так собі вийшло у Наполеона ІІІ забрати іспанський престол, а все через його жадібність, критичну нерозсудливість і безліч необачних дій.

Десь тут у Вас може виникнути питання, а де взагалі той голос, що вирішив усе, де ті вибори, чи ще щось таке – все буде, почекайте лишень кілька років.

Після підписання перемир’я з Пруссією столицю перенесли до Версалю і о, Господи, скільки всього сталося у цьому Версалі.

В серпні 1871 року першим президентом нової республіки стає Адольф Тьєр. Власне, саме йому Франція може завдячувати швидкій сплаті контрибуції, урегулюванню внутрішніх міжпартійних конфліктів та відновленню авторитету у Європі.

Все було так добре, що навіть коли Тьєр сам подав прохання про відставку, вона відхилялася аж до самого 1873-го.

Наступним президентом став Патріс де Мак-Магон, який хотів відновити монархію. І, насправді, ним було зроблено все, аби досягти цього. Уряд та бюрократичний апарат очищався від республіканців, свобода слова і друку обмежувалась, будь-які народні збори нещадно розганяли. Здавалося, ще трохи, і Францією знову буде правити монарх, але не так сталося як гадалося.

Спочатку у монархістів не вийшло домовитися про фігуру самого монарха, а потім настав час приймати конституцію. То був вирішальний момент, документ мав нарешті сказати, а що буде далі, бо всі ці 5 років французи йшли саме до цього моменту.

І ось голосування про республіканський статус, одне речення, яке проголосить Францію республікою та зламає плани монархістів.

Підрахунок голосів…

Залишилось ще трохи…

353 проголосували за республіку, а 352 – проти.

Один голос зміг врятувати Францію від чергового монарха, який би внаслідок ще одної непродуманої кампанії, викликаної власними інтересами, втратив би країну. Один голос врятував народовладдя. 

Ось така історія. Готові до наступної? Тоді йдемо далі.

Художник із НСДАП

На початку XX-го століття у Мюнхені жив такий собі чолов’яга на ім’я Антон Дрекслер. Полюбляв цей чолов’яга політику, націоналізм, а на додачу ще й окультизм (в межах розумного). І так полюбляв, що у березні 1918 року заснував «Вільний робітничий комітет за добрий мир» – невелике об’єднання, дуже схоже на партію. А вже 5-го січня наступного року утворив ДАП – Німецьку робітничу партію.

Люди, які цікавилися історією Другої світової напевно вже знають до чого все йде, але всьому свій час.

Ця організація часто проводила свої засідання у пивних. Нарешті одного дня, восени, до пивної Штеркемброй завітав художник, який згодом приєднається до лав цієї партій. Він був відмінним оратором, але думки його були, відверто кажучи, так собі. Звали цього художника Адольф Гітлер. І саме про його історію і піде далі мова.

Ораторські здібності майбутнього диктатора суттєво впливали на молоду партію. Настільки він був потужний, що вже через рік програма, що була розроблена Гітлером (насправді не тільки ним), була прийнята як загальнопартійна.

Зазіхання на території інших держав, акцент на «інтересах» однієї нації та багато всього іншого було у цій програмі з двадцяти п’яти пунктів. А ще вони змінили назву: Націонал-соціалістична німецька робітнича партія (НСДАП замість ДАП – ох цей потужний ребрендинг).

Кількість партійців продовжувала зростати, які і авторитет Гітлера. Та дещо його не влаштовувало. Бути рупором партії, доносити власні думки щодо шовінізму, антисемітизму та нацизму, але при цьому не мати влади – він не хотів. Тому і пішов він на хитрість: у липні 1921 оголосив про вихід з партії.

НСДАП не бажало втрачати такий рупор і влаштувало голосування за лідера. Як Ви вже здогадалися, Гітлер переміг з перевагою в один голос.

Це була б дуже показова історія: один голос вирішив долю мільйонів чи навіть мільярдів людей, бо дав силу Гітлеру йти далі по політичним сходам, відкрив йому можливість стати тим, ким ми його знаємо. Але це не так, один голос і справді був, проте це був єдиний голос проти майбутнього фюрера (553 проти 1). Той, що опирався.

Неважливо, які були мотиви у партійця, важливо те, як на нього тепер дивиться історія. Голос, що виявився далекоглядним і показав: навіть настільки потужна більшість спроможна помилятися.

Так, ця історія виявилась більш сумною, та ще не кінець.

Старість – то друга молодість

Війна закінчилася – Третій Рейх пав. Подібні слова можна було прочитати у будь-якій газеті 1945 року. Настав час вирішувати, що ж робити після війни (окрім пиття шампанського)?

Збиралися конференції, проводилися наради і було встановлено: Німеччину необхідно ділити на чотири зони впливу. Радянська, американська, британська та французька – по частині для кожної великої країни, що була поруч. Це стало початком так званих «нульових років» – перших після масового кровопролиття.

З поділом все зрозуміло, але що далі?

А далі треба знищити ту ідеологію, з якої все почалося.

В кінотеатрах постійно показували документальні фільми про табори смерті, проводилися примусові екскурсії до подібних місць. Всі сфери життя денацифікувалися (яке важке слово, насправді). Ідеологія шовінізму викорінювалися зі свідомості громадян.

Це було необхідно.

Як і демократизація. В усіх зонах впливу було дозволено утворювати партії, чим і скористався герой цієї історії.

У 1946 році Конрад Аденауер, опозиціонер за часів Гітлера, приєднався до лав новоствореного Християнсько-демократичного союзу (ХДС) у якості лідера.

Як він так швидко піднявся?

Все через те, що у 1945 американське керівництво назначило його мером (точніше бургомістром) Кельна. Там він показав себе на славу. Швидка відбудова, повернення населення, покращення рівня життя – все це було досягнуто за дуже короткий проміжок часу. Тому, коли той приєднався до ХДС – не було сумнівів, хто має стати головою партії.

А далі пішла розбудова країни, проте не однакова для кожної зони впливу.

Річ у тім, що погляди на подальший розвиток Німеччини у Радянського Союзу та інших держав сильно відрізнялися. Тому вже у 1948 році існувало дві зони впливу – Радянська та так звана Тризонія (об’єднана французька, британська и американська). Ось ці дві зони (термін Бізонія, який використовується на позначення цих зон, немає нічого спільного з бізонами) і стали через рік Федеративною Республікою Німеччина (ФРН) та Німецькою Демократичною Республікою (НДР).

А там далі багато чого: стіна, обмін полоненими, і зовсім полярний розвиток. Але мова не про це.

У ФРН постало питання, хто має бути канцлером, хто зможе відновити Німеччину і зробити її краще.

Єдиний вихід – голосування в парламенті.

Після запеклих дебатів і підрахунків, як і у першій історії, все вирішив один голос.

202 парламентаря за Аденауера, а проти – 200.

Він виправдав надії і повернув минулу силу могутній державі. А це був лише правильний вибір однієї людини.

Ось такі вони, три історії: збереження, поразки та відродження – показують, чого вартий один голос, і як цей голос може бути сприйнятий через багато років.

Ми сподіваємось, що змогли розповісти Вам дещо цікаве і Ви не дарма витратили час.

А коли будете йти до дільниць, трохи замислюйтесь і зробіть дійсно Ваш вибір. Може, саме він призведе до чогось справді хорошого?

Редакція історичних думок