Ода до плагіаторів 

Повторення — мати вчення, та батько — плагіату.

Юрій Рибник

 Великий тлумачний словник української мови дає досить таки м’яке визначення того, що таке «плагіат»: «привласнення авторства на чужий твір або на чуже відкриття, винахід чи раціоналізаторську пропозицію». Проте, якщо зануритись у історію цього слова, ми побачимо, що лексема «привласнення» не передає і сотої частини того сенсу, що в давні часи в неї вкладали. Латинське слово «plagio» – «краду» – у римському праві означало продаж вільної людини у рабство, що в свою чергу каралось бичуванням. Лише у ХVІІ столітті термін набув знайомого для нас значення – «викрадення літературних творів».

 Покарання теж стали менш жорстокими за справу, але хто знає чи задоволені даним фактом жертви цього явища…

 Явище власне плагіату (не прив’язаного до словесної форми) з’явилося набагато раніше ХVІІ століття. Ще древні греки не цуралися можливості скористатися чужим надбанням у власних цілях. І добре, якщо брудна справа обмежувалася лише використанням окремих частин твору без вказівок на першоджерела! Подекуди лінь квазі-авторів та їх бажання якнайшвидше отримати бажану славу та похвалу «змушувало» банально видавати чужі твори за свої, іноді навіть перекладаючи древні манускрипти на рідну давньогрецьку.

 Проте тоді мислителі діяли за принципом «Що не заборонено, те дозволено», тому й покарання вони не отримували. Введення перших законодавчих актів щодо захисту інтелектуальної власності у ХVІІІ столітті не нівелювали це явище, а радше допомогло йому еволюціонувати у нові форми, такі як переписування тексту в іншому функціональному стилі, перестановка деяких незначних деталей у самому манускрипті, вказування себе як співавтора статті тощо.

Варто визнати, що сьогодні плагіат став настільки “замаскованим” явищем, що іноді навіть забуваєш про його існування взагалі. Редактори, особливо молоді, завжди сподіваються на доброчесність авторів і їх розуміння значення словосполучення «АВТОРСЬКИЙ текст». Довірливі й наївні, вони покладаються на краще у своїх роботодавців, навіть не замислюючись, що довіра в наш час – явище аж занадто цінне, і не можна нею “гратися” як заманеться. 

 Більш досвідчені автори мають у своєму штаті людину, що перевіряє автентичність тексту, проте навіть і це не завжди рятує від винахідливості плагіаторів. Тому й доводиться «без надії сподіватися» на порядність людей. І саме ця порядність має диктувати, на мою думку, внутрішні норми, обмеження людського Я. Адже лише ми, наше виховання й доброчесність обмежують наші негідні інтелектуальним особистостям пориви, які змушують спекулювати чужим надбанням…

 Може здатися, що наша власна винахідливість та оригінальність (і звісно бажання долучитися до мистецтва) здатні побороти здоровий глузд, який каже не братися до роботи, якщо не маєш часу чи наснаги. Та мусимо запам’ятати: те, що “проканало” одного разу – не обов’язково матиме успіх вдруге.

 Поталанити може один, два, три рази… Але рано чи пізно настане момент, коли правда вийде назовні, і тоді залишки сорому будуть бити набатом всередині серця, ніби промовляючи: «Ну, тебе ж попереджали, чи не так?»

Люди вкладають у кожний свій твір самих себе, і не дарма використовується термін похідний від слова «plagio» – викрадення вільної людини – для позначення явища викрадання “творчих проявів” людини.

Використовуючи чуже надбання у власних цілях, ми викрадаємо частинку душі автора і перетворюємо її на крестраж своєї недобросовісності.

Бичувати вас ніхто за це, звісно, не буде, але чи варто воно тих хвилин сорому, коли відкриється правда? Чи варто воно тих днів сумлінної праці редакторів, що відчуватимуть себе безмежно ніяково через такий обман? Чи варто воно того розчарування читачів, що вірять кожному автору, як самому собі? 

Катерина Белова

Список використаних джерел:

1. (Великий тлумачний словник сучасної української мови. — К.; Ірпінь; ВТФ «Перун», 2005. С. 977)

2. (Романова І. В. ЯВИЩЕ ПЛАГІАТУ: ІСТОРІЯ ТА СЬОГОДЕННЯ)

3. Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К. : Наукова думка, 1975 р., т. 1, с. 56/ Contra spem spero!