Очікування

Самі перші дні командир взводу не знав шо зі мною робити, по ВОСу я мав би "сісти" на машину, але вся "штатка" по ним була забита. Взагалі в механізований взвод входить 3 бмп чи машин на її базі - 3 машини було і в нашій посадці, правда одна була тою самою попуткою на якій ми їхали 24 числа і належала до мого колишнього підрозділу, одна штатна, ще одна була з нашого батальйону, але з іншого взводу з прикомандированим механіком-водієм (бо ще одна штатна, на жаль, по розповідям була знищена чи пошкоджена на заводі в котрий поїхала на модернізацію - в найперші години вторгнення).

Та ж беха на котру я все ж таки сів, ще допилювалась на рембаті, котрий працював за 2 села від наших позицій. Коли вона врешті-решт приїхала, взводнік таки вирішив "посадити" на неї мене, за протекцію мого колишнього ГСВ (саме того що і "підвіз" нас в перший день війни на позицію), та колишній навідник цієї машини, що на той час уже був КБМ на прикомандированій і особливо пересідать назад не хотів. Також слово було замовлено моїм новоспеченим механіком, з яким ми були давно знайомі і дружили, прослуживши декілька років в одному підрозділі раніше - де встигли достатньо повоювати разом, (правда в піхотному строю), саме його беха перед цим і загубилась в тумані війни на розбомбленому заводі. Позитивну роль ще зіграло, що малий, котрий був приписаний до машини, працював з неї лише в учебці і до фаху особливою любов'ю не страждав (практика - коли люди стоять на одних посадах, а служать на інших цілком буденна армійська дійсність). Відтак, діло було вирішене і ми в вдвох на своїй конячці, поїхали на виділену позицію виконувати поставленні задачі, заразом роззосереджуючи техніку (оскільки 4 бехи в ряд на віддалі 70-100 метрів одна від одної, хоч і в капонірах, представляли собою досить ласу ціль).

Позиція (котра знаходилась в посадці перпендикулярно по відношенню до попередньої, десь трохи більше ніж за кілометр через поле озимини) представляла з себе все то й же капонір, з ямою під БК і ще одною під продукти, що заразом виконувало функцію укриття. Основною задачею стояло прикриття взводу, та як чергова машина на виїзд.

Через деякий час після нашого перебазування, з служби РАО приїхав взводний шишарік і привіз бк, котрого було, як то кажуть: "хоч сракою жуй", що не могло не розчулить мою тонку натуру, ранену досвідом війни в ООС. Бувало, щоб випустить 2-3 снаряди інколи треба було пройти 7 кіл пекла з різних погоджень ледве не на рівні комбрига, а робота "під шумок" могла цілком вилитись в догану та іншу мозгойобку, не кажучи вже за те якого детективу коштувало інколи розмутить "лівака", для чого тре' було мать зв'язки в усіх батальйонах бригади, а інколи і знайомство не тільки у своїй. В моєму доробку навіть була пригода, як його обміном розмучували в правосєків (звідки в них були снаряди до бмп, історія умалчує). Тож ось тобі, щось з півтора десятка ящиків "кабанчиків" і проступивші радісні ледве не сльози з моїх очей:)

В подальшому ж чекало очікування, бо перших кацапедр ми поїхали кошмарить днів через 10, якщо не через 2 тижні. На нашій другорядній ділянці ще не було активних бойових дій, москалики тільки-тільки підтягували свої кілометрові "кишки" для ударного угруповування, котрі як на сафарі шарпались військовими та небайдужими громадянами з усіх сторін, на всій своїй багатокілометровій протяжності. В цей же час розгортаючись шаленими темпами, точився зубодробильний піздорєз північно-західніше Києва.

Єдиним винятком був розстріл машини корегувальників чи рекогносцирувальників, моїми колишніми співслуживцями з бмп - цивільна машина, вкрадена в сусідній області просто в наглу під'їхала з посадку, що плавно виходила з села (обрамлючи невелику грунтовку) за котрим ми стояли і 2 недоброзичливці дуже нагло метрів за 600 від нас почали зйомку позицій, за що отримали кілька черг з 30-міліметрового аргументу, а вдогонку ще й маслят з ПКТ. Одного вочевидь змогли забаранить, судячи з шматків рваного м'яса котре лежало довкола.

Навідник - молодий хлопак, що прийшов в роту під час крайньої ротації перед моїм звільненням, відпрацював на відмінно, враховуючи, що це була його перша бойова стрільба. На жаль, машин виявилось 2, і та що була "на підхваті", встигла забрати уцілілого шпійона та підранка, що скоріш за все швидко перейшов в категорію жмура; як раз в той час коли козаки лишень вийшли пройтись-глянути на результат.

Машина була в решето, в бардачку валялось кілька десяток сімок різних операторів, впереміш з певною кількістю кнопкових телефонів та свіжих автомобільних карт по всій машині, чого явно було забагато для звичайної поїздки на природу. Того сумнівів, що це була не спонтанна фотосесія - не лишалось жодних.

Цікавинки на тому поки закінчились і ми з моїм механіком, якщо й воювали наступний десь тиждень часу, то хіба з побутом та відлижною холодригою. 

Взагалі армія як суспільна одиниця і війна як явище, завжди була тим надійним "виходом за межі комфорту", повною перезагрузкою світу навколо, про який без кінця тріпаються офісні пролетарі на курилках в обідню перерву, разом з іншим насельниками постіндустріальної епохи, але так нікуди і не виходять, лишаючись і надалі в полоні ринку примітивних розваг, вражень та нестримного потоку споживання інформації, відособлючись від творочого плекання дійсності, через що і отримують всілякі вигорання з гамузом мегаполісних неврозів.

Вояки ж за дефолтом, живуть в світі абсолютно несимуклярізованому, де є простір і для чуда з міфом, та де всі категорії, про які атомізований посполитий епохи пост-модерну здогадується переважно лише поступом споживання художнього контенту чи сімейних розповідей про давно минулі дні - від смерті, до честі та любові.

З цього крайнього взаємонерозуміння обидвох суспільних станів, як правило і породжується всіляка біхейвориська єресь про солдат як безкінечних птрс-ників, котрі потребують безкінечного жалю та мозгоправних маніпуляцій, хоча в дійсності саме солдати і є найбільш здоровою (в тому числі психічно) частиною суспільства, хоч і не безкінечно; для щастя котрим потрібно не так вже й багато, з огляду на концентрованість, амплітуду та якість пережитих вражень, що визначаються не підбіркою нетфліксу, а найжорстокішими явищами і вираженнями епохи. Навпаки, це суспільство котре в нашому випадку з відставанням (Слава Богу!) тягнеться шнурком в фарватері загальнозахідних цивілізаційних процесів, потребує невідкладної екзистенційної допомоги, припаркою для чого зараз виступила війна котра зачепила всіх до одного українців, що безсумнівно непогано витвережує та оздоровлює суспільство спускаючи його до грішної землі з полону різномастних ілюзій та екзистенціалістської брєдятіни, котрою нашпиговують нашого європейською брата останні 70 літ, шляхом споживання деконструктивістської "творчості" всіляких французьких недоносків.

В конкретно моєму випадку, це мало наступний вигляд: я будучи людиною досить таки лінивою і довго запрягаючою за півроку між звільненням з армії та мобілізацією, звісно ж встиг уже обрости буржуазним душком, проїдаючи кровні дємбєльські філки, в декораціях дрібноміщанської возні, коли весь рід твоїх занять проходить в перегортуванні стрічки, походом в ларьок по цигарки та небажанням пошуку роботи. Але мені, було цілком простітєльно, оскільки я і так збирався підписувати піврічний контракт, рівно тоді коли вчергове заїбе оточуюча дійсність, подібне болото з "обнуленням" я вже переживав на проміжку між першим дємбєльом та першим контрактом. Того цей етап війни з мобілізацією, хоч і заскочив (як вже писались в перших дописах) неочікувано, але сутнісно не здивував, до нього я був готовий та налаштований хоч і надіявся на трішки інакшу драматургію. 

Саме того спання під рідним наддніпрянським небом, по 4-6 годин на добу на бронежилеті, замість матрацу чи хоч би карімату, в мокрому через лютнево-березневий дощ зі снігом спальнику, та подушкою у вигляді аптечки набитою з рукавицями у шапку й підпертим під нею автоматом, я звісно сприймав за чудові духовні ліки, що досить брутально тягли за чуба з хащів комфортної городської битовухи - де якусь ледве не депресію може спричинить така дрібниця, як непрацюючий ліфт чи відсутність 4Же за містом.

Як же насправді мало потрібно людині, щоб бути, якщо не щасливою, то точно задоволено

Нема води? Натопим снігу

Нема чашки, щоб попити чаю? Банка з під з'їденої тушонки цілком піде, і нічого що вариво перші рази буде віддавать її душком.

Не мився і не роззувався тиждень (десь стільки часу нам організовували першу баню)? Вологі серветки допоможуть.

Нема серветок? Замочений окропом в тій же банці/чашці туалетний папір задовольнить спокійно більшість ваших гігієнічних потреб. А маючи півторачку води і воєнну закалку, ви цілком собі можете помитися, з відчуттями після цього, котрі вам не дасть ніяке джакузі з гідромассажем

Хуйовий інтернет? Книжка є під рукою, в моєму випадку Біблія (на всі випадки життя - річ незамінна)

Дефіцит спілкування? Вас аж цілих двоє, а 2-оє воєнних - "красівих здоровєнних" завжди найдуть яких байок потравить один одному за чаєм в банці з під тушонки і одною на двох пальоною цигаркою, не говорячи вже за молитовну практику

Холодно? Нарубай хмизу і розведи вогнище

Нема сокири? Ламай руками, чи в крайньому разі радій ранньовесняному сонечку, що вийшло, як у тій пісенці з дитсадочку

Нудно? Мочалку в зуби і вимочуй воду з гамулою по машині.

Зажурився? Подзвони рідним, і перекинся кількома такими рядовими, але важливими і дорогоцінними фразами, які цінувати починаєш лише в часи випробувань.

А тут диви знайшов ще й якесь заскирдоване минулорічне сіно - чудове ложе разом з тим же броніком і наполовину поточеною шашелем шубою, котру дали якісь місцеві пенсіонери; полазив і притяг трохи пльонки, розбив пару пустих ящиків з під снарядів, трохи помахав заступом, приніс пару жердин і - вуаля! Сухе й відносно просторе бунгало готове, не готель Хілтон звісно, зате й руки як виявляється, коли тре' з правильного місця ростуть, хто б міг подумать?

Кудись за непотрібністю, моментально дівається потреба маніфестації свого цифрового образу з купою найобистих фільтрів (єдину соцмережу де був присутній закинув підписавши після 2,5-річної перерви контракт і потрапивши знов на фронт на Світлодарку), визначення Буття 21-го століття, аля: "я інстаграмлюсь - значить я існую", пропада як чорт від ладану - розбиваючись своєю нікчемністю об епохальність подій. Як кобилі другий хвіст стає потрібна, невротична звичка до споживання новин та взагалі масивних каскадів інформаційного сміття, цілком вистачає новин з фронту і то значну частку яких становлять вісті від побратимів та зведення у внутрішньобригадній розсилці. Цілком достатнім є повідомлення з дому, шо все добре. Всякі "нагальні" цивільні справи, з супутньою біганиною, займають своє заслужене місце дріб'язкового непотребу, котрий змітається як сміття віником з долівки, а чільним стають вічні данності: Господь, Родина, Батьківщина - котрі не так просто часто розгледіти у безкінечних перегонах за невідомо чим і невідомо на що, типу матеріалістичних приманок як кар'єра, одпуск в Єгипті чи черговий кредит на 35-у плазму, щоб повісить в туалеті, бо 34-а куплена півроку тому, вже тиждень як вийшла з моди.

Поряд з цим роззісіюється, як ранкова димка втома від неробства. Спиш мало - а висипаєшся, хоч і різко потрапляєш в колію з значними фізичними навантаженнями. М'язи які б ще трохи і атрофувались від пролежнів, швидко вертаються в тонус. Кудись діваються хвороби, особливо дуже драматизовані з супутньою істеричною шизою довкола, як та китайська простуда - не пам'ятаєте як називається

Розум просвітлюється і знову чітко відтворює події, образи та людей, а не попадає в провалля безпам'ятства натужно намагаючись згадати, що ж було 20 хвилин назад.

Прям "Воля трудовому народу!", за яку махновці - анархи запорозьких прерій, щербили шабельки об лоби чекістів та денікінців.

Естетичні потреби більш не в'язнуть у верейці мемів, картіночок і відосиків, а цілком задовольняються співом перших пташок, що вертаються додому за будь-яких обставин (а не як мюнхенське ТрО), суворою красою лісостепу котрий тільки виходить з сплячки, безкраїми полями що через кілька місяців вже будуть колоситися пшеницею, відблисками куполів сільської церковки (чудовий орієнтир до речі) в перших променях сонця, саме сонце, та вся інша краса Божого Творіння. Прям Вальдганг за рецептом дідуся Юнгера, котрим зачитуються в сирих шанцях молоді й нові авантюрні серця.

Щоб намацати ліки для душі, серця й тіла не обов'язково проходить через війну, але якщо вже опинились в її круговерті сприйміть її не тільки як трагедію, котрою вона з усіма втратами і лихами безумовно є, але і як шанс - чого всім вам бажаю.