Образа

Школа – найбільша будівля в селі. Хоч невисока, в два поверхи, та довга, зі спортзалом і їдальнею. Підвал раніше займала майстерня, де проводились уроки «Трудового навчання». Колись у школі взагалі відбувались уроки. Тепер в підвалі іноді ночують військові – коли затримуються в селі. Ні учні, ні батьки, ні вчителі до школи не заходять, бо потреби в цьому немає і ніхто до цього не примушує. Та й приміщення змінилось: стіни обшарпані чи постріляні, техніки не лишилось, усі до одного вікна забиті фанерами. Якісь стенди, портрети й карти все ще висять, але не настільки вони важливі, щоб комусь хотілось на них дивитись.

Перед головним входом – велика, за мірками села, площа. На ній ще вгадуються лінії і написи, які організовували учнів – дітей із цього села і двох сусідніх – на початку навчального року й у кінці. Асфальт потріскався й де-не-де піднявся хвильками, зі щілин визирає трава. Обабіч площі стоять лавки, за ними починається «зелена зона». Клумби, як не дивно, доглянуті. Квіти доцвітають, тонкі берізки тільки-тільки почали жовтіти, а високі старі ялини ховають горобців, зовсім не зважаючи на людей, які зайняли собою площу.

Привезли гуманітарну допомогу. Велика фура, як і всі попередні місяці, вмістила пів тисячі ящиків із продуктами. Одна людина – один продуктовий набір. Консерви, крупи, макарони, олія, згущене молоко, печиво – основне, що всім згодиться. Зібралося все село. Дружно розвантажили фуру, поскладали ящики перед сходами. Мирно, не штовхаючись, стали люди в чергу перед столом, за яким сиділи: сільська голова, її помічниця, а також двоє представників організації, якій належала фура.

Фура від’їхала на початок вулиці, одразу ж на її місці припаркувались кілька легкових автомобілів. Біля кожної лавки стояло щонайменше по три-чотири велосипеди. Селяни, показавши документи особі за столом, розписувались в одному, потім в іншому списку, дякували, отримували «гуманітарку» і відходили вбік. Якщо на сім’ю передбачалось більше ящиків, людина поверталась за наступним і, отримавши його, ставила біля першого. Хтось сам чи з допомогою закріплював ящик на велосипедному багажнику, хтось завдавав ношу на плече, хтось клав у машину. Було й таке, що і багажник, і салон автомобіля завантажувався десятком наборів – коли чи то сім’я велика, чи доставка сусідам. Найважче, певно, було огрядним жінкам, які везли на велосипедах по два-три ящики: один позаду, інші на рамі чи під нею. Щоразу, коли колеса перекочувались через горбки на дорозі, вантаж підстрибував, нахилявся вбік, людина втрачала рівновагу й притискалась тілом до непевної конструкції.

- Краще б у торбах то всьо давали, - сказала жінка, вже майже бабуся, яка сиділа на лавці під ялиною.

- Мені без різниці, як його не получати, - відмахнулась друга, така сама за віком. – В ящику чи в торбі – однаково ні-чо-го. Нема.

В словах її чулась образа. Видно, вона не очікувала, що залишиться ні з чим.

- А ти вже підходила? – запитала вона.

- Ні, я пізніше. Нащо воно в черзі стояти? Ноги затікають, коли стою.

Перша жінка взялась розказувати про своє здоров’я, якого нема. Ноги ниють, вени понапухали, так що кожну відчуває – особливо ввечері і вночі, аж заснути не вдається. То, раніше, можна було б поїхати у місто, а зараз – як? Дороги нема, грошей нема, та й тих лікарів чи застанеш чи ні, а нащо їхати, коли не знаєш, чи буде з того користь? Та медична бригада, що приїжджає раз на місяць, - то так, для простих болячок. Ну, перенаправили вони її на хірургічне відділення, а як до тої лікарні доїхати? А що там робити? Де брати гроші? Спасибі, помогли.

- Дивись, і Будько свого набора получив, - перервала розповідь обділена жінка, яка, киваючи співрозмовниці, вивчала очима все, що діялось перед школою. – Диви, ще один несе. Що, і третій візьме? Боже, нащо йому стільки?

- Може, Маньчуковій занесе. Вона лежить, а їсти ж тоже хоче.

- Думаєш, занесе?

- Та ясно, що не собі лишить.

- Ой, не знаю. А йому самому нашо ті набори? Диви, яка машина! Я так думаю: в кого машина є на ходу, та ще й така, в того і гроші на бензин є. А раз є чим машину кормити, то себе, значить, точно голодом не море.

- Була і в нас машина, - відволіклась перша жіночка. – Продали якраз перед войною. Щоб знали, що таке почнеться – не продавали б. Але хіба хто знав?..

Вийшло сонце, враз стало тепло.

- Добрий день, Михайлович!

- Дай боже здоров’я!

- Забрали подарунка?

- Аж два!

- Буде жінка довольна?

- Та буде!

- Ну, привіт їй!

- І ви свойому!

- Спасибі!

Тільки чоловік відкотив велосипед на інший бік дороги, перша жіночка повернулась до подружки й мовила, киваючи головою:

- Отак от…

На це ніякої відповіді не було. Тільки такі ж кивання й погляд в землю під ногами.

- А чим я не така, як вони? – продовжила через хвилину-другу. – Що, я хіба багатше живу? Он, Масько – диви на неї. Вийшла крашена, в білих носочках. І не стидно їй за олією сюди приходити?..

- Приїжжати, - виправила її сусідка з хворими ногами.

- А нічого, стоїть у черзі, і своє получить. Значить, не стидно. Молоде, здорове – і лізе, лізе!..

Набігла хмарка, подув вітерець. Листя на берізках зашелестіло, стрепенулось волосся. Здавалось, що й черга почала рухатись швидше.  

- Та може щось і лишиться, не переживай. Хтось, може, не прийшов. Чи, може, запасні набори є.

- Нічого мені не треба! Не візьму!

- Та не сердись.

- Я не серджусь! А просто не хочу.

- Та бачу, що сердися!

- Не треба мені тої подачки!

- Лишнім не буде, пригодиться.

Мабуть, що з цим можна було і погодитись. Та жінка не хотіла погоджуватись. Помовчала, тоді мовила:

- Ти знаєш, що я тобі скажу? Краще б вони замість цих подачок нормально людям помогли. Возять ці каші, возять – і одне й те саме. Хіба ми самі себе не прокормимо?

- Хіба ж воно тобі не треба? – відповіла жінка, поглядаючи, скільки їй ще лишилось чекати, поки черга розсмокчеться. - Як безплатно, все-таки якась поміч…

- І що? Зробили з нас таких бідолах, що ми й цьому раді. А хіба ми такі були?

Пригадали, що до війни і роботу якусь мали, на своїх городах і чужих гектарах заробляли. І на все вистачало. Тяжко було, зате своїм трудом, без подачок.

- Ну, а це – позорисько. Такої помощі нам не треба.

- Це ти так кажеш, бо тобі сьогодні нічо не дісталось. Місяць назад ти так не казала.

Це правда, проти якої нічого було сказати. Жінка помовчала, киваючи головою і дивлячись собі під ноги. Сиділа так, поки не придумала:

- А тепер ясно бачу – нам не така поміч треба.

- А якої тобі треба?

- Якась така, яка поможе нам вернутись до нормального життя. Хай войну закончать – дальше я розберусь.

- Дай бог, щоб закончили, - погодилась перша. – Але я в це не вірю. Не так скоро воно робиться, як нам хочеться. Хочу вірити, але нема віри. Хтось на цьому добре заробляє. Комусь це вигодно.

Зайшла мова про політику. Говорили так довго, що від черги нічого не лишилось. Пішла жіночка пробувати свого щастя – дізнаватись, чи є для неї ящик чи нема.

Поки одна займалась питанням біля столу, друга розглядала зі своєї лавки людей на площі. Всі знайомі, всіх давно знає. І майже всі з ящиками. Ондого Антошка – той п’яничка всюди влізе. І дружбан його полуумний теж без подачки не лишився. І нормальні люди з її вулиці, колеги колишні із пошти, і з вулиці її сім’я молода – всі, виходить, є у тих списках. А її імені – нема. Раніше завжди була в списках, а тепер чогось нема. Це, певно, голова села щось намішала. Себе і родичів своїх, ясно, вписала. А її – і чого, питається? – не внесла. Ох і голова! Услужила! Помогла!

- А мені одненький таки полагається, - без радості, щоб не хвалитись, сказала жіночка із хворими ногами.

Поставила ящик на лавку й сіла відпочити.

- От зараз помощнік приїде, загрузимо на багажник та й почалапаємо. Роботи ще вдома…

Посиділи мовчки.

- Слухай, то може тобі нічого не дали сьодня, бо ти не регістрірувалась?

- Я й раньше не регістрірувалась, а всьо було.

- Тю… Я каждий раз подаю документи.

- Ніяких я документів не подавала ніколи й не буду.

- Ну я тіки шо спитала у волонтьорів – вони кажуть, що набори повинні отримати всі, хто є у списках…

- Мене нема.

- … А щоб попасти у список, треба через голову зарегістріруватись. І вже голова передає списки їм, щоб вони змогли пощитати…

- Отака наша голова.

Горобці метушились, перелітаючи від гіляки до гіляки. На асфальті розглігся пес. Людей ставало менше. От уже й волонтери встали з-за столів і побрели до фури.

Жінки на лавці дивились, що наборів лишився ще добрий десяток. Може й два.

- Та піди попроси. Ти ж бачиш, скільки їх лишилось.

- Не піду.

- Та давай, ну!

- Не буду.

- Хочеш, я піду за тебе попросю?

- Не треба цього!

- Ну, я тоді для себе попросю, про тебе ніхто не знатиме.

- Ні, я сказала!

- Як знаєш.

Прийшов підстаркуватий чоловік, привів стареньку «Україну». Завантажив ящик на багажник, обв’язав його резинкою, пішов уперед.

- Ну, давай, пора нам додому, - попрощалась жінка, ідучи за чоловіком.

- Давай.

Лишилась сама на лавці. Дивилась на двері, в які голова і її помічники заносили ящики, за якими ніхто не прийшов.