ОСТАННІЙ БІЙ УПА

"Пам'ятай про великі дні наших визвольних змагань!"

Пройшло 10 років від смерті командира УПА Романа Шухевича і шість років від арешту останнього головнокомандувача Армії Василя Кука. Похідні групи відійшли на Захід, а хто не загинув - легалізувався в УРСР.  153 тисячі учасників і прихильників УПА було розстріляно, 134 тисячі заарештовано, 204 тисячі депортовано комуністичним режимом. До півмільйона осіб було репресовано за участь у повстанському русі. Проте боротьба тривала.

Остання повстанська боївка кілька років переховувалася на кордоні Івано-Франківщини та Тернопільщини, дбайливо зберігаючи вже непрацюючу рацію, справну зброю і друкарську машинку, на якій вони передруковували повстанські агітки, підписуючи їх різними датами, щоб створити враження масовості.

Група повстанців діяла з літа 1952 року, у складі: члена ОУН Пасічного Петра («Чорний», «Петро»), Марії Пальчак («Стефа»), дружини Петра та Цетнарського Олега.

Як вдалося з`ясувати, досліднику історії УПА, Роману Москалю, більшу частину свого часу в підпіллі в 1950-х роках ця повстанська група провела на хуторі Кубань села Цюцьків (з 1968 року радянська влада перейменувала його на Малинівку) в Рогатинському районі Станіславської (Івано-Франківської) області. Повстанцям допомагало вузьке коло довірених осіб сіл Шумляни, Боків, Підгаєцького району села Тростянець, Славитин, хутір Діброва Славитинська Бережанського району Тернопільської області, сіл Зеленів, Свистільники. Те, що на хуторі Кубань переховуються підпільники, жителі Цюцькова знали, але оунівців не видали.  Є свідчення, що підпільники навіть звертались до місцевого медпункту і навідувались до клубу.

Боївка зривала заходи радянської влади та проводила дії проти радянського активу в селах. Так, у червні 1959 року підпільники здійснили невдалу спробу ліквідації працівника КДБ – Підлубного Афанасія, а 12 жовтня цього ж року у тростянецькому лісі Бережанського району  відбулася остання акція цієї боївки УПА - ліквідація оперуповноваженого бережанського відділу КДБ, лейтенанта  Віктора Стороженка, який займався оперативним розшуком боївки «Петра»  і прямував на зустріч з агентом, що мав передати йому інформацію про підпільників.

Тяжкою для підпільників видалась весна 1960 року. У  березні, через небезпеку облави, їм прийшлося вийти раніше із зимової криївки до лісу. 14 квітня 1960 року оперативній групі Тернопільського УКДБ вдалося вистежити підпільників і з`ясувати  район розташування повстанської боївки. Туди прибули, на 45 машинах,  сили оперативної групи Управління КДБ у Тернопільській області та 12-й мотострілецький Римнікський загін внутрішньої охорони МВС СРСР. Трьом повстанцям протистояли більш як півтисячі солдатів, що оточили упівців щільним кільцем. У лісі біля хутора Лози, розташованого між селами Шумляни та Божиковим, відбувся  останній бій, під час якого Петро Пасічний отримав кілька кульових поранень у груди, а Олегу Цетнарському перебили ноги. Щоб не потрапити до рук кадебістів пораненими, вони застрілилися. Марія Пальчак* відстрілявши всі набої, здійснила невдалу спробу самогубства і пораненою потрапила у полон. Втрати противника становили – двоє поранених.

Бій боївки «Петра» вважається останнім збройним спротивом українських повстанців. Однак збройні сутички та діяльність українських підпільників мали місце і після 1960 року.

5 листопада 1963 року два підпільники (один із них Поголод Микола) були виявлені відділом КДБ та прийняли бій, в якому загинули.

У квітні 1965 року у селі Улашківці Тернопільської області співробітники міліції виявили криївку, в якій переховувався член ОУН – Басюк Петро. Повстанець прийняв бій та відстрілюючись зміг смертельно поранити голову сільської ради. Водночас розуміючи безвихідь своєї ситуації та щоб не здатись живим в руки ворога, після кількагодинного бою підірвав себе гранатою.

У 1967 році відбулась остання сутичка українських націоналістів із комуністичним режимом. Село Рукомиш, що в Бучацькому районі на Тернопільщині, відоме своїми травертиновими печерами. Повстанець Михайлецький Юрій в одній із таких печер облаштував собі криївку, в якій переховувався близько двох десятиліть. Оперативна група Управління КДБ в Тернопільській області вийшла на його слід у 1967 році. Організувавши облаву на повстанця, вони оточили місце виходу з криївки та пробували викурити підпільника звідти вкинувши до печери дві димові шашки. Юрій, не маючи набоїв і не бажаючи здаватись в руки ворога, спалив себе. Ймовірно, саме його слід вважати останнім повстанцем, що поліг у боротьбі із комуністичним режимом.

Ряд повстанців продовжували переховуватись.

Одним з останніх повстанців був член референтури СБ ОУН Тернопільської області – Оберишин Ілля («Кобзар»). У підпіллі ОУН він перебував із 1944 року. Працював в референтурі СБ, а також, маючи медичну освіту, проводив санітарні курси для повстанців. «Кобзар» вийшов з підпілля лише 3 грудня 1991 року, коли почув про результати Всеукраїнського референдуму за незалежність.

Схожий випадок був і на Івано-Франківщині. Повстанець Я. Галущак переховувався в криївці, облаштованій у хаті сестри біля м. Тлумач і вийшов з підпілля лише у серпні 1991 року.

·     *Під час перестрілки Марію Пальчак було поранено в обидві руки. Щоб не потрапити у полон, вона пустила собі кулю в скроню, але куля застрягла в черепі й жінка залишилася живою. Марію було засуджено до  15 років ув'язнення. Після повного відбуття присуду (п'ять років тюремного ув'язнення та 10 років мордовських концтаборів) Марія Пальчак повернулася до села Шумляни, де мешкала в рідної сестри. Померла вже за часів Незалежности України.