Нові автократії

Автор тексту: Федір Кривенков

Редагували: Софія Грушанська, Владислав Остроухов, Максим Сиромолот, Анастасія Носальська

Дизайн обкладинки: Владислав Остроухов

Уявіть світ, де немає гучних репресій, масових арештів чи військових переворотів. Світ, де влада не змушує мовчати, а лише зменшує вашу видимість. Ви можете говорити, писати, протестувати — просто вас ніхто не побачить. Ваш обліковий запис не заблокують, але жоден із ваших постів не з’явиться у стрічці. Ви не сядете за ґрати за інакомислення, але втратите можливість купити квитки на транспорт чи отримати кредит. Це — не сюжет антиутопії, а модель новітніх цифрових диктатур. Китай, Росія та Іран уже проклали цей шлях. Але питання полягає в іншому: чи залишиться це проблемою виключно авторитарних режимів?

Авторитаризм 2.0

Сучасний авторитаризм більше не спирається лише на грубу силу та культ особи. Його головна зброя — контроль інформаційних потоків. Якщо раніше диктатори обмежували доступ до знань шляхом заборон і цензури, то сьогодні вони використовують інші механізми: інформаційне перенасичення, маніпуляції алгоритмами й цифровий контроль. Традиційні репресії змінюються на менш очевидні, але не менш ефективні методи. Створюється ілюзія свободи, коли громадяни можуть висловлювати власні думки; але насправді їхні слова губляться у вирі спеціально створеного інформаційного хаосу.

Китайський соціальний кредит

Ключовими інструментами авторитаризму 2.0 є цифрові технології. По-перше, задіюється механізм розпізнавання облич, що унеможливлює анонімність у громадських місцях. Камери фіксують кожен крок, а штучний інтелект аналізує поведінку людей. У Китаї одним із найпотужніших механізмів цифрового контролю стала система соціального кредиту. Вона функціонує як всебічний рейтинг громадян, оцінюючи їхню поведінку в реальному та цифровому просторі. Люди отримують бали за соціально "правильні" дії – такі, як благодійність, відсутність прострочених кредитів, активна участь у партійних заходах, – і втрачають їх за порушення правил, критику уряду або навіть за спілкування з людьми з низьким рейтингом. Покарання для "неблагонадійних" включають заборону на купівлю авіаквитків, обмеження доступу до державних послуг, неможливість влаштуватися на хорошу роботу або взяти кредит. Фактично, ця система є інструментом покарання та соціального тиску, що змушує громадян дотримуватися "правильного" способу життя та лояльності до Комуністичної партії.

Не менш важливим елементом контролю в КНР є "Великий китайський фаєрвол" (GFW) – унікальна система державної цензури, що блокує доступ до іноземних сайтів, соціальних мереж та новинних ресурсів. Китайці не мають можливості користуватися Google, Facebook, Twitter, Wikipedia та багатьма іншими західними сервісами. Будь-яка критична інформація про Компартію або події на кшталт протестів на площі Тяньаньмень жорстко фільтрується. Крім того, уряд активно використовує алгоритми штучного інтелекту для аналізу постів у соцмережах, автоматично видаляючи потенційно небезпечний контент. Завдяки цим технологіям китайський режим ефективно контролює інформаційний простір, формуючи виключно офіційний наратив і не залишаючи простору для альтернативних поглядів.

"Суверенний інтернет" і СОРМ

У Росії схожу роль відіграє система "суверенного інтернету", яка дозволяє владі створювати контрольований державою сегмент мережі, відокремлений від глобального інтернету. Завдяки цьому російський уряд може в будь-який момент обмежити доступ до небажаних ресурсів або навіть повністю відключити міжнародний трафік. Роскомнагляд, контролюючий орган, блокує незалежні медіа, соціальні мережі та будь-які платформи, що поширюють антирежимні погляди. У разі масових протестів або кризової ситуації влада може ще більше обмежити доступ до інформації, використовуючи як технічні методи, так і тиск на операторів зв’язку. Це робить населення вразливим до пропаганди та значно ускладнює координацію опозиційних рухів.

Ще одним ключовим елементом цифрового контролю в Росії є система оперативно-розшукових заходів (СОРМ). Вона дозволяє спецслужбам безперервно відстежувати телефонні розмови, електронні листи, історію переглядів у браузері та повідомлення в месенджерах. Усі великі провайдери зобов’язані встановлювати обладнання, що передає інформацію безпосередньо до ФСБ. Завдяки цьому будь-який громадянин може бути прослуханий, а будь-який політичний активіст – виявлений ще до того, як встигне організувати протест чи висловити свою позицію. Крім того, технології штучного інтелекту дозволяють аналізувати мільярди повідомлень у пошуках "неблагонадійних" висловлювань, що значно підвищує ефективність державного контролю.

Іранський "фаєрвол"

В Ірані уряд використовує "Національну інформаційну мережу" (NIN) – аналог китайського фаєрволу, що обмежує доступ до глобального інтернету та змушує громадян користуватися виключно державними платформами. Ця система не лише блокує популярні західні сайти та месенджери, а й дозволяє владі централізовано регулювати всі цифрові послуги. У періоди протестів уряд може швидко "відключити" весь зовнішній інтернет, залишаючи громадян без можливості комунікації із зовнішнім світом. Таким чином, влада може значно ускладнити координацію демонстрантів та ізолювати населення від незалежних джерел інформації.

Ще одним механізмом цифрового контролю в Ірані є використання штучного інтелекту для відстеження порушень ісламських норм. Камери відеоспостереження з алгоритмами розпізнавання облич аналізують поведінку громадян у громадських місцях, виявляючи тих, хто порушує норми ісламської моралі. Особливо це стосується жінок без хіджабів або громадян, які беруть участь у протестах. Людей, зафіксованих такими камерами, можуть штрафувати дистанційно або навіть затримувати без попередження. Крім того, алгоритми аналізують публікації в соціальних мережах, автоматично виявляючи контент, що містить критику режиму чи "аморальні" погляди. Таким чином, технології штучного інтелекту в Ірані не лише доповнюють традиційні методи репресій, а й роблять їх більш ефективними та всеосяжними.

Як цифрові диктатури приховують реальність?

Інший важливий механізм цифрової диктатури — алгоритмічна цензура. На відміну від традиційних, коли влада прямо забороняє певні висловлювання, нові методи обмеження свободи слова працюють хитріше. Наприклад, ваші повідомлення можуть просто не з’являтися у стрічках інших користувачів. Так, влада не забороняє опозиційні погляди, а лише ефективно їх приховує. Також активно використовується тактика інформаційного перевантаження: серед тисячі суперечливих новин важко відрізнити правду від брехні. Такий підхід випробуваний у Росії, де медіапростір наповнений настільки великою кількістю фейків і маніпуляцій, що люди просто втрачають здатність довіряти будь-якій інформації.

Китай, Росія та Іран створили унікальні моделі цифрового авторитаризму. У Китаї контроль за суспільством досяг такого рівня, що громадяни самі змушені стежити за своєю поведінкою, аби уникнути санкцій. Влада не змушує мовчати — люди самі уникають певних тем, знаючи, що система оцінює їхню лояльність. Росія, натомість, розвинула стратегію гібридного контролю: поряд з репресіями активно використовуються цифрові механізми маніпуляції. У свою чергу, Іран відпрацював модель ізоляції інтернету: державна цензура там настільки всеосяжна, що країна фактично існує у власному цифровому просторі, відмежованому від решти світу.

Часто авторитарні режими висвітлюють як відсталі або неефективні, проте це небезпечна ілюзія. Китай, Росія та Іран розробили складні системи інформаційного контролю, що демонструють високу технологічну адаптивність. Недооцінювати їх означає ігнорувати реальні загрози, які ці моделі становлять не лише для власних громадян, а й для всього світу.

Цифрова пастка: чи можливий баланс між безпекою та свободою?

Чи є вихід із цієї цифрової пастки? Досвід опозиційних рухів Гонконгу та Ірану показує, що люди знаходять шляхи боротьби. Використання месенджерів із наскрізним шифруванням, VPN та анонімних соціальних мереж поки що дозволяє обійти державний контроль. Проте диктатури теж навчаються: у Китаї розробляються методи автоматичного виявлення заборонених ключових слів навіть у приватних чатах; у Росії влада блокує VPN; а в Ірані експериментують з технологіями фільтрації всього трафіку.

Та найбільша небезпека полягає в тому, що ці технології можуть проникати й у демократичні країни. Уже сьогодні багато держав використовують цифровий нагляд під приводом боротьби з тероризмом чи дезінформацією. Алгоритми соцмереж дедалі більше впливають на політичні уподобання користувачів, створюючи ефект "інформаційних бульбашок". Західні уряди також запроваджують механізми контролю над контентом, обмежуючи поширення певної інформації. Якщо такі практики не будуть врегульовані, межа між цифровим авторитаризмом і демократичним регулюванням може стати розмитою.

Хоча в демократичних країнах і немає жорсткого державного контролю над інформацією, прояви цифрового авторитаризму можуть виникати через інші механізми. Зокрема, через так звану культуру скасування (cancelling), яка створює певні соціальні та професійні обмеження для тих, хто не поділяє панівні суспільні або політичні погляди. У таких випадках люди можуть зазнавати тиску з боку громадськості, корпоративних структур або медійної екосистеми. Окрім цього, як раніше згадувалося, алгоритми соціальних мереж формують "інформаційні бульбашки", коли користувачі обмежені в доступі до контенту, який не відповідає їхнім поглядам.

Наприклад, у США та країнах Європи розгортаються дебати навколо цензури в інтернеті, де великі платформи, ось-як “Фейсбук”, “Твітер” чи “Ютуб”, під впливом як державних ініціатив, так і внутрішніх політичних і корпоративних інтересів, обмежують поширення певної інформації або блокують акаунти, що суперечать офіційним наративам. Це створює ситуацію, у якій свобода вираження обмежується не через пряму цензуру з боку влади, а через економічний та соціальний тиск. Технології цифрового нагляду, що використовуються для боротьби з тероризмом, дезінформацією та хейтом, також можуть стати інструментом нагляду. У такому випадку уряди або платформи приймають рішення про те, які голоси та думки повинні бути замовчані через їхню невідповідність до певних політичних чи соціальних норм.

Майбутнє цифрової свободи

Цифровий авторитаризм — це не лише проблема Китаю, Росії чи Ірану. Це глобальний виклик, що ставить під сумнів саму концепцію свободи в цифрову епоху. Технології, які сьогодні використовуються диктатурами, можуть завтра стати інструментами контролю навіть у демократичних країнах. Майбутнє залежить від того, чи зможе суспільство контролювати алгоритми так само, як влада контролює суспільство. А ось чи залишиться інтернет простором свободи, чи перетвориться він на глобальну систему цифрового нагляду — вирішувати нам.

Редакція рекомендує:

Нас стає менше – і це проблема — чи готова країна до майбутньої кризи старіння, і що з цим робити вже зараз?

Вороги народу: нотатки про злочини СРСР — жахи сталінських репресій: розкуркулення, депортації, масові страти.

Зрадити сім'ю заради комунізму: три історії з "червоного" Китаю.