Норми цивільно-процесуального права - Государство и право курсовая работа

Главная

Государство и право
Норми цивільно-процесуального права

Еволюція інституту мирової угоди у правових пам'ятках Європи і Росії та у правових системах сучасності. Договір у позовному провадженні в цивільному процесі України. Співпраця суду і сторін у процесі вирішення спору. Недоліки процедури розгляду заяви.


посмотреть текст работы


скачать работу можно здесь


полная информация о работе


весь список подобных работ


Нужна помощь с учёбой? Наши эксперты готовы помочь!
Нажимая на кнопку, вы соглашаетесь с
политикой обработки персональных данных

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
1. Мирова угода: поняття, види, історія становлення та розвитку
1.1 Еволюція інституту мирової угоди у правових пам'ятках Європи та Росії
1.2 Поняття "мирової угоди" в процесуальній науці
1.3 Інститут мирової угоди у правових системах сучасності
2. Мирова угода в цивільному процесі України
2.1 Мирова угода сторін у позовному провадженні
Список використаних джерел та літератури
Уніфікація національної правової системи України до правової системи європейського співтовариства поряд зі змінами матеріального законодавства вимагає змін законодавства процесуального.
В умовах проведення правової реформи основним завданням цивільного судочинства є забезпечення можливості вільної реалізації прав осіб, які беруть участь у справі. Одним із найважливіших принципів цивільного процесуального права України є принцип диспозитивності, змістом якого є широке коло правомочностей, від здійснення сторонами яких залежить розвиток процесуальної діяльності по справі.
Однією з форм прояву принципу диспозитивності є гарантована законом можливість сторін при досягненні домовленості припинити спір шляхом укладення мирової угоди. Здійснення права на укладення мирової угоди є ефективним способом врегулювання спору та ліквідації правового конфлікту між сторонами матеріального правовідношення.
Актуальність даної теми обумовлена тим, що у національній процесуальній науці мирова угода сторін, порядок її визнання та примусового виконання залишаються дискусійними, що спричиняє проблеми на рівні правозастосування.
Незважаючи на певні позитивні законодавчі зрушення в цьому напрямі, даний інститут залишається і тепер досить неврегульованим та подекуди неоднозначним.
Це призводить до деякого незбігу правозастосовної практики регулюючих норм за галузевою ознакою (коли однотипні та схожі відносини слід врегулювати кількома різними положеннями чинного законодавства з різним галузевим корінням), певних протиріч та несумісностей.
Об'єктом дослідження є суспільні відносини, що характеризуються диспозитивним методом правового регулювання, а саме, виникають у зв'язку з укладенням сторонами мирової угоди, визнанням її судом та закриттям провадження по справі, а предметом - норми цивільно-процесуального права, що визначають порядок укладення та виконання мирової угоди, правові наслідки її укладення тощо.
1. Мирова угода: поняття, види, історія становлення та розвитку
1.1 Еволюція інституту мирової угоди у правових пам'ятках Європи та Росії
Співіснування в рамках одного суспільства окремих індивідів зі своїми потребами, інтересами, поглядами, економічним становищем зумовлює виникнення конфліктів. Наявність у державі конфліктів саме приватного характеру є дестабілізуючим чинником і має лише один позитивний наслідок - висвітлює наявність проблеми, яку потрібно розв'язати. Саме суспільство завжди прагнуло й було покликане врегульовувати такі конфлікти, спочатку своїми силами - за допомогою громади, її думки, авторитету окремих членів суспільства, а згодом - за допомогою спеціально створених інститутів та прийнятих процедур.
Слід зазначити, що підходи до розв'язання конфліктів, що виникали між членами суспільства, завжди різнилися і були зумовлені особливостями історико-культурного розвитку відповідної громади, залежали від історичного етапу розвитку суспільства та економічного стану конфліктуючих сторін.
На сьогодні досягненням правової думки є розробка процедур примирення, у тому числі способу вирішення різного роду спорів шляхом укладення мирової угоди, який до того ж має законодавче закріплення та сформований як окремий правовий інститут. Проте і до сьогодні залишаються невирішеними окремі питання застосування цього інституту. З огляду на це актуальним є дослідження інституту мирової угоди як окремої процедури примирення не лише в статиці, а й враховуючи його розвиток, який відображений у правових пам'ятках.
Історія вирішення спорів - це історія співвідношення трьох основних його форм: насильницької (одним із проявів якої тривалий час була кровна помста), судової (за допомогою примусового відновлення порушеного права в судовому порядку) і форми примирення. Водночас аналіз праць дослідників історії вирішення спорів дає змогу здійснити іншу класифікацію, відповідно до якої можна виокремити насильницький і мирний спосіб вирішення спору. При цьому останній у свою чергу поділятиметься на власне мирові процедури та судове вирішення спору. Вирішення спору за допомогою втручання державної влади або іншого посередництва виключає свавілля сторін при вирішенні конфлікту, у зв'язку з чим за своєю сутністю судове вирішення спору розглядається як форма мирного його врегулювання. Отже, особливою ознакою тут є мирне, тобто без кровопролиття, характерного для давнього періоду - періоду індивідуалізму та неврегульованості відносин вирішення спору. Водночас самі судові процедури на відповідних історичних етапах розвитку правової думки і формування законодавства вже містять можливість застосування мирових процедур безпосередньо під час здійснення судового провадження.
Мирові процедури вирішення спору розглядаються як альтернативний, тобто досудовий, спосіб його вирішення. Але мировим буде не лише досудове вирішення спору. Мирова угода може також укладатись і в рамках провадження судових процедур, головною її ознакою є спрямованість на запобігання реалізації функції державного примусу.
Певному історичному періоду розвитку суспільства і відповідно інститутів держави та права відповідають притаманні саме цьому періоду форми вирішення спору та їх характерні ознаки.
Для давнього неорганізованого суспільства переважним є застосування насильницьких способів як реакції на образу, а саме завдання рівнозначної образи, пошкодження тощо. Проте з розвитком суспільних відносин більшість суперечок починає вирішувалась за участю громади й рідні. Зокрема, старійшини громади відігравали важливу роль у переговорах або виступали посередниками при врегулюванні, реєстрували договори як тільки їх було укладено. Із формуванням та зміцненням державної влади виникає необхідність не лише закріпити та обмежити відповідальність осіб за порушення суспільного спокою, а й забезпечити певний баланс інтересів окремих членів суспільства, в тому числі за допомогою надання сторонам можливості врегулювати спір мирних шляхом. Саме формування політичної організації є передумовою появи суду, який забезпечував мирне вирішення правових конфліктів, оскільки суд можливий тільки за наявності суспільної влади, яка могла б стримувати свавілля і обмежувати приватну помсту.
У римській державі врегулювання спору являло собою щось середнє між посередництвом й третейським розглядом. І хоча у римському праві ще мало місце застосування помсти у відповідь на образу, водночас стає більш виразною його спрямованість на пошук цивілізованих способів вирішення конфлікту. Римляни зверталися за вирішення спору до третейського судді, але останній не розглядався як владний орган, а його рішення не мали обов'язкового характеру. Проте сама можливість звернення до суду за захистом прав забезпечувалася державою і відповідно створення таких інституцій давало можливість сторонам розпочати процес врегулювання спору, який міг закінчитися примиренням. Зробити висновок про наявність попередньої процедури мирного врегулювання спору між сторонами дає змогу положення Законів ХІІ таблиць, в якому йдеться про необхідність здійснення спроби примирення сторін з метою запобігання судовому розгляду: "Если тяжущиеся стороны не приходять к соглашению, пусть (они) до полудня сойдутся для тяжбы на форуме или на комициуме. Пусть обе присутствующие стороны по очереди защищают свое дело". Як і в інших державах стародавнього світу, у римській державі не розрізняли кримінального і цивільного процесу, тому угода, спрямована на мирне вирішення спору, могла бути укладена як у рамках кримінальної, так і цивільної справи.
Дослідження положень Законів ХІІ таблиць, Кодексу Юстиніана, Дигестів, праць римських юристів дає можливість віднайти в положеннях цих джерел конструкції, які давали б можливість учасникам спору шляхом взаємних поступок усунути спірні пункти якихось своїх вимог і тим самим перевести ці права, вимоги у безспірні шляхом укладення відповідних угод як у письмовій, так і в усній формі, але за участю свідків. Така угода вважалася кінцевим вирішенням спірного питання, могла бути забезпечена судовим захистом і бути визнаною недійсною, що свідчить про властивий для неї матеріальний характер. Так, коли було доведено, що вона укладена під загрозою чи тиском, або особами неповнолітніми, то вона визнавалася недійсною.
Подібні угоди позначалися в римському праві як transactio ("вести переговори") у значенні відмови від вимоги, на яку погоджується сторона, задовольнившись отриманням меншого, порівняно з її початковою вимогою, або у значенні часткової взаємної відмови сторін від їхніх зобов'язань з метою уникнення порушення чи продовження судового розгляду.
Отже, саме в римському праві закладено початок формуванню інституту мирових угод. Практично всі зазначені положення, що встановлювали правовий режим мирової угоди в римському праві, були сприйняті з незначними модифікаціями в сучасному європейському континентальному праві. Це ще раз підтверджує відому аксіому про неоціненне значення римського права для подальшого розвитку як окремих правових інститутів, так і права загалом.
У ранньому Середньовіччі суперечки між приватними особами, як і раніше, вирішувались за правом сильного та владою вождя. Істотно ж вплинуло на порядок урегулювання спорів прийняття християнства народами Європи, що привнесло значні зміни й у право. Так, з'явилася писемність, у результаті чого були записані племінні звичаї: Салічна правда, Руська правда, які містили точний розмір грошових сум, що підлягають сплаті за різні правопорушення та заподіяння різного роду збитку особі й майну. Така регламентація полегшила проведення переговорів щодо врегулювання спорів і сприяла їх мирному врегулюванню.
У період зрілого Середньовіччя інститут мирової угоди вже відомий процесуальному законодавству багатьох європейських країн. Одним із найбільш передових державних зводів законів, що вплинули на розвиток права, був Статут Великого князівства Литовського 1588 р. Саме ця редакція Статуту увібрала в себе найкращі досягнення європейського законодавства того часу. У Статуті містяться, зокрема, норми про мирові угоди та орган, уповноважений здійснювати примирення сторін. Так, відповідно до артикулу 85 Статуту 1588 року цивільний спір між сторонами міг бути вирішений "полюбовним судом", результатом розгляду якого було прийняття рішення на підставі "компромісу". При цьому зі змісту положення артикулу 85 Литовського Статуту можна зробити висновок, що компроміс тут має значення як безпосередньо факту домовленості між сторонами - мирової угоди, так і значення письмового документа, в якому викладено такі домовленості. Крім того, передбачалося додержання певної процедури оформлення такого компромісу, а саме: підписання сторонами та засвідчення печатками суддів сторін так званого "листа судового". Саме із фактом дотримання встановленої процедури закон пов'язував відповідні процесуальні наслідки набрання чинності й захисту укладеної угоди, вирішувалось питання наслідків порушення однією зі сторін узятих на себе зобов'язань.
Визначальним завданням урегулювання спорів у середньовічній Франції було примирення. Французьке законодавство передбачало, що розгляд спору мировим суддею обов'язково повинен передувати порушенню справи у суді.
Інститут мирової угоди був включений у Цивільний кодекс 1804 р., що увійшов в історію під назвою "Кодекс Наполеона", на основі якого, як відомо, були прийняті цивільні кодекси багатьох держав світу. Отже, французький Цивільний кодекс врегульовував не лише майнові відносини, а й питання судочинства. У ст. 2044 Кодексу Наполеона ми знаходимо визначення мирової угоди як договору про завершення сторонами процесу (тяганини), яка вже розпочата або яка може мати місце у майбутньому, з метою запобігання їй. У кодексі визначено коло осіб, які можуть укладати мирові угоди, умови щодо повноважень сторін на укладення мирової угоди, способи забезпечення виконання мирової угоди, межі предмета регулювання мирової угоди. У акті також містилися положення, відповідно до яких укладення мирової угоди однією із зацікавлених осіб не створює наслідків для інших зацікавлених осіб, мирова угода має силу рішення останньої судової інстанції для осіб, що її уклали і не може бути оспорена, визначено процесуальні наслідки наявності помилки у мировій угоді, яка мала бути виправлена. При цьому мирова угода може бути визнана нікчемною, якщо має місце помилка або інші підстави визнання угоди недійсною.
Мирові угоди як спосіб вирішення цивільно-правових спорів відомі також і російському законодавству. Так, у "Положенні про губернські і повітові у селянських справах установи" знаходимо наступне положення: "Якщо особи, які почали спірно справу у мирового посередника, погодяться закінчити її миром, то умови примирення записуються в особливий акт, який підписується мировим посередником. Справи, таким чином закінчені, відновлені бути не можуть, акт зберігається у мирового посередника, а сторонам за їх бажанням видаються з акта копії". Отже, досягнута домовленість про мирне урегулювання спору оформляється у письмовій формі, але ще не має назви мирової угоди.
Судовими статутами 1864 р. були створені виборні мирові установи, які стали спадкоємцями інституту мирових посередників. У Статуті цивільного судочинства мирова угода розглядалася як правовий інститут - сукупність правових норм, які регулюють окреме коло питань, пов'язаних з укладенням мирової угоди: способи укладення мирової угоди, процедуру її прийняття судом, коло осіб, які її укладають, наслідки укладення. Статутом встановлено три способи констатувати укладення мирових угод: запис, який посвідчується нотаріусом чи мировим суддею (останньому не як судді, а як особі, яка виконує обов'язки нотаріуса); мирове клопотання; мировий протокол.
На підставі аналізу Статуту цивільного судочинства 1984 р. і праць учених дореволюційного періоду можна зробити висновок про наявність у процесуальній доктрині того часу концепції мирових угод, що ґрунтується на основних функціональних принципах процесу - змагальності і диспозитивності. Головними характеристиками зазначеної концепції були:
1) кваліфікація примирних процедур в цивільному судочинстві як спеціальних процедур досягнення мирових угод за умови покладення функцій примирення сторін не на суддю, що розглядає справу, а на особу, яка має спеціальні знання;
2) розуміння мирової угоди як такої, що має подвійну природу - цивільно-правовий правочин з визначеними у законодавстві процесуальними наслідками;
3) визнання допустимості як судових, так і позасудових мирових угод;
4) перевірка судом або нотаріусом (залежно від форми оформлення мирової угоди) відповідності мирової угоди встановленим у законі вимогам без розгляду по суті обставин справи у спорі, що припиняється мировою угодою;
5) наявність кількох процесуальних форм оформлення мирових угод (мирове прохання; мировий протокол; мировий запис);
6) допустимість укладення мирової угоди на всіх стадіях процесу, зокрема у стадії примусового виконання рішення суду, що набрало законної сили.
Слід зазначити, що сама ідея мирного врегулювання спору в російському законодавстві фактично запозичена із французького. Саме Кодекс Наполеона у Європі та Статут цивільного судочинства 1864 р. стали тими визначальними актами, на положеннях яких формувалось законодавство сучасних європейських держав та держав, які існували у складі Російської імперії або виникли на її теренах.
Погляд на розвиток інституту мирової угоди в історичному контексті свідчить, що прагнення до мирного врегулювання спору - це споконвічне прагнення, притаманне не лише конкретній людині, а і суспільству загалом. У зв'язку з цим основним завданням законотворців є розробка ефективних механізмів реалізації такого прагнення на основі запозичення позитивного досвіду попередників.
1.2 Поняття "мирової угоди" в процесуальній науці
Мирова угода, як правове явище, еволюціонувала разом з розвитком права і лише з часом оформилася в той правовий інститут, який ми маємо сьогодні.
Сформульовані науковцями підходи до сутності мирової угоди можна розділити на три групи за їхнім змістом. Представники першої групи наголошують на матеріально-правовій, цивілістичній природі мирової угоди, вважаючи її договором. Друга група вчених, найяскравішим представником якої є Р.Є. Гукасян, розглядає лише процесуальний аспект мирової угоди, а саме як процесуальний договір, процесуальне повноваження, процесуальну дію. Третій підхід до сутності мирової угоди полягає у поєднанні аргументів двох попередніх, тобто правова природа мирової угоди має комплексний характер - матеріальний і процесуальний, приватний і публічний.
На мою думку, при дослідженні юридичної природи мирової угоди слід враховувати те, що остання існує у рамках інституту захисту цивільних прав. Захист прав припускає систему способів, форм, засобів захисту, тобто здійснюється комплексно, за допомогою відносно самостійних і різних за галузевою приналежністю, матеріально-правових способів захисту суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів і процесуальних форм й засобів їх здійснення. Інакше кажучи, суттєвим в інституті правового захисту слід вважати єдність його матеріального змісту і процесуальної форми. Ця єдність полягає в тому, що можливості матеріально-правового характеру, які надаються особі, можуть бути реалізовані шляхом їх здійснення у встановленому законом судовому порядку.
Щодо мирової угоди це означає, що остання є складним правовим явищем, що стоїть на стикові матеріального і процесуального права. Заперечувати наявність у мировій угоді матеріально-правових елементів безпідставно, оскільки спір, що розв'язується за її допомогою, виникає і закінчується у сфері саме матеріального права. Однак перенесений у процес спір набуває нового, процесуального значення. Врегулювання спору в сфері матеріального права не передбачає безпосередньо будь-яких процесуальних наслідків. Для цього необхідні відповідні процесуальні дії. Такими діями і є затвердження мирової угоди судом і, як наслідок, припинення провадження у справі.
Отже, тільки сукупність двох юридичних фактів - цивільно-правової угоди і ухвали судового органу, що затверджує її, складає мирову угоду. Це в свою чергу дає підстави говорити про подвійну природу мирової угоди. З одного боку, мирова угода - це угода між сторонами про завершення правового спору, з іншого - врегулювання матеріальних правовідносин.
У національному цивільному процесуальному законодавстві до цього часу не закріплено визначення поняття мирової угоди. Однак вченими пропонується ряд дефініцій.
Так, Фединяк Л. зазначає, що "поняття "мирова угода" означає укладену сторонами й затверджену судом угоду, відповідно до якої позивач і відповідач шляхом взаємних уступок ліквідують цивільно-правовий спір, що виник між ними. Це розпорядчий документ сторін як процесуального, так і матеріального права, оскільки, укладаючи мирову угоду, сторони розпоряджаються своїм процесуальним, а також суб'єктивним матеріальним правом і охоронюваним законом інтересом".
Згідно з визначенням, запропонованим Білоусовим Ю.В., "мирова угода - це укладена між сторонами та визнана судом домовленість (договір) про припинення спору між сторонами шляхом взаємних поступок, яка стосується їхніх прав, обов'язків та предмета позову".
Чорнооченко С.І., аналізуючи права і обов'язки сторін, дійшов висновку, що "мирова угода - це укладена в цивільному процесі угода між сторонами у справі і затверджена судом про умови припинення спору про право цивільне на підставі взаємних уступок - відмови позивача від частини своїх вимог або їх зміни, визнання відповідачем зміненого позову чи зменшеного розміру позовних вимог".
Фурса С.Я. та Фурса Є.І., говорячи про природу даного явища, зазначають, що "мирова угода - це двостороння угода між позивачем та відповідачем, при укладенні якої вони фактично заново визначають свої права та обов'язки у спірних правовідносинах".
У Науково-практичному коментарі Цивільного процесуального кодексу України за редакцією С.С. Бичкової під мировою угодою розуміється "правочин, укладений між сторонами цивільної справи, в якому спір, що існував між ними, врегульовується шляхом здійснення взаємних поступок. Тобто у такому разі сторони самостійно урегульовують свій спір, не чекаючи від суду встановлення істини у справі, і визначають собі ряд прав та обов'язків, які випливають із суті мирової угоди".
Характерними ознаками мирової угоди є:
2) може бути укладена тільки у справах позовного провадження;
3) заснована на взаємних поступках сторін;
4) може стосуватися лише прав та обов'язків осіб, які її укладають;
5) обмежена предметом пред'явленого до суду позову;
6) не порушує прав, свобод чи інтересів інших осіб.
Оскільки мирова угода є різновидом правочинів, хоча про неї і не йдеться в Цивільному кодексі, вона має відповідати вимогам, які пред'являються до цивільно-правових угод. При цьому зв'язок між цивільним законодавством та цивільним процесом має полягати в тому, що в межах цивільного процесу спеціальна процедура має забезпечити виконання всіх загальних вимог для набуття такою угодою властивостей законності.
Реалізація права на укладання мирової угоди обмежена певним колом цивільних справ: оскільки мирова угода є способом і процесуальною формою припинення спору про право цивільне, її укладання можливе лише у справах позовного провадження. Більше того, у справах зазначеної категорії, де відносини сторін врегульовані виключно імперативними правовими нормами, укладення мирової угоди слід визнати недопустимим, адже категоричні приписи закону у таких випадках не залишають місця для розсуду сторін.
На відміну від односторонніх угод, які також мають місце в цивільному процесі, мирова угода є двосторонньою, а тому за змістом може характеризуватись як шлях взаємних компромісів. Враховуючи те, що мирова угода стосується предмета спору, а за ст. 31 Цивільного процесуального кодексу України (надалі - ЦПК України), тільки позивач може змінити предмет позову, тобто саме позивач іде на поступки відповідачеві, але з боку відповідача також повинні мати місце певні поступки, наприклад, виконання рішення у повному обсязі скорочені строки, тобто добровільно. Тому незалежно від цього суд повинен застосовувати аналогію з Цивільним кодексом при перевірці дійсності цього правочину, оскільки така угода може укладатися в результаті погрози, тиску, омани, недобросовісних дій зі сторін.
Метою мирової угоди є врегулювання спору між самими сторонами і її умови можуть стосуватися лише прав та обов'язків сторін та предмета спору (ч. 1 ст. 175 ЦПК України). Зазначена мета може бути досягнута, якщо предмет такої угоди буде пов'язаний зі спірним правовідношенням та випливати з нього. Мирова угода, в якій нічого не вирішено про долю заявлених позивачем вимог і умови якого не пов'язані зі спірним правовідношенням, не приведе до усунення правового конфлікту між сторонами, а, відтак, не може визнаватися судом. Наприклад, нерідко суди неправомірно визнають мирову угоду, за умовами якої позивач відмовляється від позову, а відповідач зобов'язується здійснити якійсь дії (або ж також відмовляється від зустрічного позову). У даному разі конфлікт між сторонами не усунений, тобто мета інституту мирової угоди не досягнута, а кожен з позивачів не позбавлений можливості подати до суду заяву про відмову від позову.
Всі основні переваги мирової угоди (економія часу, сил, спрощення роботи суду тощо) втратять свій сенс, якщо мирова угода не буде кардинально вирішувати спірні правовідносини, враховувати інтереси всіх сторін тощо. У процесі обговорення умов угоди або перед затвердженням її судом всім заінтересованим особам повинна бути надана можливість ознайомитись з проектом такої угоди для того, щоб вони мали реальну можливість висловити своє ставлення щодо можливості суду її затвердити. До заінтересованих осіб належать не тільки всі спів позивачі та співвідповідачі, а й треті особи з самостійними вимогами та без самостійних вимог. Згода співпозивачів та співвідповідачів, а також третіх осіб з самостійними вимогами з умовами мирової угоди підтверджується особистими підписами сторін або підписами їх представників, а третіх осіб без самостійних вимог - відсутністю заперечень проти її затвердження судом, що відображається в протоколі судового засідання.
Умови мирової угоди завжди повинні бути сформульовані таким чином, щоб у майбутньому в сторін з цього приводу не виникало якихось розбіжностей і, головне, щоб вони були в змозі їх виконати.
Застосовуючи критерій присутності суду, його ролі, повноважень, виділяють такі види мирових угод: судові (укладаються в судовому засіданні) та позасудові. Позасудові мирові угоди поділяють на процесуальні (укладаються учасниками цивільного процесу відповідно до вимог норм цивільного процесуального права, спрямовані на припинення процесу, визнаються або ні судом; такі мирові угоди мають юридичне значення тільки за умови визнання їх судом) та не процесуальні (їх укладають особи, які не є учасниками процесу, без звернення до суду, якщо одна із сторін не процесуальної мирової угоди (договору) не виконує її добровільно, а протилежна сторона звертається у зв'язку з цим до суду, то наявність такого договору буде однією із обставин справи, письмовим засобом доказування, належність та допустимість якого буде оцінюватися судом залежно від форми та змісту документа).
Отже, мирова угода є складним юридичним явищем, до якого входить договір як угода цивільного права та ряд елементів процесуального характеру. Можна навіть сказати, що це своєрідний матеріально-правовий спосіб захисту суб'єктивного права (як засіб здійснення прав та інтересів в разі їх порушення або оспорювання), сплав цивільно-правової угоди і спеціально встановлених законом процесуальних дій.
1.3 Інститут мирової угоди у правових системах сучасності
Ідея врегулювання спору мировою угодою відображає покликання правосуддя. А назва місцевих судів як мирових, яка на сьогодні закріплена у законодавстві Російської Федерації ще раз підтверджує характер судової влади, яка покликана не стільки судити і карати, скільки мирити й усувати спори та конфлікти.
Загалом інститут мирової угоди відомий майже усім правовим системам сучасності. Проте назва цього інституту, юридичний зміст, об'єкт, суб'єкти укладення мирової угоди, стадії процесу, на яких допускається її укладення, тощо можуть бути неоднаковими у різних державах. Наприклад, не у всіх державах існує термін "мирова угода". Та й для процедури її укладення застосовують інші терміни. У США -- це "посередництво" (mediation), "примирення" (conciliation), "мінісуд" (minitrial), у Великобританії -- "посередництво" і "примирення", у державах системи континентального права -- "примирення" (conciliation).
Юридичний зміст мирової угоди за законодавством різних держав не завжди є однаковим. Так, у Іспанії, Нідерландах мирова угода -- це різновид договору, змістом якого є фіксація обіцянки виконати певну дію чи утриматися від певних дій. Цей договір характеризується добровільним порядком його виконання. У державах системи "загального" права мирова угода також є різновидом договору. Однак на відміну від договору, який укладається відповідно до законодавства держав системи континентального права, цей договір є зобов'язанням відшкодувати збитки у разі невиконання обумовлених дій. У Японії, Франції, постсоціалістичних державах Європи та деяких інших мирова угода розглядається як вид судового рішення, який може оспорюватися у порядку, передбаченому для судових рішень. У Німеччині мирова угода є різновидом виконавчого документа і, керуючись принципом диспозитивності цивільного процесу, сторони мають право відкликати таку угоду.
У польському праві мирова угода (ugoda) - поіменований консенсуальний договір, метою якого є ліквідація спору і примирення сторін. Дефініцію мирової угоди наведено у ст. 917 Цивільного кодексу Республіки Польща, де зазначено, що мирова угода є договором, у якому сторони домовляються про взаємні поступки у сфері існуючого між ними правовідношення з метою усунення сумнівів щодо зобов'язань, які випливають з цього правовідношення, або забезпечення їх виконання, або усунення спору, який вже виник чи може виникнути в майбутньому.
Законодавство держав передбачає різні об'єкти, з приводу яких може укладатися мирова угода. Наприклад, у Японії примирення може досягатися з усіх цивільних та сімейних спорів. В Іспанії не можуть бути об'єктом мирової угоди питання сімейного права, питання, пов'язані з особистим статусом особи, деякі фінансові питання. У державах системи "загального" права мирова угода може укладатися з приводу відшкодування збитків.
Мирова угода може затверджуватися судом. Наприклад, суди США обов'язково затверджують мирові угоди у спорах за позовами неповнолітніх або недієздатних осіб, певних довірених осіб, кількох осіб. У інших випадках суд приймає договір про врегулювання без дослідження його справедливості та добросовісності сторін.
За цивільним процесуальним законодавством європейських держав суд також наділений повноваженнями перевіряти умови мирової угоди. Зокрема, за ЦПК Республіки Польща суд перевіряє, чи предметом судової мирової угоди є цивільна справа, у якій можливе звернення до суду за захистом, і окрім того, чи вона стосується тільки тих правовідносин, характер яких дозволяє врегулювати спір шляхом укладення судової мирової угоди (наприклад, предметом мирової угоди не можуть бути невідчужувані права). Суд перевіряє зміст мирової угоди, формулювання якої мають бути зрозумілими, чіткими, які не породжують сумнівів, уможливлюють примусове виконання її положень під час виконавчого провадження. Предмет судової мирової угоди не може виходити за межі диспозитивності сторін, наприклад, у випадку процесуальної співучасті на укладення судової мирової угоди необхідна згода усіх співучасників. Хоч суддя відповідно до ст. 10 ЦПК РП зобов'язаний на кожній стадії процесу спонукати сторони до
Норми цивільно-процесуального права курсовая работа. Государство и право.
Реферат: Метатезис, димеризация и олигомеризация олефинов. Скачать бесплатно и без регистрации
Учебное пособие: Методические указания согласовано зам начальника по науке Главного управления кадровой политики, учебных заведений и науки Н. И. Доста 2000г. Утверждаю
Курсовая работа: Моделирование полотна АФАР моноимпульсной БРЛС
Учебное пособие: Металлургия железа
Культура Употребления Заимствованной Лексики Сочинение 6 Класс
Культура В Условиях Современной Реальности Эссе
Доклад по теме В чем же причина большой живучести института семьи?
Дипломная Работа На Тему Актуальные Проблемы Маркетинговой Деятельности Высших Учебных Заведений Современной России
Гарднер Собрание Сочинений В 44 Томах
Реферат На Тему Внутренние Войска Министерства Внутренних Дел Российской Федерации: История Становления И Развития
Тактика предъявления для опознания
Дипломная работа: Музыкальное воспитание детей дошкольного возраста. Скачать бесплатно и без регистрации
Какие Направления Сочинения
Контрольная работа: Формирование информационной личности в библиотеках и образовательных учреждениях
Дипломная работа по теме Исследование биомеханических и нейрофизиологических нарушений у пациентов с остеохондрозом поясничного отдела позвоночника
Реферат На Тему Экономика Южной Кореи
Учебное пособие: Архипелаг ГУЛАГ Солженицын А И том 1
1с Курсовые Разницы У Покупателя
Известные Казахские Деятели Искусства Эссе
Контрольная работа по теме Товарная политика и логистика предприятия
Учет и отчетность о движении денежных средств седьскохозяйственного предприятия - Бухгалтерский учет и аудит дипломная работа
Основополагающие задачи НАТО в области безопасности - Военное дело и гражданская оборона курсовая работа
Расходы геофизических организаций - Бухгалтерский учет и аудит реферат