Невчасний

Тотальна метафора 1939 року,

Коли Колесо Фортуни рухалось бензином, а не паром,

Коли хто не загинув - загине незабаром,

Прозріло Прикарпаття, причаїлося Полісся,

Під Бучачем чомусь а не в Бордо,

 Ні щоб століттям після – або до…

Я народився.

 Метафора ворот мурує бункер Бога.

Небо – небезпека. Гієнна зверху – спасіння в глибині,

Де древнє пекло. Я бомбосховища бетон видлубую молитвою твоєю…

Десь так «Отче наш що єси під землею».

 Хліб реквізовано, провини заважкі, труп винуваться дзьобає ворона.

В Небесне царство цілить протиповітряна оборона.

Не пам'ятаю батька. Але брязкіт гільз, дитячих іграшок,

І запах голоду, і ніс загострений у дядька мертвого Миколи…

Бабусю, її Біблію, і піч я не забуду думаю ніколи.

Як заздрили малі мені, коли вдалося в гетто матері зміняти

За хрестик чобітки неношені хороші,

Або згадаються солдати, що палять воші.

Після війни нас виселили в степ, у Ворошиловград,

Гуртожиток заводу - мати каже пекло, по-московськи «Ад».

Мені подобалось. Дитинство сяє так,

Аж світиться Барак,

Там темряви нема, бо пам'ять випромінює не так,

 Зворотньо. Бляшанку першому поцілити дрючком,

 Або картоплю спекти на пустирі між складом із заводом,

 Втекти з уроків… Щастя є!

А трохи згодом зміняти фінку в Хіміків за крадену консерву,

Кладеш на рейки п’ятака - щоб потім потягом розтерло…

Робиш фіксу - на зуб чіпляти,

Дивувати шиксу з 12 лінії,

Дурити самогон найкращий у селян села Узлісся

Так хочеться скидатися на тих кого боїшся

Країна пролягла через потилиці печінки, жовчні міхури.

Знайди недопалок зненацька і із недолюдком знайомим закури.

Цей простір, де ні дихати не здатен, ні дійти…

Безкраї обшири, що не поворухнутись,

Живуть і тут – нема такої скрути,

Щоб щастя не чаїлося під величчю мети.

Нас краще сонця гріє звичка до морозу,

 Хай стануть тільки всі у найсмішнішу позу,  

В ній буде ритм, шляхетність і завзяття,

Вони – товариші, народи-браття.

В 17 -  факультет філології.  У 18 – арешт.

Навішають все, 62 стаття врешті-решт.

За кодексом, я не пам'ятаю…

70 інсулінових шоків у 70-х.

У раю я мав би блаженство убогого духом.

Психушка - вже після тюрми і до кочегарки.

 Кар’єра то вгору, то додолом,

Життя – хвилясте.

Раз - пропустять передачку,

 А то вколють галоперидолу.

Юначе, я прожив життя і дам одну пораду,

Ти під нормального коси,

Щоб не являлося тобі,

Яку б не вішали статтю,

І за будь-якого ладу.

 Мій слідчий нарікав на некмітливість оперів.

Ще прагнув з'ясувати: хто приніс і що він говорив,

І звідки віє дух одвічної стихії…

Інтелігент - не боляче провадив слідчі дії.

В тюрмі пригнічена цілісність душить дух.

 Чуття тьмяніють, йдуть у конденсовану нудьгу.

 Тривалий страх стирає особистість –

Команда «Стій», навпочіпки присісти.

Ряди рабів, людей-щурів, людей-свиней,

Ти теж засуджений, Ісусе,

Змий з мене своєю кров'ю запах зони,

Щоб біса не унюхали менти,

І вертухай не сполошився сонний.

Краї іуд, роки ідуть, ув’язнене найвище і найгірше.

Спотворює Покора, а відмова перевершить,

І ваше горе, і мою біду. Підловлені, катовані, скалічені:

Вони ставали більше ніж людьми.

Легендою гидкої Колими.

Чи чудом втечі,

Чи через заперечення.

 Тюремний сенс - очікування волі.

Сенс волі губиться в дзюрчанні поламаного крану,

Кухонного оракула Кастальського фонтану,

У контрапункті краплі та слова, Розмови ритуал нічний і нескінченний,

Що повне, то тече, і ніщо не непевне,

Питання вічні – тема не нова.

Я все забуду зранку цього разу.

Так станеться - не донесеш і ти,

Сенс волі – смерть, з буття втекти.

Втечеш – загарбають - мені не переказуй.

Хто сумнівався – сів.

Той вмер, хто повстав.

Лиш той хто нудьгував, кроїв країну рідну - СРСР

Стояв коли лякав, упав коли набриднув.

 Братуха, золота доба була, не в казках,

 А у 1990-х роках.

Була свобода, бо ніхто не знав що буде.

Було бабло і блуд, любов-облуда.

Менти розгублені і дзьобали з руки,

Кредити під ніщо давалися – прикинь.

 Яка завгодно зброя з Придністров'я,

Все що з тюрми лишалося здоров'я,

Тоді проколото, пронюхано, пропито,

В багажнику завжди бейсбольна бита.

Тупочеш ніжкою - барига сам приносить гроші,

Голодними очима дивляться дівки,

 Чекаючи коли запросиш.

Зайдеш в кабак - мурчать блатні,

Мичать спортсмени, Не те що ви, що риси надбанні що гени,

 Гуляє терпигорець, він відкинувся, оцінює бригад,

Вдихає волю, кокаїн, тонку пред’яву ладить.

На шиї золотий ланцюг, важкий, грайливий.

Малий, ти пізно народився – може маєш сотню гривень.

 Менти хотіли грабувати замість тих кого ловили.

 Бандит плекав барижні мрії.

Барига прагнув у високі кабінети,

Надгробки хлопцям замовлялися, начальникам – багети.

Лохи, я бачу ти з таких, бажали, щоб кожен був запертий.

Вкраїні - спати чи померти.

Кінець пригоди – конфіскація, а не сальця кавалок.

«Стояти всім - ручонки на прилавок.

І протокольний молох, прокурорська мати,

Від нього відкупалася, а ні, щоб підірвати.

Зжер здобич, потім понт, життя, свободу,

Яку я думав, що здобув або здобуду.

2012. Мені за 70.

І я чекаю – повстання, помсти, прибуття,

Кур'єра пекла або раю…

Або не так - я все що той луганський хлопчик,

До яблук крадених, дівчат, книжок охочий,

Розбити дзеркала - бо я не виріс,

Прихопить трохи і пройшло.

Зі мною все моє майно – Вітчизна, віра і воно:

Підписка про невиїзд.

 Я народився невчасно зарано помру.

А цікаво нестерпно: чи станете ви,

Ким злякалися ми.

Бо повноцінне життя - гра зі смертю

У перспективі тюрми.