Нестеренко Вікторія Олександрівна

Наша гостя — та сама викладачка, що підтримує інтелектуальний бій під час семінарів з історії. Та сама, що за фахом є «колекціонером людей». Та сама, яку ви всі знаєте з «Трохи вогню» — Нестеренко Вікторія Олександрівна.

18 січня 2023

Для багатьох з нас 24 лютого 2022 року стало вирішальною подією, яка перевернула сотні долей по всій Україні. Життя у бомбосховищах, смерті, страх, міграція. Місяць лютий, який так і не закінчився…

Що б кожен з нас сказав собі на початку війни? Слова підтримки, теплі і заспокійливі? Слова мотивації? Чи мовчання?

«Собі я, мабуть, сказала б тільки одну фразу: «Ти скоро повернешся у свою квартиру». Справа в тому, що я живу на Салтівці, і у нас тут, як виявилось, небезпечний район, досі романтичний вигляд з вікна на обгорілу будівлю навпроти. Тут були «прильоти», і у перші дні ми зрозуміли, що жити тут ми не зможемо. Мої батьки живуть ближче до центру міста і їм потрібна була допомога, тому вирішили переїхати до них. Я ще тоді, як і зараз, працювала у Музеї воєнного дитинства і дуже багато брала інтерв’ю у дітей, які свого часу виїжджали з Луганська і Донецька. І оцей момент прощання з рідним будинком… коли вони виїхали і більше не повернулися»

Так, чимало українців на собі відчули це жахливе почуття розлуки… З домом, вулицею, на якій живеш, роботою, університетом — всім, що є рідним, що є частиною кожного з нас.  

«Я така людина, для якої дім — це дуже важливо. Коли я розуміла, що можу виїхати зараз із цієї квартири і ніколи більше сюди не повернутися… Вона може згоріти, місто можуть оточити, вона може потрапити в окупацію, мені доведеться їхати далі. Оце відчуття, коли ти просто виходиш і ти не знаєш чи ти повернешся, чи ні, — це, мабуть найстрашніше.»

Але життя продовжується і так чи інакше доводиться переступати через все це. Домівку знайти можна, побутові речі, ліки… А як же в стані повного розпачу знайти себе?

«Дуже часто ми впадаємо в такий стан, коли нам здається, що на наші плечі падає такий липкий, чорний морок, ніби добре вже ніколи не буде. Таке ми можемо відчувати багато разів у житті: коли розлучаємося з коханими, наприклад. Але от війна — це такий «глобальний триндець» і здається… Ну що може бути хорошого після цього? Але, насправді, хороше буде, обов’язково, і ще багато разів у житті. І оцей оптимізм, його не втратити — це найголовніше, що я зараз хотіла б порадити всім студентам.»

Жага до історії супроводжувала Вікторію Олександрівну ще давно. І свою любов до цієї науки пояснити досить складно.

«Не знаю, історія просто цікава. Я не знаю як пояснити. Люблю якісь історії, сюжети, класно придумані сетінги, всесвіти, от як «Володар перснів», у якому дуже багато різних нюансів. Ну і, власне, наш світ — такий собі сетінг, який цікаво досліджувати, цікаво розуміти як ми взагалі дійшли до того, що коїться зараз. І так само викладання. У мене був досвід нещодавно. Є така «Молодіжка» у Харкові, куди можна прийти пограти в «настолки». Я там зустрілася з однією дівчинкою, яка сказала, що історію вона ненавидить і зараз їй треба складати іспит у консерваторії з історії України. А я їй кажу: «Слухай, приходь до мене, я тобі поясню якісь питання й буде тобі легше». Вона прийшла, вийшла через годину й каже: «Я шокована! Виявляється, історія цікава! Де ви були 10 років мого життя?». І от мені подобається такий результат бачити.»

Що ж до свого навчання, то Вікторія Олександрівна закінчила історичний факультет нашого університету. Як вона сама каже, вибір на користь саме нашого університету був, по істині, влучним.

«Коли мені розповідали, що в якомусь виші можуть викликати батьків до декана обговорювати поведінку студента, мене це так дивувало. До нас завжди ставились, як до дорослих людей. Тобто, з цієї сторони наш ВНЗ дуже вирізняється. Ну, але, насправді, каразінці не будуть каразінцями, якщо десь у кулуарах не почнуть обговорювати, що б можна було б покращити в університеті.»

А що стосується, власне, навчання, то Вікторія Олександрівна розповідає так:

«Якщо на першому курсі я ще відвідувала пари, то на другому зрозуміла, що з більшістю курсів я можу справитись просто прочитавши книгу і не витрачати свій час на нудних викладачів. І чесно кажучи, 95% пар другого курсу я прогуляла. Ну, а далі я вже обирала курси, які мені цікаві, про деякі я зараз жалкую, що прогулювала, але з іншого боку у нас був класний час із одногрупниками, коли ми сиділи в «Бункері». В цих дискусіях, діалогах народжувались якісь проекти, ідеї, мрії. Багато що було реалізовано, і з тих пір я розумію, що університет — це, власне, спілкування. Класно, що Каразінський збирає дійсно найкращих людей, серед яких можна знайти друзів на все життя.»

Студентська дружба — одна з найсильніших. Звісно, що у кожного своя доля, але саме у вишах більшість людей знаходять дружбу на все життя.

«Є певна така групка, десь 5-6 людей, з якими я дуже близько спілкуюся, ми проводимо разом усі свята, дні народження, у мирний час святкували разом Новий Рік. Як ми жартуємо, в нашій компанії на 7 людей, здається, 6 кандидатів наук. Правда, в університеті з цих кандидатів залишилося тільки двоє. На Історичному факультеті є те, чого не вистачає іншим спеціальностям — це дуже цікава практика після першого курсу, археологічні розкопки. Живучі в польових умовах 2-3 тижні, ви або одне-одного повбиваєте, або станете друзями навіки. Слава Богу у нас усе вийшло за другим сценарієм. У нас навчалось багато цікавих людей. Наприклад, поет Олександр Кудь, який зараз нас захищає в ЗСУ, він є фронтменом гурту «BusiCama». І дуже часто, на якихось підробітках, деінде, мене просять зв’язатися з якимись людьми і я кажу: «Та, без проблем, це мій однокурсник»»

Друзі та підтримка однодумців — невід’ємний фактор, який допомагав і допомагає не тільки під час війни, а й по життю загалом. Тож що є справжньою дружбою?

«По-перше, для мене це різноманітність. У мене є дуже різні друзі. У цьому є мінус, тому що не можна узяти й зібрати їх в одному місці і якось потусити, бо їм між собою буде дуже нудно. Але вони для мене різні, різні світи і це мене дуже захоплює. По-друге — це дуже міцний духовний зв’язок. Тобто, це люди, з якими у вас спільні цінності, спільне розуміння якихось ситуацій, ви можете дискутувати, навіть, періодично лаятися, блокувати одне-одного, коли не сходитеся у якихось політичних долях Донбасу, чи щось таке. Ну, в істориків таке буває. Але, при цьому, цей зв’язок, він вас просто повертає одне до одного і через багато місяців, інколи років. І за це важливо триматися.»

Але все одно, часто трапляється у житті, що те, що здавалося бездоганним виявляється геть не таким, яким ти сам собі його уявляв і в багатьох з нас бували моменти розчарувань. У людях, професії, навчанні…  

«Я йшла на факультет із думкою, що буду вчителем історії в школі. Але коли я побачила практику в школі, подумала, що ні, я не готова. Зрештою, коли я завершувала 5 курс, узагалі не знала ким я буду, що я буду робити, але так склалося, що я потрапила на кафедру українознавства, ще лаборанткою, подумала, що, взагалі-то, займатися наукою — це прикольно. І от, зрештою, так і вийшло, залишилася тут.»

А що ж на факультеті? Чи виш набагато кращий за роботу в школі? Всі ми знаємо багато прикладів викладачів «старого загартування», які не дають життя ані студентам, ані своїм колегам-викладачам.

«Знаєте, мені у цьому плані дуже пощастило з моїм безпосереднім керівництвом, Дмитром Миколайовичем, завідувачем нашої кафедри. Незважаючи на те, що він людина майже пенсійного віку, він постійно оточував себе молодими викладачами і завжди прислухався до їх поглядів. Не те щоб він хотів бути прямо в тренді, але йому дійсно було цікаво. І я дивлюся, що ця цікавість, вона на людину дуже позитивно впливає, тобто, він не втрачає своєї енергійності. Коли я ще була студенткою, потрапила до нього на роботу, цей приклад дійсно хорошого менеджменту мене надихнув.»

Вікторія Олександрівна — одна з наймолодших викладачів на ФКН. Тут точно ні про яке «старе загартування» і мови не йде.

«Знаєте, є люди, які намагаються виглядати молодими, молодяться. У мене інша проблема — я виглядаю дуже молодо й інколи мені потрібно навпаки накидувати пару років, щоб люди мене хоч якось сприймали. Але мені дійсно цікаво слідкувати за сучасною молоддю. От, наприклад, коли ми були студентами, ми могли на вихідні поїхати до Львова. Подорожі за кордон трошки кусалися цінами. А тут я бачу студенти, здається, з вашого факультету поїхали на вихідні до Чехії, це до війни ще було. Я думаю, ну от класно, як змінюються тенденції. Тобто, у нас була одна географія подорожей, у них буде інша. А як це впливає? Це дуже цікаво аналізувати, як впливає на молодь отака відкритість, що можна взяти і гайнути, там, на пару днів кудись за кордон. Так? Це ж розвиває. Будь-яка нова мова, інформація, вона розкриває потенціал. Як це потім вплине на нашу країну? У мене є, наприклад, знайомі, які, помандрувавши, повертаються до Харкова і починають казати: «А от там, у Європі, ми бачили, що трамваї, вони, насправді не повинні отак от “диг-диг-диг”, труситися. Навпаки — це дуже класний транспорт! Нумо і у нас такі робити.». І от мені просто цікаво слідкувати за народженням ідей, постійно шукати. А що ж ще придумаєте? Тому що я, коли кажу студентам: «Ви наша надія!» — то це не просто пафосні слова, які я маю сказати, а це моє бажання наповнити вас. Адже усі революції, реформи, якісь класні зміни в суспільстві, вони породжуються саме студентською молоддю. Тому я дуже ціную, що я можу працювати в такому місці, як університет, можу спостерігати за вами і трошки дійсно від вас щось чіпляти. Мені це дуже подобається!»

Змінюємося! І не тільки маршрутами і географією подорожей. Сучасні студенти — це активні, сміливі і працьовиті молоді люди.

«Чесно кажучи, покоління змінюються, і я бачу, що зараз більшість студентів працює і дуже часто вони мені скаржаться на величезне виснаження після закінчення університету, тому що люди намагалися і вчитися на дуже високому рівні, і паралельно працювати. Ваше покоління, воно, здається, хоче прямо з першого курсу бути повністю незалежними від батьків. З одного боку це правильно, я це підтримую, тому що, коли людина не працює під час навчання, то вона потім не зможе працювати і після. Звідки ж у неї досвід візьметься? Але мені здається, що в нашому поколінні ми більше часу мали на різні волонтерства і тусовки. І от вашому поколінню я би радила, все-таки, не забувати, що ця дружба, про яку я, в тому числі, розповідаю, вона буде вашою підтримкою на все життя. А, якщо ви не будете приділяти увагу вашим дружнім стосункам, розвагам, тусовкам, крутим проектам, воно не візьметься нізвідки. Ви просто вийдете на пенсію років на 5 раніше, але сенсу в цьому не буде.»

Викладацька діяльність. Багато хто з викладачів пригадує свої перші лекції. Відчуття, страхи, перші студенти. А як це було у Вікторії Олександрівни — людини, що сама нещодавно тільки була студенткою?

«Це було дуже весело. Мені ніколи не було страшно, тому що, власне, у мене дуже великий досвід публічних виступів. Для мене немає сильної різниці чи 200, чи 50 людей в авдиторії. Ніколи не було такого, що трусилися колінки. Мені було важливо знайти підхід до кожної групи і я одразу усвідомлювала, що він буде індивідуальним. У мене був досить милий досвід викладання на фізико-енергетичному факультеті. У фіз-енерго мені дісталася група таких «пацанчиків». Тобто, їм до історії було дуже-дуже далеко, насправді. Вони приходили до мене на першу пару, нічого не готували, і десь на 2-му семінарі я зірвалася. Це була цензурна лексика, але навряд-чи це була лексика, яку вони очікували почути від викладача в університеті. І цими словами я їм пояснила, що мені дуже важко вставати до них на першу пару, і якщо вони не будуть готуватися до занять, то буде погано всім. І, на диво, мене почули. У нас із ними був прекрасний семестр, я у них вела тільки семінари, викладав у них курс інший викладач. Я знала, що він буде дуже жорсткий, тому намагалася поставити їм максимум балів перед іспитом. І перед самим іспитом вони до мене прийшли готуватися, це була просто ідилічна картина, коли 31 грудня всі ці 10-12 «пацанчиків» сидять у нас на кафедрі, ми з ними уважно розбираємо кожне запитання і їм дуже цікаво. Перше питання у них було: «Нащо студентам-фізикам вчити історію України?». Я ж їм так пояснила, розклала, вони такі: «Так, так, зрозуміли, все ок». Питаю в них «Ще питання є? — а вони мені, — Є. А ви можете сказати нащо нам фізику вчити?»»

Ну з «пацанчиками» з фіз-енерго розібралися. А що ж до ФНК?

«Що стосується вашого факультету, то він для мене одразу став улюбленим. Мені, загалом, з програмістами подобається, оцей математичний склад розуму і, я думаю, якби не була істориком, напевно, пішла б у технічні спеціальності. Мені подобається, що групи на ФКН дуже різні. Спеціальність КБ — це завжди високоінтелектуальні люди. От з вами реально цікаво, бо ви знаєте багато фактажу, ви боретеся за оцінки, задаєте питання, намагаєтеся дискутувати. І не просто так. Знаєте, є дуже багато людей, які роблять все для галочки. «Ага, викладач каже робити це, значить буду робити, не аналізуючи що я роблю». А ви намагаєтеся саме, от, вгризатися, вчити, і це дуже класно, мене це завжди дуже захоплювало. Спеціальність КІ, вони завжди у мене асоціюються з такими трошки лінивими і дуже креативними товаришами. З ними завжди були найвеселіші заняття, особливо перший потік, у нас там просто був мем на мемі. Після кожної пари у нас з’являвся якийсь новий анекдот, новий жарт. Якось я помилилась і сказала одному студенту, що він не з цієї групи. Що ж, до кінця бакалаврату одногрупники жартували над ним «Та ти взагалі не з нашої групи!». І зараз цікаво, але студенти змінюються.»

Студенти дійсно змінюються, адже змінюються й обставини життя. Тож які саме зміни помічає Вікторія Олександрівна?

«Дуже різкі зміни спровокував COVID і тепер війна. COVID спровокував те, що відчувається певна віддаленість, студентів і викладачів. З одного боку, у мене уже немає проблем читати лекції в аудиторії, чи в Zoom. Навпаки, навіть, у Zoom чи Discord легше, тому що не треба кричати, можна оперативно знайти якусь картинку в інтернеті, яка раптом спала на думку. Але те, що студенти взагалі не розуміють атмосфери університету — це проблема, цього року — особливо. До останньої пари дуже багато людей казали про мене «вчителька Історії», і казали на своїх одногрупників «однокласники». А коли я намагалася їм пояснити: «Шановні, ви в університеті, тут трошки інша термінологія». Вони реально не могли вловити різницю. І я розумію, що, загалом, для них це виглядає однаково. Зранку людина прокидається, виходить в інтернет і слухає там якогось дядька, або тітку. Цієї атмосфери університету вони взагалі не відчувають. А інша зміна — вона така, дуже цікава. Я ж кожного року задаю одне й те саме питання на першому семінарі студентам: «Нащо саме вам, вашій спеціальності, вчити Історію України?» І цього року на весь потік тільки одна людина сказала, що не треба вчити історію. З усіма іншими пари виглядали наступним чином:
«—  Треба вчити Історію?
—  Так, так, треба, тому що…
І починалась аргументація. Ну, а мені ж потрібна дискусія, я ж хочу подивитися наскільки студенти можуть опанувати. І я така:
—  А може не треба? Ви ж перевантажені, наприклад.
—  Так, так, перевантажені, але треба.
—  Ви ж у школі вчили Історію. Може вже не треба?
—  Та ні, треба, треба вчити Історію, треба.
От тільки один студент сказав, що не треба. Але, я так розумію, що, знаєте, от є такі люди-тролі по-життю. І, здається, я попала саме на троля, тому що всі інші були одностайні.»»

Так, зміни в студентах, як і зміни в суспільстві дуже помітні. На наші студентські роки випали дуже серйозні та важкі часи. Але важливо розуміти, що важкі вони не тільки для нас, а й для всієї України. Часто замислюєшся над своєю долею і не розумієш — а що далі? Що ж можна порадити собі?

«Я завжди кажу студентам вашого факультету, що ви, власне, є елітою суспільства. Елітою не в плані якихось там «золотих хлопчиків, дівчат». Для того, щоб стати справжньою елітою в суспільстві, людині потрібно мати кілька складових: розум, аби відчувати що відбувається навколо, креативність, енергійність робити якісь зміни та фінанси. А ще, звісно, бажано бути відкритими до нового досвіду, мандрувати, тому що дуже багато нових ідей народжуються саме у мандрівках. І ви, власне, ті люди, які будуть робити зміни у суспільстві. Я вже зараз дивлюсь, як дуже багато директорів ІТ-компаній, чи просто рядових ITівців після роботи ведуть якісь громадські проекти, утворюють якісь нові бізнеси, їм такі ідеї в голову приходять, що ти просто думаєш: «Боже, як воно могло тут виникнути, в Україні?». І я хочу порадити вам, вашим одноліткам, що, якщо до вас приходять якісь ідеї, будь ласка, не відкладайте їх у довгий ящик, починайте над ними думати, починайте їх реалізовувати, бо від ваших ідей дійсно залежить те, яким буде наш завтрашній день.»

Дійсно, кожен день робити малесенькі кроки для здійснення своєї мрії — путь, що робить зараз майже кожен українець. І це так важливо, коли те, чим ти займаєшся приносить тобі задоволення. Адже тільки від такої роботи можна отримати максимальний feedback.

«Робить щасливою мене на цій роботі сам процес спілкування зі студентами, це завжди цікаво. Завжди цікаво бачити палаючі очі, чути питання, вступати в дискусії, навіть, коли студенти ведуть себе агресивно, я розумію, що ви молодь, ви маєте провокувати. Якщо ви не провокуєте, то це значить, що з вами щось не так. Тобто, у вас такий період. Знаєте, в психології кажуть, що в цьому віці людина бере всі свої ідеали, ламає їх на малесенькі частинки, а потім із цих частинок намагається зібрати щось нове.»

Але звісно, як і на ненависній роботі, так і на роботі твоєї мрії бувають моменти розчарувань і дратівливості. Якісь дрібниці можуть повністю вибити людину з ритму життя. Що ж є такого у роботі в виші?

«Що мене дратує, то це бюрократія. Це те, що мене лякало завжди в школі і те, з чим зараз у виші, нажаль, погіршується ситуація. Це сильно бісить, інколи демотивує. Але потім тобі пишуть студенти, просяться на твій міжфак з тайм-менеджменту, або, взагалі, питають щось про історію України і ти розумієш, що гаразд, ще ми потерпимо цю бюрократію, все ж таки в цій роботі є сенс.»

Бюрократія — страшна сила, яка, на справді, дратує не тільки викладачів, а й студентів. До речі, що із студентами? Вони не дратують взагалі? Чи є якісь «пацанчіки з фіз-енерго»?

«Знаєте, коли я розповідаю про себе, то, інколи, називаю себе «колекціонером людей», тому що мені не цікаво входити із людьми в конфлікти. Мені навпаки цікаво їх роздивлятися: «Ага, хтось себе поводить агресивно, хтось не розуміє ситуації, не розуміє куди він потрапив. Цікаво, чому він не розуміє, що його мотивує, що він хоче довести своєю такою поведінкою?». І тому, чесно кажучи, я не можу пригадати якогось конфлікту зі студентами, після якого мене трусило, або були якісь негативні емоції. Але є річ, яка мене дуже засмучує. Це коли студенти сильно концентруються на оцінках і прямо хочуть все доводити до перфекціонізму. Чому мене це засмучує? Тому що я розумію, що перфекціонізм часто вбиває творчий потенціал і що, якщо людина зараз так себе проявляє у навчанні, скоріш за все в майбутній своїй роботі вона тільки загострить деякі такі моменти і це буде призводити до певних нервових розладів, якихось не дуже хороших моментів. Це не окей, такі люди менше живуть, вони дратівливі, нещасні. Але я ж не можу підходити до кожного студента і казати: «У вас синдром відмінника, вам треба до психолога». Мені потім скажуть, що я булю студентів.»

Перфекціонізм — це дійсно суперечлива особливість людини. Часто в житті виникають ситуації, коли після випуску з вишів, най-най відмінник не може знайти собі роботу за рівнем. Починаються нехороші думки і людина у розпачі замислюється «а нащо був цей ВНЗ у моєму житті?»

«ВНЗ — це комунікація, це ваш соціальний капітал. 98% моїх робочих місць, особливо, коли я була молодим спеціалістом, вони прийшли саме через університет. Спочатку викладачі радили працювати десь, потім одногрупники. Влаштувався і перетягнув до себе пів групи, тому що ти впевнений у цих людях. Так само ви зараз, у вас своя специфіка, але ви ж можете збиватися в команди, працювати над якимись стартапами прямо під час вашого навчання. Це дуже круто. Ви бачите людей у різних ситуаціях, ви маєте досвід командної роботи ще з якоїсь презентації з історії. Ще надзвичайно важливий момент — це приклади людей. Так, у вас можуть бути не всі викладачі прямо зоряні й цікаві, але у вас буде достатньо викладачів для того, щоб ви сформулювали як позитивні, так і негативні для себе стратегії життя. Тут не як у школі, ти не можеш у 5 класі проявити себе хорошим хлопчиком, чи дівчинкою, а потім тобі вже якось поставлять. Тут кожного року нові викладачі й вас по 200 людей, і педагог не буде вас усіх сильно запам’ятовувати. Тож виникає питання: як з кожною новою людиною побудувати правильне спілкування? Тобто, люди отримують величезний соціальний капітал від того, як взагалі працюють ці зв’язки взагалі в суспільстві. Не десь там у доброму, більш-менш, середовищі родини, чи школи, а у дорослому житті. Ну і ще такий момент, який дає саме університетська освіта, це universum — щось універсальне. Під час навчання, можна сказати, що ви отримуєте дуже багато «зайвої інформації», ви б могли піти просто на курси, обрати мову програмування, яка вам подобається, за 6 місяців завершити курси і вперед — скласти портфоліо і працювати де завгодно. Але, коли ви маєте змогу здобути знання з дисциплін не тільки загальних технічних, а й гуманітарних дисциплін — це розширяє ваш світогляд. А ще ця система з міжфаками, коли будь ласка, весь університет перед тобою, обирай, то ви дуже сильно себе розширюєте й після цього жити якось цікавіше, тому що чим більше людина знає, тим більше їй нових ідей спадає на думку.»

23 лютого 2022 року, Вікторія Олександрівна слухаючи разом із своїм (нині) чоловіком виступ В.В. Путіна «Поздравление по случаю дня защитников отечества» зробила висновок, що «треба щось робити, треба якось впорядковувати певні аспекти свого життя». Цим аспектом стало сімейне положення молодих. Тож, 24 лютого, наступного дня в планах була подача заяви до РАЦС, але він, як каже сама Вікторія Олександрівна «чомусь не працював…». В решті решт, заради офіційного оформлення шлюбу молодим довелося їхати до Полтави, адже у Харкові на той час нічого не працювало.

«Ну і це було по-своєму весело, тому що, знаєте, ми ж історики з чоловіком і трошки захоплюємося генеалогією. І уявляємо тепер, як років через 300 наші нащадки будуть думати: «Боже, вони народилися в Харкові, усе життя провели в Харкові. Чому вони одружилися в Полтаві!?». Будуть лаштувати різні гіпотези, що ж їх могло змусити.»

Кохання — невмируще почуття. Його не вб’є ані бідність, ані страждання, ані російська ракета. А що означає це почуття для Вікторії Олександрівни?

«Знаєте, є дуже багато жартів про 30-річних і, чесно кажучи, не те що б «життя потріпало», але буває різний досвід, буває різне кохання і бувають різні типи стосунків. Тож ми з друзями прийшли до такого чудового висновку, що найкращі стосунки в пари — це коли люди пройшли психотерапію. Тому, щодо ідеальної моделі, то я дуже раджу всім спочатку покопатися в собі і пройти якесь таке глибоке відпрацювання своїх внутрішніх моментів. У нас дуже часто є таке відчуття, що зараз прискаче «принц на білому коні». А прискакує чомусь потім тільки кінь, а принц загубився дорогою. Ну, або от знайшли кохання, ідеально все, супер, будемо жити. Хоба — якась дрібна сварка і все — розлучення, «капці поштою»… Насправді, кохання, як і все в житті, — це історія. Люди зустрічаються, люди знаходять щось спільне, починають жити разом і в цьому спільному житті трапляються виклики, трапляється втома. Ми звикли з вами планувати наше робоче життя, нашу кар’єру, а стосунки для нас щось таке, що воно типу класне, воно має бути, але воно має бути автоматичне. Ні! Тільки те, у що ти вкладаєшся, тільки те працює і приносить тобі задоволення. І, на жаль, не всі пари переживають, скажімо, зміни у форматі стосунків. Тобто, наприклад, люди починають зустрічатися студентами, це можуть бути одні ідеали в житті, одні цінності. Потім стається дуже різкий перехідний етап, коли ти зі студента стаєш «типу» дорослим і тут багато людей розлучається. Чому? Тому що по-різному вони уявляють доросле життя і це нормально. Дуже важливо знайти людину, з якою у тебе будуть співпадати цінності, з якою ти дійсно зможеш прожити довге життя. Але це буде не лише робота над стосунками, це ще й глибока робота над собою. І тому я насправді дуже щаслива, що у мене зараз ті стосунки, які дійсно пройшли випробування війною на цінність, на істинність, на правдивість. Ну і я, власне, бажаю всім вам і тим, хто буде слухати, щоб у вас теж були такі ж міцні стосунки.»

Дійсно, орієнтири в житті людей змінюються з плином часу і це нормально. Але що ж робити, коли ти бачиш, що ви з партнером більше не йдете однією дорогою, а партнер цього не розуміє? Як не ранити людину, при цьому залишитися при своїх цінностях та своїй правді?

«Найперший момент — це чесність. І чесність, передусім, з собою. Тому що інколи буває, що ми не закриваємо якісь стосунки дійсно через те, що боїмося образити людину, але чим далі це заходить, тим болісніше буде потім усім. Або через те, що в нашій голові є певні стереотипи. Наприклад, той самий перфекціонізм. Нам здається, що якщо ми уже влізли в стосунки, то вони мають бути довготривалими, всі оточуючі очікують від нас одруження, розвитку стосунків. І ми думаємо: «Ну, не подобається мені, що у нього інші цінності, але якось переживемо». Ні, не переживемо, ці моменти потрібно проговорювати. І дійсно, під час війни сталася у мого друга така ситуація, коли його дівчина виїхала за кордон і через певний час сказала, що, все-таки, стосунки на відстані — це «не моє, а повертатися я зараз до тебе не хочу». Це було дуже боляче. І, аналізуючи їх стосунки, я розумію, що проблеми там могли бути і раніше. Якби дівчина була чесною, не було б цієї трагедії під час війни, ну, «побухали» ми б усі разом, співчуваючи нашому товаришеві, але це не була б така болюча рана. І тому чесність, чесність і ще раз чесність. У будь-яких стосунках це має бути найперше.»

Розмовляти з людиною, проговорювати суперечливі моменти життя, бути чесним і відкритим — це дійсно застава міцних стосунків. Але як же бути з коханням з першого погляду? Чи воно існує?

«Існує. Тому що життя дуже багатогранне, бо ти відчуваєш своїх людей, дійсно. У мене, не можу сказати, що було прямо кохання з першого погляду в житті, але у мене була дружба з першого погляду. Коли ти просто знайомишся з людиною, вона називає своє ім’я і ти розумієш, що ось, ось вона — твоя людина і розлука й інші міста, вони ніяк на вас не впливають. Тому… все можливо у нашому житті. Чому й ні?»

Багато хто з студентів спостерігають за Instagram Вікторії Олександрівни. Там можна побачити заняття музикою, пости про благодійний фонд «Трохи вогню» та роботу в музеї. А ще й універ. Як же все встигати та є ще щось про що ми з вами не знаємо?

«Стосовно «Трохи вогню», то це взагалі моє серце і це той проект, який виник в університеті. Нам було дуже весело, ми вирішили волонтерити, їздити в дитячий будинок, студенти, друзі, класно, 2, 3, 4 курс. А потім ця тема якось мене зачепила, тому що я розумію, що шкільна освіта, вона перебуває у дуже ганебному стані. Є приватні, класні, сильні школи, але, на жаль, не в усіх дітей є можливість до них долучитися. Мені захотілося змінювати освіту і створити такий освітній простір, де дітям буде реально цікаво вчитися, хотілося стимулювати оцей процес пізнання. Стосовно занять музикою й іншими якимись штуками, знаєте, мені дуже подобається мистецтво і, думаю, якби мені не треба було взагалі заробляти кошти… Може так і станеться в якийсь момент мого життя… То я просто буду…я не вмію ні малювати, ні грати на гітарі нормально, але, якщо у мене буде безліч часу, то я, мабуть, буду сидіти цілий день, бринькати, тому що мені подобається сам процес. Кажучи з емоційної точки зору і з точки зору, насправді, тайм-менеджменту, то такі штуки, як мистецтво, вони нас наповнюють. Круті чуваки-мільярдери, у яких там колесо балансу, все таке, вони всі кажуть те, що вони все ж таки приділяють час якимось творчим штукам, бо це важливо. Вчені ще нам не розклали це по поличках повністю, розказали тільки трошки про емоційний інтелект. Я думаю, скоро будуть і нові дослідження в цій галузі, але мистецтво — це дуже круто. А от стосовно того як я все встигаю, то я, насправді, не все встигаю і бувають такі періоди в житті, коли у мене є певні висячі завдання, до яких я не можу підійти. Але моє головне — я займаюсь тим, що мені подобається, тим, що мене наповнює. І коли я кажу про тайм-менеджмент і взагалі про планування свого життя, я наполягаю на тому, що кожна людина має, озираючись на своє життя, казати: «Вауу! Моє життя таке круте, це те, про що я мріяв!». Якщо у вас нема такого відчуття, або воно з’являється умовно в п’ятницю ввечері, коли ви приповзаєте з роботи і щось трохи робите для себе, то це погане життя, так жити не треба. Знов-таки, я розумію, що багато чого ми змушені робити заради грошей і дуже часто ми намагаємося на цьому акцентувати увагу. Погана ідея. Нічого не робіть заради фінансової вигоди. Вона має бути, ваша робота має гідно оплачуватись, але, якщо вам щось не подобається і ви тримаєтеся за якусь вакансію тільки заради грошей, кидайте. Буде більш грошей, буде більше сил, але треба займатися тим, що ти любиш.»

Три найкращі фільми на ваш погляд.

«Бійцівський клуб»
«Реквієм за мрією»
«Теорія великого вибуху» (серіал)

Улюблений актор, чи акторка.

Орландо Блум.

Три найкращих музичних виконавця, або гурти.

«Океан Ельзи»
«Один в каное»
«Evanescence»

Найкраща пісня.

Гоголь Борделло — Undestructible

Найкраще місце на планеті.

Свій дім.

Найприємніший спогад із дитинства.

Великий дім, у якому велика родина.

А найнеприємніший?

Школа.

Три найкращі книги.

«Біблія»
«Володар перснів»
«Історія України» Субтельного

Якби не ВНЗ, то що?

Свої проекти, бізнес, або програмування.

Які якості в людях цінуєте найбільше за все?

Чесність, відкритість, щедрість.

Ваш ідеальний студент.

Трієчник, той, який тягнеться до знань, але є ньому щось таке хуліганське й креативне, коли тобі з ним дуже цікаво.

Ваш улюблений анекдот.

— Для того, щоб стати українським націоналістом, вам потрібно вбити москаля та синичку.
— А синичку за що?
— Ви прийняті!