Непосидючий Швидригайло – невдала спроба русинів

На момент першої третини XV ст. Велике князівство Литовське, створене без особливих завойовницьких потуг, було державою, в якій «титульний етнос» був представлений виключно у назві. Абсолютну більшість (деякі історики називають частку в 90%) населення держави складали русини. Співвідношення територій, заселених русинами та литовцями (здебільшого ними називають тогочасних жемайтів) носило схожий характер — 12:1. Можливо через це, а можливо через той факт, що писемності для литовської мови ще не існувало, саме руська стала мовою двору, органів управління, законів та указів.

Жемайти за походженням, охрещені у православному обряді та оженені на руських княжнах, представники правлячої в князівстві династії Ґедиміновичів не сприймалися місцевою руською знаттю як завойовники чи сатрапи, навпаки — вони добре розумілися з нею і вважалися «своїми». Окрім наведених вище причин такого дружнього співіснування, головною було те, що князі-Ґедиміновичі на місцях часто провадили незалежну від Вільно політику, яка брала до уваги інтереси місцевих еліт. Справа в тому, що Велике Князівство Литовське, як і будь-яка інша європейська держава того періоду, і близько не походила на держави сучасні. Головною відмінністю була абсолютна децентралізація — те, що ми б назвали відвертим сепаратизмом, у ті часи було звичною практикою місцевих правителів.

Річ у тім, що до кінця XIV ст. Велике князівство Литовське залишалося конгломератом регіонів з дуже різними статусами, як-от домен великого князя; землі-анекси, підпорядковані його намісникам; удільні князівства різних представників княжої династії. Ці удільні князівства, по суті, були «державами в державі» і в багатьох аспектах провадили свою цілком незалежну політику, що відштовхувалася від умов існування того чи іншого краю – нащадки Ґедиміна зобов’язувалися визнавати зверхність великого князя Литовського, в решті ж питань вони розпоряджалися «повним правом і панством». До прикладу, власну монету бив Володимир Ольґердович у Києві, на якій титулував себе «з Божої ласки князь Київський»; не обтяжувалися загальнодержавними справами і брати Коріатовичі, яких більше хвилювали постійні набіги татар на їхні Подільські володіння.

Однак цей крихкий баланс між представниками династії не міг тривати вічно, і вже через півстоліття на землях великого князівства спалахне династичний конфлікт, результат якого змінить хід історії усієї східної та центральної Європи.

«При Вітовті такого не було!»

У 1370 році без нащадка помирає останній представник династії Пястів та король Польщі Казимир ІІІ. Унаслідок цього нещасного, але цілком передбачуваного випадку, на престол не без допомоги польських лицарів був зведений його племінник — Людвик Угорський. І хоча в нього теж не було синів, він за допомогою поступок тим, хто посадовив його на трон, домігся гарантій, що у випадку його смерті буде коронована внучка Казимира Ядвіґа. Коли він таки помер у 1382 році, Ядвізі тільки-но виповнилося 11 років. Тим не менш, навіть не це бентежило придоворну шляхту, а те, що вона була жінкою, адже за польським звичаєм владу обійняти можна лише «по мечу»: королева царює, при цьому не правлячи. Відповідно, на нововисвяченій королеві мав одружитися хтось, хто стане справжнім володарем Королівства Польського.

Після довгих дебатів таке рішення було прийнято: придворні магнати запрошують чоловіка для юної королеви — тодішнього великого князя Литовського Ягайла Ольґердовича. Платою ж за польську корону мало стати визнання зверхності останньої над ВКЛ. Ягайло радо погоджується на такий стрімкий кар’єрний зліт, і вже 14 серпня 1385 року у місті Крево він підписує пункти зобов’язання, які стануть передтечею для злиття Литви та Польщі в єдину державу — Річ Посполиту у 1569 році, але до цього поки ще далеко.  Серед пунктів Кревської унії два найголовніших — «привернути народ свій до святої Католицької Римської Церкви» та «навіки приєднати» землі Литви та Русі до Королівства Польського. І якщо першу умову вдалося виконати швидко — вже на початку 1387 року у Вільно відкривається єпископство — то з другим пунктом приєднання ВКЛ до Королівства Польського починаються проблеми. Опозицію до Ягайлових планів інкорпорувати литовські землі до польської корони очолює Вітовт Кейстутович, Ягайлів двоюрідний брат і претендент на литовський трон. Після низки невеликих битв, які Ягайло з тріском програв, у 1392 році він змушений визнати Вітовта своїм довічним намісником, а вже в 1398 році Вітовт проголошує себе повновладним великим князем Литовським під номінальною зверхністю Польщі, чим фактично розриває Кревську Унію.

Вітовт протягом свого 40-річного правління зміг перетворити конгломерат земель у залежні від великого князя області однієї міцної держави. Саме під керівництвом Вітовта 15 липня 1410 року литовсько-русько-польське військо наносить розгромну поразку тевтонським лицарям під Ґрюнвальдом, що значно відкладає амбіції ордену на землі Литви. Ніколи так і не коронований Вітовт став головною фігурою, що ненадовго змогла об’єднати Литву у єдину сильну державу, і його спадщину сучасники згадували з великим пієтетом.

Невгамовний Швидригайло шукає пригод

По раптовій смерті Вітовта у 1430 році його численні державницькі здобутки швидко були зведені нанівець: на наступні 6 років Литва впадає у криваву династичну війну, що дала нарешті чіткі нариси суперечностям, які потихеньку накопичувалися в державі з часів Кревської унії. Конфлікт загалом складали дві протиборчі течії: литовська, підтримана також польськими магнатами, що її очолював молодший брат Вітовта Зиґмунт Кейстутович, і руська, на чолі із наймолодшим сином Ольґерда — Швидригайлом. Боротьба за престол фактично стала громадянською війною середньовічного формату. Не дивлячись, однак, на виражені «центри тяжіння» конфлікту, його не можна назвати міжетнічним чи міжконфесійним, адже серед протиборчих угруповань були православні та католики, русини та литовці. Проте головною опорою Швидригайла в боротьбі за трон беззаперечно були руські землі. Постать Швидригайла взагалі є досить загадковою, але можна з упевненістю сказати, що свого часу він був «на слуху». Польські хроністи, вочевидь заангажовані в бік Зиґмунта, так описували постать наймолодшого Ольґердовича:

«Він був відданий пияцтву та забавам, вдачу мав щедру, але мінливу й шалену, розумом і здібностями не відзначався, не було в нім розсудливості та поваги, натомість він безмежно піддавався гніву...

...Не зважаючи на це, великою щедрістю й участю в бенкетах він здобув приязнь багатьох людей, а особливо русинів, бо хоч сам був католиком, виявляв більшу прихильність до їхньої віри.»

З хроніки Яна Длуґоша, переклад М. Грушевського

Варто також згадати, що спочатку Швидригайло був вихрещений саме за православним обрядом, будучи сином Ольґерда та тверської княгині Уляни. Проте після укладення унії в Крево він був вдруге хрещений у католицтво, чим можна пояснити зроблену ним ставку на православне духовенство й еліти.

До 1392 року княжич мешкав при матері, якій у спадок від Ольґерда дістався Вітебськ, тож Швидригайло вважав це місто своєю законною вотчиною. Коли після смерті матері в тому ж році його права на місто не були реалізовані, він вирішив зробити це силою та засів у місті. У відповідь тоді ще живий, уже відомий нам державник Вітовт збройно здобув спірну «вотчину», а 17-річного бунтівника закував у кайдани та відправив до Кракова. Звідти Швидригайло втече до Угорщини, однак на заклик Владислава Яґайла повертається на батьківщину в 1399 році. Тим часом номінальний король Яґайло та його намісник Вітовт готуються до спільних дій проти тевтонського ордену. Його магістр, бачачи в Швидригайлові конкурента цьому невгамовному дуо та ситуативного союзника, починає з ним таємні переговори, внаслідок чого в 1402 році, перевдягнений у купця Швидригайло приїжджає до резиденції магістра в Мальборк. Вже того ж року він на чолі пруського загону та власної дружини з утікачів-русинів пробує взяти в облогу Вільно з амбіційним наміром детронізувати Вітовта, проте облога йому не вдається і він повертається до ордену з пустими руками.

Аби нарешті заспокоїти брата,  у 1407 році Вітовт надає йому в удільне княжіння Сіверське князівство з містами Путивль, Брянськ, Новгород-Сіверський та іншими. Однак вже в наступному році непосидючість Швидригайла знову далася взнаки: він із військом покидає Брянськ і виходить на територію Московії. Там його чомусь прийняли з почестями, та ще й обдарували численними містами, як-от Переяслав-Залєський, Володимир на Клязьмі, Ржев та іншими. Саме в той час починається Литовсько-Московська війна, і брати знову воюють між собою. Коли ж в наступному 1409 році сторони укладають перемир’я, Швидригайло сприйняв це як зраду та в помсту дотла спалив московитський Серпухов і вдруге втік до Прусії під протекторат магістра ордену. Але цього разу далеко втекти йому не вдалося: агенти Вітовта викрадають Швидригайла, після чого його ув’язнили в Крем’янецькому замку. Його тримають у неволі довгі 9 років, аж доки вірні його князі з Волині Дашко Федорович Острозький та Олександр Нос не організували йому втечу. Унаслідок цього до літа 1420 року Швидригайло перебуває в Угорщині, паралельно ведучи переговори зі своїм колишнім союзником — магістром тевтонського ордену.

Завило щось в Литовському князівстві

Після смерті Вітовта в 1430 році наш середньовічний десперадо був обраний на великокняжий престол ВКЛ віленьскою верхівкою без погодження з польським королем. Він тут же починає війну з Польським Королівством за Поділля, укладає угоди з Орденом та Кримським ханом. Окрім того, (ми всі на це чекали) на чільне місце в князівстві висувається руська аристократія! Краківський біскуп Збіґнєв Олесницький писав: «русини взяли перевагу над литвинами, чого не було при небіжчику Вітовті». Однак правив поборник руськості недовго: у 1432 р. в результаті палацового перевороту, інсценованого польським двором, Зиґмунт Кейстутович захоплює престол, а Швидригайло рятується втечею. Владу Зиґмунта визнали в Литві, Жемайтії та Чорній Русі (суч. півн-зах. Райони Білорусі), натомість руські землі лишилися вірними Швидригайлові. Так починається династична війна, хід якої вирішив перебіг подій на десятки, а можливо й сотні років уперед.

Протягом 1432-1433 війна точилася з перемінним успіхом. У 1434 відчутним ударом для Швидригайла стало те, що від нього відступилися прихильники з Білорусі, визнавши врешті-решт владу Зиґмунта, коли той видав привілей про урівняння в правах католиків та православних. 1 вересня 1435 року Швидригайлове військо дає бій на річці Святій (або Швянті) під Вількомиром. У ній зійшлися армії Зиґмунта Кейстутовича, підсилені польськими загонами, та військо Швидригайла, очолити яке прибув з Чехії учасник гуситських воєн Жиґимонт Корибутович. Військо Швидригайла було вщент розгромлене, в битві загинув квіт руського воїнства, 13 князів, магістр Ордену Керскорф, що прибув на допомогу з власним загоном лицарів.

Сам же Швидригайло через рік опиняється в Києві: хоча йому лишаються вірними його чернігово-сіверські міста і татари, які захоплюють для нього Вінницю, після такого нищівного розгрому він вже не зможе оклигатися. Кінцем війни вважають 1438 рік, коли вірна Швидригайлові Волинь змушена була визнати Зиґмунта. Після цього сліди князя на два роки зникають зі сторінок історії.

З 1440 року і до смерті Швидригайло безвиїзно жив у Луцьку, втомлений поразками та досить поважним для того часу віком. Помер він у Луцькому замку і був похований у Вільно як представник великокнязівської династії поруч зі своїм ненависним конкурентом Вітовтом.

Замість висновку

Невідомо, яким шляхом пішла б подальша історія нашого краю та всієї Європи, якби князь-поборник русинів зміг утриматися на великокняжому престолі. Можна тільки гадати та мріяти, в якому ключі розвивалися б стосунки ВКЛ з Королівством Польським, яке в нашому всесвіті домоглося свого і через 130 років після згаданих подій зрештою інкорпорувала в себе Велике Князівство Литовське, лише номінально залишивши йому будь яке право на самостійну політику. Однак історія, як відомо, не терпить умовного способу, тому маємо, що маємо. Можемо лише подякувати невгамовному дядечку Швидригайлові за спробу.

Автор статті: Михайло Швид, нерегулярний дописувач «Зони відповідальності».

Малюнок до статті «Зони відповідальності» — художниця Анна Лісова.

Підписуйтеся на наш Телеграм, Ютуб та Інстаграм. 

Команда нашого видання не прагне створювати одноденний контент або гнатися за хайпом. Кожна наша стаття та відеорозмова —це «їжа для розуму», створена для спраглих до сенсів та ідей читачів. Для того, щоби зробити її ще поживнішою, відзначити її справжню вартість, ви можете допомогти нам фінансово одноразовим донатом на Монобанку або ставши нашим постійним прихильником на платформі Патреон.

Читайте також:

• Українці мають не оминати проблемні питання своєї історії, а брати відповідальність за них та досліджувати заради кращого розуміння себе та сусідніх націй. Про іншу суперечливу складову нашої історичної пам’яті читайте у статті Михайла Швида Контрверсії Гайдамаччини: пройти між крапельками єврейських погромів, соціального бандитизму та національного спротиву.
• Чи можуть події сторічної давності визначати сьогодення? Політика уряду Угорщини свідчить, що це цілком реально, якщо вміло використовувати політичні технології. На яких саме історичних процесах ґрунтуються ці маніпуляції та як так сталося, що Угорщині «не щастить» на союзників і сьогодні, і у ХХ столітті? Дізнавайтеся у статті Тріанонська травма