Неможливий катарсис

Неможливий катарсис

Річ не у тому, що можна було інакше, а в тому, що інакше було неможливо. Саме таке формулювання раз за разом спливало висновком із життєвого силогізму . Жодне сполучення слів, що вешталося біля лівого вуха, від правого доходило до свідомості не краще. Інші наслідки у висновку не фіксувалися і не фантазувалися. Згасаюча свідомість шукала правди та істинності в тому, що відбулося. Того, що хотілося б прошепотіти востаннє у тишу вічності й не помилитися, щоб це звучало кінематографічно. Мімезис мав бути досконалим, бо іншої можливості вже не буде.

Плита вдерлася в шию, перешкоджала ковткам повітря і слини (а її й так було болісно мало). А Іванич же казав, щоб я підтягнув броню. Дарма я не слухав, та хіба я вчинив би інакше? Мені було зручно пересуватися з тим, як я підігнав спорягу, але я не думав, що буде так незручно з нею вмирати, бо це ж буде неважливо, і дійсно ж. Дійсно.

Вони не повернуться і це очевидно. На їхньому місці я би не повернувся. Та і чого б їм повертатися? Дока задвухсотило ще під час вигрузки від фпв, тож мені нічим і нікому допомагати. Не з моїми пораненнями і не в моїй ситуації.

Поранення? Довго пояснювати, але основне – дихати все важче. Сильно пече в грудині, та я сподіваюся тільки на те, що стечу швидше, ніж почну задихатися. Ще в дитинстві мені снилися ситуації, коли я захлинаюся і щось тягне мене на дно, не даючи виплисти на поверхню. Я не хочу вірити, що цей сон віщий.

Ситуація? Ми йшли на штурм безіменного хутора. Безіменного, бо його назва не дасть вам жодної інформації. Звичайна задача рутинної роботи.

Вони не повернуться, ні, не повернуться, бо ми обговорювали це перед заходом в цю посадку і навряд чи моє поранення щось змінить. Я б не хотів, аби воно щось змінило. Чому? Я досі живий на відкритій місцевості, з якої мене бачить кожен, хто лишень висуне голову вище рівня землі, але мене не добивають. Вони знають, явно впевнені, що я все одно помру, що в мене немає змоги рухатися. Я це теж відчуваю і саме тому не хочу, щоб за мною поверталися. Такі повернення бувають тільки у фільмах, а цей мімезис не дійсний тоді, коли реальність його заперечує. Фільми про цілісні історії небезпечні міжнародними судами і знімають їх не часто. Але ж знімають, проте ми ніколи не дізнаємося, несе це благо, чи шкоду.

Різким рухом швидкого скиду я зірвав броню. Дивно, що в мені ще стільки сили. Чи варто з цим щось робити? Чи це можливо?

Точно. "Можливе" і "ні". Я і забув, що хотів про це сказати. Взагалі дивно: я знав як істинне те, що в моїй ситуації не міркується ні про що, крім того, що може призвести до продовження можливого, з якого не слідуватиме неможливе типу "цей помер". Це потьмарення, не інакше, щось тут не так, але вже як є.

Як же вони в кіно так підгадують час, коли вже все? Коли вже смерть охоплює всього й остаточно, не даючи вправити нічого зайвого, що могло б порушити повість? Добре це чи погано, та в мене ще є час. Я ще тут і можу цим насолодитися настільки, наскільки мені це дозволить моя ситуація.

Сірий сніг переходив у сіре небо і не було жодної лінзи, яка могла б це спростувати. Посадка з чотирьох дерев в ряд, в якій неможливо заховатися. Молоді дерева стоять повні сил, вони не прикриють мене своїм листям, що негусто розкидано поміж гілок. Пересичений чорнозем поля з обох сторін смужки дерев наповниться ще більше, лишилося недовго. Шкода, що все так, зараз би дертися крізь сніг на Гутин Томнатик через одну непопулярну стежку, що заростає густою травою кожного літа, але я не маю жодного снігу, крім того, який маю довкола себе.

Я не маю і, очевидно, не матиму жодного перепаду рельєфу, окрім того, на якому лежу зараз.

Я розстібнув бомбер під маскхалатом і мені стало краще. Сніг засипав себе на розпечені груди і це раз-по-раз давало полегшення. З термобілизни йшов пар, мабуть, я цього не бачив, незручно дивитися, важко підіймати голову. Зранку обіцяли іншу погоду, тож синоптики знову мене надурили, але це вже востаннє, цього більше не повториться. Але чи не повірив би я їм і тоді? Повірив би, як і завжди: готуючись до гіршого, робив би те, що роблю, так, як відчуваю, що правильно було б зробити.

Здається, такі пейзажі були у фільмі, назву якого було важко згадати. Що з цього фільму можна повторити так, щоб це було зроблено згідно з вірним судженням? Кумедно. Якби я вижив, то показав би їм, як все це мало б бути. Показав би?

Так чи інакше, але за мною не повернуться. Якщо я стечу, то помру. Якщо задихнуся, то помру. Якщо мене бачить ворог, то я приманка, тож можливо краще відповзти в укриття, аби знизити ризик для тих, хто вирішить повзти за мною на чистому ентузіазмі і юнацькому ідіотизмі. Я бачу дрон, що пролітає занадто низько наді мною. Я не знаю чий він, але мене не могли не побачити. Звук вщух. Не мій, тобто – не за мною, тобто – не зараз.

Я повзу, отже вже немає значення, чи бачать мене, чи ні. А може не помітили? Забули? Відчули жаль до мене? Останнє образливо, але чорт з ним, якщо так, я розберуся з цим, коли повернуся. Якщо я не на прицілі, то помру як дурень, а це ганебно і не несе мені ніякого гонору. Якщо я на прицілі, то на прицілі, якщо я помру, то помру, але ж варто поборотися навіть з самою смертю за щось, що ще може бути, якщо воно таке. Там же буде життя, буде все сповнене життям, — і я, і медсестри навколо мене, і навіть дірка в легенях буде сповнена живої рідини. Якщо навчитись свистіти через ту дірку, то це ж сподобається якійсь з медсестер?

За мною червоний шлейф на втоптаному білому полотнищі, але це мій шлях, який я долаю, долаючи самого себе. Ще вперед, так, це правильне рішення. Вперед, ще, ще метрів 150 і я дістануся того пагорба, за яким можу заховатися. Тоді можна буде спробувати йти ногами.

Я чую розриви перед собою невеликого калібру. АГС існує для враження піхоти. Не катарсис, але теж непогано. Може це в моїх прилетіло? Вони ще чекають на мене? Але якщо вони там, тоді їх видно з будь-якої пташки в три пікселі. Дарма, ох, дарма… Немає, немає їх там, повзи, просто повзи.

Я задихаюся. Тепер це пакет градів. Я не чув виходів, тільки салют від пів-сотні спалахів. Або вони не влучили, або це не град, а я вже нічого не схоплюю. Вони ж не граються зі мною? Зі мною одним? Нащо? Я стільки не коштую.

Ще один дрон – це фпв. Я впевнений: характерний порядок звуків того, що пролетіло та прилетіло.

Я більше не можу повзти, я встану і піду пішки, нехай буде що буде. Лишилися нікчемні 50 метрів, я добіжу. Спираючись на землю коліном і на коліно однією рукою, я біжу з низького старту. Над гілками свистять кулі. Я падаю в біле. На мене падає сніг, що застиг в лід, але мене вже не лякає можливість нової травми. Я прагматично вростаю у землю і переводячи дихання від невдалого кидка вдивляюся вперед. Я не дивитимуся назад, це занадто важливо, щоб я не застиг від жаху, я повзу. Права рука, ліва, права, ліва, я допомагаю ногами, права, ліва. Дихати боляче, я жахаюся кожного ковтка повітря, що несе біль.

Я доповзаю до середини сірої посадки, до того самого пагорба, за яким можна перечекати і не бачу нікого перед собою. Це переконує мене: ніхто за мною не повертався. Молоде дерево зрізається чергою перед моїм обличчям, падає. Я чую дрон. Потрібно подолати ще метрів 200 до тих місць, де бувають свої, де була наша передня СП, з якої ми виходили, ще годину (годину?) тому. Вихід. Треба тільки віддихати, тільки відновити дихання, бо моє життя можливе.