Український некролог світовому постмодернізму

Вступ

Сьогодні у спробах підкреслити власну значущість ми нерідко говоримо про Україну як про ключового актора, який захищає демократичний світ від північно-східного автократичного монстра чи убезпечує собою європейську цивілізацію. Дійсно, російсько-українська війна і всі можливі політичні події, пов’язані з нею, свідчать про певні глобальні зміни. Вони передовсім пов’язані з трансформацією епохи, в якій ми живемо, а відтак – сенсової матриці, за допомогою якої ми сприймаємо світ. Проаналізувавши процеси, пов’язані з функціонуванням ООН, Червоного Хреста та Amnesty International, а також те, як смислова плюральність (саме в тому вигляді, в якому вона постає нині) ідеологічно обслуговує нашого ворога, ми можемо констатувати кризу постмодернізму. Його дискурс не тільки не в стані запропонувати вирішення нагальних проблем, а примножує їх ще більше. Наприклад, основні тези постмодерністів “санкціонують” маніпулювання масовою свідомістю або ж внутрішньо суперечливих ідеологій, що згодом використовується як виправдання для антилюдських політичних рішень. Виходом з цього може бути лише правильний похорон – його переосмислення та перехід до наступного етапу.

Наше видання робить усе, аби боротися із когнітивною катастрофою – культурою інформаційного споживацтва та відсутністю сенсів. Приємного читання!

Ким є постмодерн?

Жодна з епох не є «річчю у собі», адже, змінюючи собою попередню, вона або протиставляла їй бачення дійсності, або «забирала» з собою у переосмисленій формі та визначалася за рахунок попереднього досвіду людства. Саме тому, характеризуючи постмодернізм, ми маємо стисло звернутися до попередньої епохи – модерну. У дискурсі модерну (XVIII – друга половина ХХ століття) центральною категорією було раціональне та чітко окреслене знання, що не містить у собі суперечностей. У соціально-політичному аспекті це означало конструювання більш складних когнітивних систем – ідеологій – які ми можемо визначати як певну форму знання, адже вони так чи інакше претендували на всеохопну істинність, конкурували одна з одною за «правильність». У підсумку, модерн пережив той самий стан, у якому нині знаходиться постмодерн: апофеоз власного дискурсу аж до набрання ним таких форм, що ставили під загрозу стабільність наявного ладу, а подекуди мали зовсім руйнівні наслідки. Виразним прикладом цього є поява тоталітарних ідеологій, що теоретично були таким собі «ідеальним типом» системи знань, яка претендувала на абсолютну істинність і якнайправильніше пояснювала дійсність.

Отже, постмодернізм з головним наративом про множинність істин у часи свого зародження міг здаватися цілком адекватною реакцією на ті фатальні помилки минулого. Плюралізм дійсно може бути позитивним явищем, адже різноманітність думок створює простір для пошуку та встановлення істини, яка виробляється в процесі дискусій та комунікацій на різних рівнях. Однак у постмодерністському дискурсі допускається одна умова, яка фактично зводить нанівець потенціал цих обговорень, а також дещо знецінює думку як таку. Проголошується, що до уваги має братися абсолютна кожна точка зору незалежно від ступеню її аргументованості та відповідності реальності. Таким чином, ефект дискусій, а отже – потреба в них, зменшуються, адже опонувати комусь фактично означає ставити під сумнів чиюсь точку зору, яка апріорі має право на існування та є правильною, адже «правда в кожного своя».

Презумпція права на існування тієї чи іншої думки також знижує загальні вимоги до її змістовного наповнення. Тепер вона необов’язково має бути послідовною та не містити в собі суперечностей, адже стрижневий принцип постмодерністської плюральності гарантує їй місце в дискурсі. До цього також додається загальна недовіра до будь-яких чітко організованих ідейних систем, викликана негативним історичним досвідом. Таким чином, породжується особливий контекст, в якому для обґрунтування та легітимації у суспільній свідомості тих чи інших абсурдних та помилкових рішень стає набагато легшим завданням для політиків. Наприклад, для здобуття популярності можна послуговуватися концептами-симулякрами, що привабливі за формою, однак абсолютно пусті за змістом, адже їхнє сенсове наповнення не відповідає дійсності. Цей шлях обрав Дональд Трамп, використовуючи гасло «Make America great again». Будуючи свою політику ніби на стратегії повернення до давніх славетних часів національної величі, він водночас сприяв розпаленню ворожнечі всередині суспільства (кульмінацією цього став штурм Капітолію), що має мало чого спільного з добою американського процвітання. Інколи достатньо поєднати декілька тез, висмикнутих з різних ідеологій, які подекуди суперечать одна одній, та поєднати це все в нібито цілісну, але насправді строкату ідейну систему, що складається з непоєднюваних елементів.

Цим методом послуговується володимир путін та ідеологи «русского міра», одночасно спираючись і на ностальгію за радянським союзом, і на традиціоналізм, і на неоєвразійство. Нам могло би бути байдуже на смислові нюанси сучасної російської ідеології (а точніше, спроби її побудови), якби цей «русскій мір» не слугував би рушієм soft і hard power для захоплення українського культурного, політичного та фізичного простору. Звісно, було б неправильно покладати відповідальність за російську агресію на якийсь абстрактний постмодернізм. Однак дискурс цієї епохи, «правила гри», які вона створила, мали певний внесок в обґрунтування російсько-української війни, формуюючи сприятливе смислове середовище для путінферштеєрів та дозволяючи поєднювати будь-які сенсові конструкції (російський білий націоналізм в стилі івана ільїна, антиколоніальну та антизахідну риторику, ностальгію за срср тощо) для виправдання одного з наймасштабніших конфліктів на тілі європейського континенту.

Симптоми смерті постмодерну

Постмодернізму властивий релятивізм, що проявляється як свідоме уникнення або навіть відмова визначати істину та неправду, добро та зло. Цей підхід також дискредитував себе у контексті російсько-української війни. На думку спадають чисельні скандали з тими чи іншими міжнародними недержавними організаціями. Наприклад, коли Amnesty International поширював листівки з фігурами росіянина та українця, що обіймаються або некоректно інтерпретував факти у своїх звітах, згідно з якими саме українські військові становлять загрозу цивільним. У першій ситуації Amnesty ніби намагався гуманізувати обидві сторони, кожна з яких, мовляв, має свою правду, однаково страждає від цієї війни та прагне відновлення миру. У другій проглядається спроба встановити баланс між жертвою та агресором, зрівняти їхні статуси та ролі ледь не до того, щоб вихолостити зміст цих двох категорій як крайніх та полярних по відношенню одна до одної.

Інша організація, Міжнародний комітет «Червоний Хрест», відома тим, що дотримується принципу неоголошення публічних доган у разі порушення Женевської конвенції, що також суголосно з тенденцією утримання від концептуалізації та категоризації зла перед світовою спільнотою. Показовим був також випадок під час Громадянської війни в Руанді у 90-х роках, коли, утримуючись від використання слова геноцид, делегати Комітету зробили публічні заяви про «систематичну бійню» та «знищення значної частини цивільного населення». Однак називати речі своїми іменами, у тому числі прямо говорити про вчинення злочинів проти людства, є необхідним, і до цього базису міжнаціональних комунікацій людство має повернутися у новій добі. Неможливо боротися зі злом за відсутності чіткої артикуляції його сутності та ідентифікації. Останнє вимагає певної рішучості та подолання страху взяття на себе відповідальності за висловлювання та дії.

Подібне враження власного безсилля створюють і міжнародні інститути, зокрема ООН. Вона працює за принципом симулякра, удавання дійсності. Імітація діяльності створюється не тільки на рівні структурного дизайну організації (одні органи ООН стали анахронізмом (наприклад, пов'язані з деколонізацією), а на деяких напрям­ках діяльності відчуваються явні прогалини (наприклад, міжнародний тероризм)), а й пов’язано з імпотенцією ООН щодо військової агресії. Причиною цього є кричуща невідповідність складу головного органу – Ради Безпеки – новій глобальній геополітичній системі. Фактично імунітет п’ятьох країн-членів (зокрема, росії) від тиску міжнародної спільноти, право вето зводить нанівець усі можливості запобігати світовим конфліктам або вирішувати їх.

Будь-який конфлікт частково породжується тоді, коли “правила” людського співіснування або не прописані чітко, або не відповідають дійсності. Останнє ми бачимо у випадку з росією, яка, маючи певний авторитет (передовсім – за свої історичні заслуги після Другої світової війни, які однак теж потребують серйозної переоцінки відповідно до нових історичних фактів і інтерпретацій) та кредит довіри, виражений можливістю голосувати у РБ, усвідомлює, що за свої агресивні дії та порушення міжнародного права співрозмірного покарання вона не отримає. Ми маємо зміцнити ООН як міжнародного арбітра, створивши гарантії та запобіжники того, що держави зі статусом світової потуги не будуть користуватися ним у деструктивний спосіб. Тільки тоді “правила гри” стануть більш прозорими та кожен з акторів розумітиме, що очікувати одне від одного, зокрема буде впевнений, що порушник наштовхуватиметься на реальну протидію з боку міжнародних інститутів з цілком реальною перспективою застосовувати силу.

Проблема невизначеності постає не тільки по відношенню до зовнішнього світу, а й стосується внутрішнього «Я» людини. Панівний плюралізм зумовлює те, що самоідентифікація тепер не обов’язково має спиратися на певні об’єктивні ознаки. Ідентичність стає чимось динамічним і пластичним. Це знайшло прояв, наприклад, на рівні як гендерної ідентичності, так і національної. У контексті останньої довгий час був продуктивним постмодерністський погляд на націю як на суто уявлену спільноту: таку, члени якої пов’язані між собою власними уявленнями, очікуваннями, символічними практиками, тобто переважно нематеріальними та суб’єктивними категоріями. Отже, сучасна доба дозволяє відносно легко будувати нові спільноти.

Реальність же доводить, що вони є значно більшими, ніж просто уява, адже навіть найбільш елегантно й точно створена “уявлена спільнота”, усі члени якої дотримуються сконструйованої ідентичності, може бути поставлена під сумнів за допомогою того ж постмодерністського дискурсу. Згадаймо лише псевдоісторичну промову путіна 22 лютого 2022 року, яка фактично заперечила існування української нації та за рахунок своїх абсурдних аргументів, взятих з різноманітних радянських та російських “методичок” й недбало поєднаних, стала одним з взірців доби постправди. Все це вимагає переоцінки підходу до питання ідентичностей. Нації потребують не тільки спільного внутрішнього дискурсу, утвореного шляхом міцних мережевих зв’язків. Вони все ще мають претендувати на історичний гранд-наратив, який спирається на правдиві історичні факти, а також мати прив’язку до відчутних атрибутів (наприклад, географічна територія). У ході конструювання поствоєнного національного міфу українські інтелектуали мають зважати на це.

Передсмертні діагнози

Ерозія постмодерністького дискурсу не почалася з російсько-української війни, адже принаймні у цій статті наводяться дещо раніші прояви цього. Водночас тут і зараз ми володіємо бекграундом, на фоні якого багато що може резонувати як всередині українського суспільства, так і на міжнародній арені, а тому маємо можливість наголосити на невідповідності панівного дискурсу дійсності.

Останні десятиліття деякі інтелектуали говорять про майбутню епоху метамодернізму. Поки що нам важко деталізувати його дискурс, визначити центральні категорії, однак очевидним залишається те, що подібно до постмодернізму, нова доба у дечому буде реакцією на попередню. У першу чергу, метамодернізм має стати відповіддю на невизначеність, породжену плюральністю. Якщо постмодерністи вважали, що відмова від «великих» ідеологій допоможе в майбутньому уникнути кровопролиття, то метамодерністи мають проголосити, що саме визначення є шляхом мінімізації можливих конфліктів. Ідеться про встановлення чітких правил, порушник яких наштовхуватиметься на реальну протидію з боку міжнародних інститутів з їхньою реальною можливістю застосовувати силу.

Постмодернізм виник з метою унеможливити повторення трагедій, до яких призвели модерністські тотальні ідеології. Натомість російсько-українська війна доводить, що навіть маленькі фрагментарні ідеї у своєму строкатому поєднані за умови загальної когнітивної вседозволеності породжують не менші жахіття. Події російсько-української війни мають стати останнім цвяхом у труні цієї епохи, дискурс якої довів не лише свою нежиттєздатність й невідповідність сьогоднішнім умовам, а й подекуди згубність. І хоча наразі важко передбачити, якою буде наступна метамодерністська доба, українське суспільство має стати в авангарді нового дискурсу, в якому свобода всеможливих висловлювань, дій та комунікативних практик водночас буде підкріплена усвідомленням відповідальності за них. Якщо Свобода як фундаментальна категорія забезпечує плюральність висловлювань, то Відповідальність наповнює їх сенсом за рахунок того, що вимагає наявності об’єктивної підставності, доказовості та, врешті-решт, відповідності дійсності.

Авторка статті: Уляна Костенко, співголовний редактор «Зони відповідальності».

Малюнок до статті художниці «Зони відповідальності» Діани Леснікової.

Підписуйтеся на наш Телеграм, Ютуб та Інстаграм.

Команда нашого видання не прагне створювати одноденний контент або гнатися за хайпом. Кожна наша стаття, подкаст та відеорозмова – це “їжа для розуму”, створена для спраглих до сенсів та ідей читачів. Для того, щоби зробити її ще поживнішою ви можете допомогти нам фінансово одноразовим донатом на Монобанку або ставши нашим постійним прихильником на платформі-аналогу Патреону – Ко-fi.

Читайте також:

• Постмодерністська доба почалася з прагнення досягнути глобальної стабільності, яку деякі інтелектуали пов’язували з розповсюдженням ліберально-демократичного устрою по всьому світові й “кінцем історії”. Активізація росії як головного агресора на європейсько-азійському просторі є не тільки спростуванням цього, а й приводом замислитися про роль таких міжнародних утворень як НАТО. Про історію стосунків України та Північноатлантичного альянсу читайте у статті Уляни Костенко Коли Свобода потребує гарантій безпеки: історія стосунків України та НАТО
• Перекручування фактів і сенсів по відношенню до тих чи інших конфліктів є звичайною річчю для дискурсу постмодернізму. Одна з найгарячіших тем цієї осені – ескалація вірменсько-азербайджанської напруги довкола Нагірного Карабаху – спричинила появу безлічі інтерпретацій цього конфлікту. Арсеній Войтенко у своїй статті Аромат палаючого оксамиту пропонує виважений та незаангажований погляд на цю проблему.
• Незважаючи на панівне уявлення про націй як про уявлених спільнот, потреба в артикуляції підґрунтя для їхнього існування залишається актуальною. У цьому контексті особливо важливо звертати увагу на тих українців, що довгий час перебували в стані територіальної та, що не менш важливо, ментальної окупації. Саме тому пропонуємо згадати вам статтю Павла Гуля Що мало відбуватись після деокупацій? Українізації