Не скучний Бог

Це був суботній зимній ранок, коли за вікном намело багато снігу, а вдома ще майже всі спали. Я зайшов до сина в спальню, ліг поруч з ним на ліжко і дивився, як він мирно додивлюється свої останні сни. За декілька хвилин він прокинувся і солодко потягнувся. Я почав говорити про плани на день, про те, що можемо поїхати в парк, щоб покататися на гірках і провести час разом. Спочатку він слухав, а потім почав говорити про сусідських хлопців, до яких він хотів би піти в гості. Він цього прямо не сказав, але я знав, що там телефони, ігри, VR-окуляри.

Я спробував пояснити, що ми не так часто кудись вибираємося разом і сьогодні є можливість. У відповідь почув коротке слово, яке різонуло сильніше, ніж я очікував: «Скучно». Я перепитав, бо не повірив одразу: «Тобі… зі мною скучно?»

Він щось говорив далі, але я вже не чув. Було боляче і неприємно. Всередині стало порожньо і важко. Я ще кілька хвилин лежав мовчки, дивлячись у стелю, а потім встав і пішов на кухню. Декілька миттєвостей дивився на засніжену вулицю крізь вікно, а потім став готувати сніданок. Ранок продовжувався, ніби нічого не сталося, але насправді - сталося.

Саме там, на кухні, мене наздогнала думка, від якої вже не втекти і над якою я розважав весь день. Мене накрило усвідомленням: я ж так само часом поводжуся з Богом. Я ніколи не говорив цього вголос, але своїми виборами, рішеннями, пріоритетами я ніби кажу - «скучно».

• Скучно читати Біблію, бо це вимагає зупинки, а не прокрутки.
• Скучно молитися, бо молитва не завжди дає миттєвий результат і швидку емоцію.
• Скучно слухати, бо я звик говорити.
• Скучно чекати, бо я звик отримувати одразу.
• Скучно йти повільно, бо світ навчив мене бігти.
• Скучно бути з Богом...

Насправді реальність полягає в тому, що саме зі мною може бути скучно. Я багато чого не знаю, не завжди веселий, можу бути втомлений і просто зайнятий, але з Богом інакше. Він не мовчазний, похмурий, виснажений життям, втомлений людьми старець без емоцій. Це карикатура, яку вигадує людське серце, яке відвикло від глибини і хоче простих відчуттів, які дають швидку дозу дофаміну. Біблія зображує нам Бога не таким.

Бог радісний і щасливий Сам у Собі. Писання називає Його «блаженний Бог» (1 Тимофія 1:11). Йому не бракує радості, не потрібно нічого «додати», щоб оживити Себе. У Ньому немає нудьги, бо в Ньому повнота життя. Він не шукає розваг чи якихось стимулів, бо Сам є джерелом життя і радості «…у присутності Твоїй повнота радості; у Твоїй правиці розкошування повіки» (Псалом 16:11)

Бог має почуття гумору і дотепність. Він сміється з гордості народів і самовпевненості сильних цього світу, які думають, що можуть обійтися без Нього (Псалом 2:4). Він іронічний у Своїх питаннях до Йова, не щоб принизити, а щоб зруйнувати ілюзію самодостатності і розширити його серце: «Де був ти, коли Я закладав основи землі?» (Йов 38:4). Це не холодний сарказм, а мудра, любляча усмішка Творця, Який бачить значно більше.

Бог неймовірно розумний. Він знає не лише факти, а сенс усього. Він не просто поінформований, а премудрий. «О, глибино багатства, премудрості й знання Божого!» (Римлян 11:33). З Ним можна говорити про будь-що - про зло, біль, страх, провину, війну і про серце людини. Він не губиться і не мовчить через незнання, а може пояснити будь-що. Не завжди одразу і не завжди так, як я хочу, але завжди так, як мені потрібно, бо Його мета не розважати мене, а оживляти.

Бог добрий і правдивий. Якщо Він щось обіцяє, то Він вірний. Він ніколи мене не обманює. Бог не маніпулює і не грає в психологічні ігри з людиною, не обіцяє, щоб потім відмовитися. «Бог не людина, щоб говорити неправду» (Числа 23:19). Якщо Бог мовчить, то це не байдужість, а мудрість і терпіння. Якщо Він чекає, то це не пасивність, а милість.

Бог неймовірно терплячий. Він не дратується від моєї повільності. Йому не набридають мої ті самі питання. Він не закочує очі, коли я знову боюся чи падаю. «Співчутливий і милостивий Господь, довготерпеливий і сповнений доброти» (Псалом 103:8). Йому не набридає і не скучно бути зі мною. Я швидше втомлююся від Бога, ніж Бог - від мене.

Бог багатогранний. З Ним неможливо «вичерпати теми». Йому завжди є що показати, розповісти, навчити. Він Творець, Суддя, Батько, Друг, Учитель, Лікар, Викупитель. Він знає мене краще, ніж я сам себе. «Ти відаєш, коли я сідаю і коли встаю, Ти заздалегідь знаєш думки мої. Бо, ще нема слова на моєму язику, а Ти, Господи, вже все знаєш» (Псалом 139:2,4).

Це далеко не все, що можна сказати про Бога, але якщо після всього цього Він здається скучним, то проблема не в Ньому, а в моєму серці. Воно притуплене і перевантажене шумом. Воно забуває і відвертається. Воно звикає до чогось банального і втрачає смак слави. Інстаграм здається цікавішим. Новини - важливішими. Я обираю книги з текстами, які були написані вчора, замість Книги, яку Бог терпляче писав тисячоліттями для таких, як я.

Біблія не просто дає нову інформацію про Бога, а говорить про те, що Бог дає мені Себе, бо вся повнота радості Бога зібрана в Ісусі Христі.

Ісус - це не «спрощена версія» Бога для людей. Це Бог, Який став близьким. У Христі можна побачити Божу радість, яка сидить за столом з грішниками. Божу дотепність, яка розкриває серця простими притчами. Божу мудрість, яка перевертає уявлення про силу і владу. Божу доброту, яка торкається прокажених. Божу терплячість до учнів, які знову і знову не розуміють.

Найглибша істина в тому, що Христос пішов на хрест не з примусу, а «заради радості, що була перед Ним» (Євреїв 12:2). Заради радості спасти, повернути і знову бути з тими, хто Його відкидає. Він радів тому, що може спасти мене.

Бог не став скучним, коли пішов на хрест. Він став ще глибшим, бо саме там відкрилася Його радикальна любов. Це любов, яка миє ноги Петру, який її зрадить і годує того ж Петра, після того як він її зрадив. Це любов, яка помирає за тих, хто її розпинає щоб воскреснути і подарувати їм Себе. Це любов, яка служить навіть тоді, коли про неї не думають і не дякують. Це любов, яка знову і знову «готує сніданки благодаті у Слові», навіть коли я не приходжу снідати. Це любов, яка не зникає, коли я від неї відвертаюся, а завжди першою проявляє ініціативу до стосунків. Це любов, яка чекає і не здається навіть тоді, коли я не молюся, бо забуваю про неї.

Це нагадало мені слова К.С. Льюїса, який у своїй книзі «Тягар слави» написав: 

«Схоже, що наш Господь вважає наші бажання не надто сильними, а надто слабкими. Ми - напівсердечні істоти, які бавляться питвом, сексом і честолюбством, тоді як нам пропонують нескінченну радість. Ми подібні до неосвіченої дитини, яка ліпить грязьові пиріжки в нетрях, бо не здатна уявити, що означає запрошення на відпочинок біля моря. Ми надто легко задовольняємося малим».

Іншими словами, ми не відкидаємо Бога, бо хочемо надто багато. Ми відкидаємо Бога і вважаємо Його скучним, бо погоджуємося на надто мале.

А це означає, що проблема не в Бозі, а в мені. Коли Бог здається мені скучним - це не вирок Богові, а діагноз моєму серцю, яке забуло Євангеліє і перестало бачити Божу славу. Саме тому моє серце потребує регулярного покаяння та оновлення в спогляданні Бога.

Отож, я готую сніданок і роздумую над усім цим. Моє серце впокоряється перед Богом і захоплюється Ним. За кілька хвилин мій син прийшов на кухню. Ми снідали мовчки. Він думав щось про своє, а я дивився на нього і думав: він щойно мене відкинув, але я все одно його люблю. Я все одно служу йому і готую для нього сніданок. Ймовірно, він навіть не до кінця розуміє, що зробив, як і я не завжди усвідомлюю, що роблю, коли відкидаю Бога. Проте якщо я все одно вибираю любити сина, то наскільки більше Бог любить мене? 

Ми з сином завершили снідати. Коли він ніс свою тарілку до раковини, проходячи повз мене, то я пригорнув його до себе і сказав: «Я тебе люблю». Він подивився на мене і запитав: «То коли ми йдемо на гірки?»

Того дня після обіду ми поїхали в парк. Сніг хрустів під ногами, повітря було прозоре й різке, а небо повільно змінювало колір, ніби хтось обережно перемішував фарби перед заходом сонця. Спочатку ми каталися на гірках, а потім грілися в маленькому кафе, тримаючи в долонях гарячі чашки, і дивилися, як за вікном день повільно здається вечору.

Я біг засніженими парковими доріжками, тягнучи за собою санчата, і чув за спиною сміх, який летів слідом, мов дзвінкий дзвіночок. Син сміявся голосно, щиро, так, як сміються тільки ті, хто ще не навчився стримувати радість. Я дивився на нього і ловив себе на думці, що радію не гіркам і не прогулянці, а самій цій радості в ньому і його не скучному дню.

Подих збивався, ноги ковзали, щоки пекли від холоду, мої руки мерзли, але серце було теплим і я посміхався. У тій миті не було нічого зайвого. Тільки рух, сміх і тиха впевненість у серці:

Бог не скучний! Бо любов ніколи не скучна! Скучно стає серцю, яке забуває, що його люблять.