Не підходьте, діти, до кладовища

“Не підходьте, діти, до кладовища.

Там дівчина, що була вільніше за птаху, але терпіла біль від поневоленого кріпацтвом батька. Дівчина, що поклала здоров’я в армії, але не отримала поваги від лікарів. Дівчина, що через свої травми була пронизана штифтами.

Дівчина, яку вбила медсестра і замотала в скривавлену ковдру. Дівчина, яка не пробачила неповагу до померлого.

Дівчина, яка стала мерцем, і тепер шукає помсти.

Не підходьте, діти, до кладовища”.

“Не підходьте, діти, до кладовища.

Там дворянка, єдина донька родини, що заручилася з козаком. Дворянка, чий чоловік після наказу Єкатерини присягнув на вірність Імператриці. 

Дворянка, що наклала на себе руки, не витримавши болю зради. Дворянка, що знала: так з’являються упирі.

Дворянка, що навіть після смерті зберегла звичку курити люльку.

Не підходьте, діти, до кладовища”.

“Не підходьте, діти, до кладовища.

Там Панна, що була закохана в графиню. Панна, що після втрати батьків та статку очолила родину. Панна, якій довелося стати відьмою.

Там Панна, яку прокляла власна кохана. Панна, що була вбила власною коханною.

Там Панна, яка стала Марою від своїх гріхів, прокляття, болю та невіри в богів.

Не підходьте, діти, до кладовища”.

І ти обертаєшся. 

Невже тобі дійсно це треба? Чи тобі не знати, що за це карають? Не люди, ні. Вищі сили. Бо вдиратися у простір мертвих заради їх посмертних подарунків - це…

…жахливо.

Навіть якщо це твоя дружина.

Особливо якщо це твоя дружина.

Чи тобі не знати, що це кладовище прокляте? Що люди й вдень його обходять, що без срібла і на крок не підступають? Але спрага наживи сильніша. Вважаєш, що її коштовності повинні належати тобі? Твоє право. 

Ти пожалкуєш.

Ти розплатишся.

Ти розділиш увесь їх біль.

Ти не чуєш шепоту, ще рано. Ще далеко. Ти перехоплюєш лопату та робиш крок через низенький дерев’яний паркан, який так давно покосився, щоб здавалося, ніколи й не був прямим. І повільно йдеш до потрібної могили.

Ти впевнений, що знаєш, де потрібна могила. 

Дурний. 

Ти знаєш, що Мари можуть уводити з потрібних стежок?

Тепер знаєш.

І ти чхаєш – звісно ж, тут так багато пилюки, і холодно, і вітер сильний. Але тобі не відповідають.

Ти ж знаєш прикмети?

Знаєш, що якщо не відповісти - може з’явитися упир?

Тепер знаєш.

Дурний-дурний-дурний. 

Ти навіть не підозрюєш, що щось не так, ти йдеш до своєї дружини. Який смішний жарт, але ти можеш думати, що тобі здається дзвінкий сміх, що розноситься луною і ніяк не стихає. 

До дружини? 

Ти не йдеш до дружини.

Твоя дружина вже не тут, і ти це чудово знаєш. 

Інакше тобі б ніколи не вистачило сміливості посміти посягнути на її коштовності.

Дурний-дурний-дурний. 

Ти перехоплюєш лопату – все ще такий впевнений у своїх діях, що навіть не звертаєш уваги на таку важливу деталь, яка змінює абсолютно все. 

Це.

Не та.

Могила.

Ти знаєш, що мерців краще не турбувати, інакше вони будуть шукати помсти?

Тепер знаєш.

І перед тобою з’являється рука з-під землі, така кістлява, ніби її володарка померла сотню років тому. Ах, це точно не твоя дружина. Це – гірше.

І ти відскакуєш, звісно, такого ти не очікував. А мрець не зупиняється, вона розкопує землю великими шматками, і ти розумієш: хто б це не був - вона буде йти за тобою. Ти ж насправді розумний, тебе в селі поважають і навіть староста завжди радий бачити в себе. 

А ще ти хочеш жити. 

І ти робиш повільні кроки назад, щоб тебе не почули, не помітили, тобі ж усього треба дійти до огородження та просто…

Бум. 

Почекай, хіба за твоєю спиною були перешкоди? Ти ж пам’ятав, що ні… 

Обертаєшся. 

І губишся в червоному димі, який попадає тобі в носа, в рота, тобі хочеться кашляти, щоб позбутися цього гіркого присмаку на язику та губах. А скрізь цей дим ти бачиш обличчя. 

Комусь дійсно треба було відповісти, коли ти чхнув, бо тепер перед тобою стоїть упир. Упирка. Сміється. Курить люльку. Явно глузує і видихає тобі в обличчя. 

Вона тут править усім, і разом з димом у твоїх легенях так близько до серця підбирається жах. Тваринний, такий, від якого губиться можливість ворушитися. 

Але ти все знаходиш сили повернутися, зірватися з місця, побігти так швидко, як тільки здатне твоє тіло.

Біжи, біжи, біжи. 

Принаймні ти можеш спробувати.

Як шкода, що не вийшло.

Але хто винний, що ти вирішив бігти через перехрестя? Невже ти справді думав, що якщо перестрибнеш через огородження – будеш вільний? 

Хто входить тут – покинь усю надію.

І ти бачиш її. 

Вона могла б бути прекрасною, якби її голова не була тільки чорним-чорним димом, який зливався з ніччю, ставав їй. 

Ти не можеш бігти шляхом, по якому вона стоїть. Та і загалом… Не можеш бігти. Ось так відчувається заціпеніння. Ніби уся кров стала льодом, ніби кісти стали каменем, ніби шкіра стала металом. 

І вона підходить-підлітає-наближається. 

А ти тільки дивишся.

Тобі залишається тільки дивитися. 

І чути, як за твоєю спиною набирають гучність кроки двох істот. 

Ти розумний, ти розумієш, хто це.

Вони крокують, так тихо, що тобі здається, ти чуєш вітер. І місяць. 

Місяць сьогодні особливий. 

І вони вже так поряд, що можна почути, як шелестять залишки тканини їхнього одягу. 

І руках мерця — шабля. Вона обходить тебе, дивиться тобі в очі. 

Ніби може.

Ніби її зіниці — не білі впадини кудись глибоко в череп. 

А поряд з нею — упирка. 

Вони усі — посміхаються, навіть сміються (ти впевнений) (ти чуєш, як сміх дзвенить у тебе в черепі) (воно зводить тебе з розуму). Але тобі недовго залишилося страждати, боятися, важко дихати. 

Адже мрець заносить шаблю. І вона довго дивиться тобі в очі, поглядом проникаючи ніби тобі так глибоко в душу, що тобі хочеться зняти з себе шкіру, щоб позбутися цього відчуття. 

Ти підіймаєш погляд до неба, де в оточенні темних хмар розливався світлом кровавий місяць. 

… і в червоному світлі блиснула іржава сталь.

Аркана повільно опускається на одне коліно, бере в руки голову, що покотилася по землі. Поряд з нею все так само стоїть Тостер, обтрушуючи сталь своєї шаблі від капель крові.

– Його дружина теж… Може стати такою як я… – з легким сумом кинула Хорена. 

Аркана не відповіла: вона задумливо піднесла голову до себе та лизнула плоть, дозволяючи крові текти по своєму язику.

Тостер видохнула та кинула, дивлячись кудись в бік села.

– Не підходьте, діти, до кладовища.

Виконавці: Alisa (письменниця), ніра ✨️пані джем✨️(художниця), GoogyDug (художниця)