Нащадки Адама

У Конкордансі Стронґа — списку кореневих слів, які зустрічаються в оригінальному тексті Біблії на івриті та на старогрецькій мові, ми маємо таку етимологію імені "Адам" — імені першої людини, що була створена за образом та подобою Бога:

#H120: від 119; рум'яний, людина (індивід або вид, людство і т. ін.):--X інший, + лицемір, + простолюдин, X низький, людина (середнього, низького ступеня), особа.

Розглянемо слово під номером 119, від якого, згідно з Конкордансом Стронґа, походить це ім'я:

#H119: показувати кров (на обличчі), тобто червоніти або ставати рум'яним: бути (пофарбованим, зробленим) червоним (рум'яним).

Лише білі люди можуть помітним чином червоніти.

У нас є опис ще одного відомого біблійного першопредка всіх людей: Ноя. Як нам вже відомо з попередньої статті, Ной був "невинний у своїх поколіннях" — він був чистим нащадком Адама, і цим заслужив "милість в очах Господа". Книга Еноха (Енох 20:2-10):

² Тіло його було біле, як сніг, і червоне, як троянда, і волосся його головне й тім'яне було, як хвиля (руно), і очі його були чудові, а коли він розплющив свої очі, то вони осяяли весь дім, наче сонце, тож увесь дім зробився незвичайно світлим. ³ І щойно його взяли з руки повитухи, то він відкрив свої вуста і почав говорити до Господа правди. ⁴ І його батько Ламех злякався цього, і віддалився, і прийшов до свого батька Мафусаїла. ⁵ І він сказав йому: "Я народив незвичайного сина; він не як людина, а схожий на дітей небесних ангелів, бо він народився інакше, ніж ми: його очі подібні до променів сонця і його обличчя блискуче. ⁶ І мені здається, що він походить не від мене, а від ангелів; і я боюся, як би в його дні не сталося на землі диво. ⁷ І тепер, мій батьку, я тут з невідступним проханням до тебе про те, щоб ти пішов до нашого батька Еноха і вивідав від нього істину, бо він має свою оселю біля ангелів". ⁸ І коли Мафусаїл слухав промову свого сина, то прийшов до мене на край землі, — бо він чув, що я там, — і вигукнув, і я почув його голос, і прийшов до нього, і сказав йому: "ось я тут, мій сину, бо ти прийшов до мене". ⁹ І він відповів мені і сказав: "заради важливої справи я прийшов до тебе, і через тривожний випадок я наблизився сюди. ¹⁰ І тепер, батьку мій, вислухай мене: у мого сина Ламеха народився син, образ і вигляд якого не такий, як у людини; його колір біліший за сніг і червоніший за троянду, і його головне волосся біліше за біле руно, і очі його — як промені сонця, і він розплющив свої очі, і ось вони осяяли весь дім.

Цей опис зустрічається й в уривку апокрифічної Книги Ноя, знайденої серед Сувоїв Мертвого моря (Vermes, 2004, p. 608, 1Q19, fr. 3):

… [до] батька свого. І коли Ламех (батько Ноя) побачив … [дитина змусила] кімнати дому [засяяти], як проміння сонця … щоб злякати …

Як відомо, у Ноя було три сина: Хам, Сим та Яфет. У свою чергу, в них були свої сини. Почнемо з Яфетових:

² Сини Яфетові: Ґомер, і Маґоґ, і Мадай, і Яван, і Тувал, і Мешех, і Тирас. ³ А сини Ґомерові: Ашкеназ, і Рифат, і Тоґарма. ⁴ А сини Явана: Еліша, і Таршіш, і китти, і додани.

Ґомер відповідає народу "Gimirri" в ассирійських клинописних текстах, назву котрого греки передали як "Κιμμέριοι" — кімерійці, Ашкеназ, як похідне від ассирійського "Iškuza" — скіфам, і враховуючи спорідненість скіфів та кіммерійців як іранських народів, ця інтерпретація виглядає ще більш правдоподібною. Є версії про тотожність Рифата з Віфінією або Пафлагонією, Тоґарма тотожний місту Теґарама, відомому з хетських та ассирійських текстів.

Чітких ідентифікацій Маґоґа на сьогодні не існує. Мадая ототожнюють, знов ж таки, спираючись на ассирійські тексти, з мідійцями.

Яван відповідає грекам; це ім'я походить від самоназви іонійських греків, і під спорідненими йому назвами греки були відомі всьому Східному Середземномор'ю та Близькому Сходу у біблійні часи. Ім'я Еліша означає острів Кіпр, який тоді звався Аласією або Алашією, однак уродженці деяких міст Кіпру протиставлялися Аласії, як, наприклад, уродженці міста-держави Кітіон, і саме вони називалися киттами. Таршіш є Тартессом, на що вказують подальші згадки Таршиша в Біблії як торгової держави, напр. Єз. 27:12. Доданів слід ототожнювати з родосцями.

Тувала та Мешеха слід пов'язувати з малоазійськими тібаренами та мосхами Геродота, а Тираса — з тирсенами, одним з народів моря (Dhorme, 1932).

Далі в Бутті перераховується Хамове потомство:

⁶ А сини Хамові: Куш, і Міцраїм, і Фут, і Ханаан. ⁷ А сини Кушові: Сева, і Хавіла, і Савта, і Раама, і Савтеха. А сини Раами: Шева та Дедан. ⁸ Куш же породив Німрода, він розпочав на землі велетнів. ⁹ Він був дужий мисливець перед Господнім лицем. Тому то говориться: Як Німрод, дужий мисливець перед Господнім лицем. ¹⁰ А початком царства його були: Вавилон, і Ерех, і Аккад, і Калне в землі Шінеар. ¹¹ З того краю вийшов Ашшур, та й збудував Ніневію, і Реховот-Ір, і Калах, ¹² і Ресен поміж Ніневією та поміж Калахом, він оте місто велике. ¹³ А Міцраїм породив лудів, і анамів, і легавів, і нафтухів, ¹⁴ і патрусів, і каслухів, що звідси пішли филистимляни, і кафторів.

Куша зазвичай пов'язуюють з Ефіопією, але яким чином "ефіоп"-Куш міг породити Німрода, родоначальника населення Месопотамії? Набагато більш логічним є співставлення Куша з містом Кіш, з якого походила перша акадська династія царів (Burkitt, 1920). З братами Куша простіше: Міцраїм — єгиптяни, Фут — лівійці, Ханаан — ханаанеяни (Sayce et al., 1917).

Але перед тим, як ми перейдемо до іншого сина Ноя, треба роз'яснити момент з приводу "Німрода, який розпочав на землі велетнів". Слово, яке Огієнко у цьому уривку переклав як "велетень", є словом «ghib-bore'» (Конкорданс Стронґа, H1368), що означає просто "сильний", або "могутній", а не «nef-eel'» (H5303), або ж «raw-faw'» (H7497), які використовуються на позначення велетнів у Бутті 6 та Бутті 15. У Біблії короля Якова та Синодальному перекладі цей момент передано більш точно, а саме як "він почав бути могутнім на землі".

І нарешті, розглянемо нащадків Сима:

²² Сини Симові: Елам, і Ашшур, і Арпахшад, і Луд, і Арам. ²³ А Арамові сини: Уц, і Хул, і Ґетер, і Маш. ²⁴ А Арпахшад породив Шелаха, а Шелах породив Евера. ²⁵ А Еверові народилося двоє синів: ім’я першому Пелеґ, бо за днів його поділилась земля, а ймення його брата Йоктан. ²⁶ А Йоктан породив Алмодада, і Шелефа, і Хасар-Мавета, і Єраха, ²⁸ і Увала, і Авімаїла, і Шеву, ²⁹ і Офіра, і Хавілу, і Йовава. Усі вони сини Йоктанові. ³⁰ А оселя їхня була від Меші в напрямі аж до Сефару, гори східньої.

Елам — стародавня країна на південному заході Ірану, Ашшур — ассирійці, Луд — Лідія, стародавня держава на заході Малої Азії, Арам відповідає арамеям, і, як можна побачити далі в Бутті, ізраїльські патріархи походять від Пелеґа, Йоктан же традиційно пов'язується з південними племенами арабів (Burkitt, 1920).

Таким чином, в Бутті 10, де перераховуються нащадки Ноя, не згадано жодного народу, що не належав би до європеоїдної раси.

Далі, у Новому Заповіті, ми читаємо, що каже апостолам Ісус після свого воскресіння (Матвiя 28:16 - 20 ):

¹⁶ Одинадцять же учнів пішли в Галілею на гору, куди звелів їм Ісус. ¹⁷ І як вони Його вгледіли, поклонились Йому до землі, а дехто вагався. ¹⁸ А Ісус підійшов і промовив до них та й сказав: Дана Мені всяка влада на небі й на землі. ¹⁹ Тож ідіть, і навчіть всі народи, христячи їх в Ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, ²⁰ навчаючи їх зберігати все те, що Я вам заповів. І ото, Я перебуватиму з вами повсякденно аж до кінця віку! Амінь.

Ця настанова апостолам неодноразово повторюється в Євангелії. Наприклад, в Марка 13:10 Ісус каже:

¹⁰ Але перше Євангелія мусить бути народам усім проповідувана.

Яким же народам апостоли проповідували?

Почнемо з Павла, оскільки він перший почав проповідувати язичникам, і через це себе називав "апостолом поганів" (Рим. 11:13).

У Гал. 1:17 повідомляється, що прибувши до Дамаску, він направився в Аравію, а після, повернувшись, проповідував у Дамаску, а потім в Єрусалимі та "усякому краї юдейському" (Дії 26:20). Далі Павло пішов "до сирських та кілікійських країн" (Гал. 1:21).

У Діях 13 та 14 описується перша місіонерська подорож Павла, яку він здійснив разом з Варнавою та юним Іваном Марком, під час якої він відвідав Антиохію Сирійську, Кіпр, Памфілійську Пергію, Пісідійські Антиохію та Іконію, Лікаонійські Лістру й Дервію, та Аталію.

Після, він певний час знаходиться у Коринті, пише послання до солунян (фессалонікійців), та знову відвідує Антиохію.

Під час другої місіонерської подорожі із Силою та Тимофієм Павло проповідує, окрім вже згаданих регіонів, у Тарсі, Фригії, Галатії, Троаді, Филипах, Фесалоніках, Верії в Македонії, Афінах, Коринфі, Ефесі та Кесарії (Дії 15:36-18:22), під час третьої, теж разом з Тимофієм — також Троаду, Міліт, Кос, Родос, Патару, Тір та Македонію (Дії 18:23-21:16).

Далі, Павло пише послання до филипійців, коринтян, галатів та римлян, після чого відвідує Єрусалим (Дії 20:16) та арештується (Дії 21:17-23:22). Згодом ув'язнюється в Кесарії, предстає перед Фестом і Агрипою, та вимагає кесаревого суду (Дії 23:23-26:32). Павло пливе з іншими в'язнями до Риму, але їм доводиться перезимувати на Мальті. У Римі він так само ув'язнюється і пише послання до ефесян, филип'ян, колосян та Філімона, і знаходиться під домашнім арештом два роки (Дії 27-28).

Євсевій Кесарійський у своїй "Церковної історії" [текст] надає інформацію про подорожі апостолів, посилаючись на Орігена. Він повідомляє, що Павло також був у Іллірику. Крім того, згідно з Євсевієм, Фома, Андрій та Іван кинули жереб задля визначення напрямку своєї місіонерської діяльності, і першому випало проповідництво в Парфії, другому — в Скіфії, третьому — в Малій Азії, а Петро вирішив проповідувати в Римі.

Іполит Римський написав дві праці, в яких є інформація про місіонерську діяльність апостолів, а саме "Про дванадцять апостолів Христа" [текст] та "Про 70 апостолів Христа" [текст].

Згідно з першою, Петро проповідував Євангеліє в Понті, Галатії, Каппадокії, Віфінії, Італії та Асії, Андрій — у Скіфії, Фракії та Ахаї, Филип — у Фрігії.

Варфоломій, як повідомляє Іполит, проповідував у Індії та Парфії, де був похований на території Великої Вірменії, в місті Аланум, Тома — парфянам, мідянам, персам, а також у Гірканії, Бактрії, Маргіані та захоронений у місті Каламін, що в Індії, Тадей — мешканцям Едеси і всієї Месопотамії, та помер у Бериті.

Також пишеться, що Павло проповідував в Італії, Іллірії та Іспанії.

У другій праці Іполита, що про апостолів від сімдесяти, згадується, що Марк-євангеліст став єпископом Александрії, Крискент — в Галлії, Епенет — Карфагену, Андроник — Паннонії, Амплій — Одессоса (міста на території сучасної Варни в Болгарії), Арістовул — Британії, Клемент — Сардинії.

Ми бачимо, що апостоли проповідували від Північно-Західної Європи до Південної Азії, однак чомусь цього не робили у набагато ближчих до Єрусалиму регіонах, які відрізнялися своїм расовим складом від тих, котрі були відвідані ними.

Усі ці факти свідчать про те, що не всі люди, вірніше, не всі ті, кого ми вважаємо людьми, походять від Адама. Але яким чином ці "люди" тоді з'явилися, і кими є?

У Левиті 17:7 згадуються "козли-демони", яким приносять жертви:

⁷ І щоб вони вже не різали своїх жертов козлам-демонам, за якими вони блудять. Це буде для них вічна постанова на їхні покоління.

Слово з івриту, яке перекладене як "козел-демон" у цьому вірші, є словом «saw-eer'» (Конкорданс Стронґа, H8163). Згадка про цих демонів у Біблії не є одиничною, однак, їх назва перекладається у різних віршах різним чином, наприклад, в Ісаї 13:21 як "волохаті демони":

²¹ Але будуть барложити там звірі пустині, і будуть доми їхні совами повні, і там пробуватимуть струсі, і волохаті демони там танцюватимуть…

Цей вірш нам дає ключ до розгадки природи цих бісів. Як відомо, уявлення про міфічних істот з козлиними рисами, звичним зайняттям для яких є танець, зустрічаються не лише в Біблії, а й у греко-римській міфології у вигляді сатирів та фавнів. Ще Єронім Стридонський ототожнював біблійних "волохатих демонів" з ними у своєму тлумаченні на книгу пророка Ісаї, і в Біблії короля Якова саме сатирами названі ці істоти.

Як можна помітити, зображувалися давньогрецькі сатири з типово негроїдно-монголоїдними пласким носом, потовщеними губами та маленькими очима.

Більше того, сатири та фавни пов'язувалися з небілими напряму. У середньовічній праці "Estoria de España" ("Історія Іспанії") [текст], написаному за наказом та за участі короля Альфонсо X Кастильського, переказується легенда, згідно з якою готський король Гадарих вигнав зі своїх земель відьом, котрі вступили у зв'язок з сатирами та фавнами, й породили гунів.

Звісно, козлині риси цих міфологічних істот є пізнішим продуктом уяви, й не завжди вони асоціювалися з козлом.

Сатири в Плінія Старшого мешкають неподалік від Ефопії ("Природнича історія", VI, 35), та в Індії, і описуються як "дуже швидкі тварини, то чотириногі, то біжать прямо як людина" (VII, 2). У наступній книзі Пліній уже прямо називає сатирів видом мавп (VIII, 54). Також, у середньовічному бестіарії 12 ст. "Книга звірів" сатир ототожнюється з мавпою, і згідно з ним, мешкає на території Ефіопії (White, 2002, p. 36). Те саме стосується й біблійних «saw-eer'»: їх пов'язують з павіанами, котрих шанували давні єгиптяни, що ізраїльтяни могли запозичити в них під час єгипетського рабства (Lockyer, Bruce, 1986, p. 50).

Така трансформація їх образу цілком логічна, оскільки мавпи на території Палестини, Балкан та Італії не проживають.

Для того, щоб остаточно з'ясувати, звідки взялися ці міфічні істоти, та, відповідно, небілі раси, повернемось до Сувоїв Мертвого моря. Серед них є апокриф, що називається Книгою Велетнів, котра, як можна зрозуміти, містить деталі подій Буття 6:1-4, які стосуються цих біблійних істот.

У ній розповідається про те, як двісті анголів вибирають тварин та людей, над якими будуть здійснювати протиприродні дії (Wise, Abegg, Cook, 2003, p. 291, 1Q23 Frags. 1+6+22):

¹ [… двісті] ² ослів, двісті ослиць, двіст[і … баранів] ³ отари, двісті кіз, по два гони [… звірин] ⁴ польових від кожної тварини, і тисячі від кожного [птаха…] ⁵ […] тоді […]

Результатом цього стало породження, як нам вже відомо, велетнів, та чудовиськ (4Q531 Frag. 1):

¹ […] вони осквернили […] ² […] породили велетнів і чудовиськ […] ³ […] вони породили, і ось, у[ся земля зіпсувалася…] ⁴ […] кров'ю її і рукою […] ⁵ [велетнів], якої їм не вистачало, і […] ⁶ […] і вони хотіли з'їсти багато […] ⁷ […] ⁸ […] чудовиська [знищи]ли її.

У давньогрецькому мистецтві є відголоски цих уявлень у вигляді численних давньогрецьких зображеннях сатирів, залучених до скотолозтва (Deacy, Pierce, 1997).

І так, ми виявили, що лише частина людства в загальноприйнятому розумінні є людством в розумінні християнському, і ми можемо окреслити його межі за допомогою 10 глави Буття та свідчень про мандрівки апостолів. Однак, треба ще розуміти, що народи, які могли вважатися в часи написання Буття та апостолів цілком білими, наразі відрізняються расово.

Через транссахарську работоргівлю на Близький Схід було завезено величезну кількість чорних рабів. Так, за оцінками Пола Лавджоя, загальна кількість завезених до Близького Сходу африканців у ході транссахарської работоргівлі становить близько 11,5 млн рабів (Lovejoy, 2000). Для порівняння, до всього Нового світу було перевезено близько 12 млн африканців (Segal and Ronald, 1995).

Що логічно, це змінило генетику тамтешнього населення (Almarri et al., 2021):

За нашими оцінками, африканська домішка на Близькому Сході з'явилася протягом останніх 2 000 років, причому більшість популяцій демонстрували ознаки домішки близько 500-1000 років тому (Рисунок S1; Таблиця S1), що узгоджується з попередніми дослідженнями (Hellenthal et al., 2014).

Те саме, звісно, стосується й населення Північної Африки, причому, в ще більшій мірі (що узгоджується з географією цього регіону), як виявилося під час генетичного дослідження давньоєгипетських мумій (Schuenemann et al., 2017):

Сучасні єгиптяни поділяють цей профіль, але, крім того, демонструють помітне збільшення африканських ліній мтДНК L0–L4 до 20%.

Ми виявили [через SNP PCA] давньоєгипетські зразки, що відрізняються від сучасних єгиптян і ближче до зразків Близького Сходу та Європи.

Також, як відомо, Кавказ та Малу Азію зачепили численні тюрко-монгольські вторгнення.

Отже, наразі лише європейці є людьми. Лише європейці відповідають Божому образу, за яким було створено людину, і мають можливість врятуватися. Змішуватись з іншими істотами, псуючи цей образ — страшний гріх, який був першорідним, і через який Господь одного разу пожалкував про наше створення, та знищив всю цивілізацію.