Народи Азії та Північної Африки у другій половині ХХ–на початку ХХІ століття - История и исторические личности курсовая работа

Главная

История и исторические личности
Народи Азії та Північної Африки у другій половині ХХ–на початку ХХІ століття

Особливості розвитку державності та політичних структур країн Сходу. Ідеології демократичного і авторитарного прагматизму. Причини формування руху афро-азіатської солідарності. Основні тенденції та протиріччя економічного росту країн, що розвиваються.


посмотреть текст работы


скачать работу можно здесь


полная информация о работе


весь список подобных работ


Нужна помощь с учёбой? Наши эксперты готовы помочь!
Нажимая на кнопку, вы соглашаетесь с
политикой обработки персональных данных

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
Народи Азії та Північної Африки у другій половині ХХ - на початку ХХІ століття
1. Ліквідація колоніальної системи. Політичний та ідеологічний розвиток країн і народів Сходу
2. Розвиток політичної думки в країнах Сходу
4. Рух афро-азіатської солідарності
6. Основні тенденції, фактори і протиріччя економічного росту країн, що розвиваються
7. Світове співтовариство, ООН і народи Сходу
1. Ліквідація колоніальної системи. Політичний та ідеологічний розвиток країн і народів Сходу
У другій половині ХХ ст. завершився процес ліквідації колоніальної системи. У 50-х роках завоювали незалежність Туніс і Марокко, 1960 рік - рік Африки, 1962 отримав незалежність Алжир, 70-і роки - емірати Перської затоки, 80-90-і продовжувався розпад колоніальної системи в Африці, в 1997 і 2000 рр. Китаю було повернено Гонконг і Макао, а в 2002 р. незалежним став східний Тімор. Віками створювана колоніальна система була ліквідована за 50 р. Почався процес становлення державності на Сході, пошуки шляхів розвитку політичної системи та економіки, налагодження міжнародних зв'язків.
Розвиток державності і становлення сучасних політичних структур у країнах Сходу мають принципові відмінності від західних моделей. Ці відмінності багато в чому були обумовлені різноманітним характером розвитку капіталістичних відносин у метрополіях (Захід) і залежних країнах (Схід). По-перше на Сході еволюція традиційного способу виробництва була перервана іноземним впливом (колонізатори), виникає синтез традиційного способу виробництва з іноземним капіталістичним укладом = колоніальний синтез і зв'язаний з ним розподіл праці в світовому масштабі. По-друге колоніальний синтез відрізнявся ще і тим. Що він почався зверху, тобто з надбудови (колоніальна адміністрація, місцева влада) самі були як прояв синтезу і головним знаряддям в реалізації процесів синтезу в інших компонентах суспільного життя: в економічному і соціальному житті, в області культури і ідеології.
По-третє , колоніальний синтез відрізнявся різноманітністю та багатоплановістю. Якщо в країнах Західної Європи перехід від феодал суспільства, роздрібленості та міжусобиць до абсолютистської централізації супроводжувався формуванням більш або менш однорідних за національно-етнічним складом і рівню суспільно-економічного розвитку держав, то у більшості країн Сходу в період колоніалізму картина була іншою. Вони наголошують на тому, що між країнами Сходу була значна різниця у рівні їх розвитку. З іншого боку, кордони конкретних колоніальних володінь також не охоплювали території з однаковим рівнем розвитку, а вони були різні (від первіснообщинного ладу до пізнього феодалізму) і з значними етнічними особливостями. До цього слід додати ту своєрідність, з якими відрізнялася політика колоніальних адміністрацій, а також форми іноземного підприємництва різних метрополій. Все це і обумовило багатогранність східних суспільств і шляхів формування державності в постколоніальний період.
По-четверте , генезис колоніального синтезу і його трансформація до незалежності визначалися в першу чергу метрополією в залежності від етапів колоніалізму (товарного - вивіз товарів і капіталістичного - вивіз капіталу), формування національного підприємництва - виникнення класів і формування сучасних форм суспільно-політичних рухів.
Всі ці особливості утворення і розвитку синтезу мали своїм кінцевим наслідком формування комбінованого і багатоукладного суспільства, яке складається із багатьох компонентів. У різних країнах Сходу співвідношення цих компонентів комбінованого суспільства напередодні незалежності було занадто неоднаковим, що також мало важливе значення для особливостей майбутнього державного і політичного становлення того або іншого східного суспільства.
Завоювання політичної незалежності - історична віха в житті народів Сходу. Але сама по собі не стала та і не могла стати панацеєю від вікової відсталості, лих, зв'язаних з колоніальним минулим. Це завдання цілої історичної епохи. Новодержавні утворення Сходу були обплутані економічними, політичними, релігійними, етнічними, соціальними і т. ін. проблемами. Об'єднання їх, надії на краще діють по інерції певний час, але не безкінечно. Відцентрові сили все рівно рано чи пізно дають про себе знати, уряди повинні розробляти стратегію і тактику національно-державної інтеграції метою якої стало б перетворення комбінованого суспільства у національно-цілісне, тобто в такий суспільний організм, де б всі його компоненти однорідні в суспільно-економічному і соціально-політичному плані, причому всі основні зв'язки між ними суттєві. Спроби керівників Сходу зробити це шляхом законодавчих актів та пропаганди ні до чого не привели. Слухачі підкреслюють, що сучасні країни Сходу з першого дня незалежності зіткнулися з феноменом неспіввідповідності реального багатоукладного суспільства рамкам офіційно проголошеної національно-державної спільності. В цьому і до сьогоднішнього дня полягає одна із основних проблем абсолютної більшості країн Сходу.
На Заходу процес формування буржуазних держав і громадянського суспільства ішли майже паралельно, основна маса реального суспільства усвідомлювала себе в перше чергу громадянами даної держави в той час як приналежність до більш вузьких, місцевих суспільств і груп відходила на другий план, а в деяких випадках і зникала зовсім. І як результат - між громадянським суспільством і його природним результатом - буржуазною державою - виникає спів відповідність, відносна функціональна гармонія, коли наявні протиріччя вирішуються в повсякденному житті на основі консенсусу.
Інша справа на Сході. Тут традиційно держава була всім, а громадянське суспільство знаходилося в аморфному стані. Сучасні буржуазні держави на Сході (незалежно від конкретних їх форм) не з неба впали і все таки зверху - або шляхом політичних національно-визвольних революцій, або домовленості з метрополіями верхівки даних суспільств. Ці держави виявились гібридом традиційності, сучасності де були тільки елементи сучасного буржуазного громадянського суспільства і в більшості випадків їх було недостатньо для забезпечення стабільності, ефективної діяльності дійсно сучасної держави. Буржуазна державність у країнах, що визволилися була законодавчо затверджена, але вона не могла бути нічим іншим, як запозиченим ззовні каркасом - формою без відповідного необхідного змісту.
Справа в тому, що в суспільній структурі сучасних країн Сходу є по суті два різних типи традиційного. Це - колоніальний синтез і архаїчне, тобто доколоніальне, типово традиційне. Тому офіційній незалежній державі потрібно було боротися на два фронти: а) проти традиційного, із якого вона безпосередньо виросла, тобто колоніального синтезу; б) проти архаїчного, традиційного, яке збереглося ще з часів доколоніальних і яке тільки під тиском обставин, які змінювалися, втягувалося в процеси модернізації.
Таким чином, кінцева мета одна - буржуазна модернізація і національно-державна інтеграція, але процеси синтезу за допомогою яких ця мета досягається, протікають у двох різних руслах. Все це і обумовлює особливо значну роль держави в сучасних країнах Сходу. Держава покликана грати активну формуючу і створюючи роль практично на всіх етапах суспільства в економічній базі (в тому числі і як безпосередній агент виробничих відносин), який виконує функції організації і управління виробництвом в національно-етнічній ситуації, в соціальній структурі, у всій системі політичної надбудови (в тому числі і в плані перебудови власне громадянського і воєнно-поліцейського апарату).
Вся ця активна і різнобічна діяльність необхідна для переборення сил багатоукладності і включення населення, яке живе в рамках архаїчних традиційних секторів і традиційного колоніального синтезу, в рамки сучасного громадянського суспільства. До того ж, відсутність загального міцного громадянського життя національні уряди і лідери пробували і пробують компенсувати зверху самим політичним життям.
В цілому процес становлення громадянського суспільства в державах Сходу сьогодні і його взаємозв'язок з офіційною державою після завоювання незалежності суттєво інші ніж були у відповідний період в Західній Європі. Там формування громадянського суспільства стало передумовою формування сучасної буржуазної держави. Процес його становлення почався ще в фазі абсолютизму, тому зразу же після політичних буржуазних революцій сучасна держава і послідуюча еволюція її історичних форм від традиційної авторитарності до сучасної буржуазної демократії в основі своїй визначала рівнем розвитку цього громадянського суспільства, процесами консолідації і т.д.
Таким чином, в Західній Європі процес розвитку ішов знизу - від економічного базису і соціальної структури до політичної надбудови. В абсолютній більшості країн Сходу національний капіталістичний уклад на момент досягнення незалежності був надзвичайно слабим, щоб зуміти самостійно виконати системоутворюючу функцію. Тому зразу же після досягнення незалежності ініціатива, стимулююча і направляюча роль в становленні громадянського суспільства належала елементам надбудови, насамперед елітарним колам держапарату (ядро сучасної держави). Іншими словами, процес формування громадянського суспільства тут почався в основному зверху. І лише в міру зміцнення і оформлення громадянського суспільства воно могло почати робити все зростаючий тиск на офіційну державу примушуючи її до подальшої еволюції (процес, який супроводжується частими кризами, революційними ситуаціями).
В країнах Сходу у запозиченої на Заході сучасної держави - парламентської республіки - не виявилось адекватної економічної і соціальної бази, національно-етнічної структури і навіть достатньо елементів для конструювання власного (тобто державного) апарату. Там, де така держава була створена, а формально - це більшість колоніальних країн Сходу (за виключенням авторитарних, соціалістичних і монархічних), дуже скоро виявилося невідповідність офіційної форми цієї держави суспільству, над яким воно підвищувалось.
Формування нових форм державності в таких умовах не означало встановлення його загального і реального контролю над традиційними секторами суспільства. Величезні пласти традиційних структур продовжували жити своїм, відносно замкнутим життям і керуватися в ньому іншими цінностними орієнтирами, ніж ті, що були написані офіційною державою. Лояльність груп (соціальних) цього роду що довго орієнтується або на колоніальний синтез, або на архаїчні уклади життя. Якраз цим пояснюються багато чисельні опозиційні і навіть сепаратистські рухи у багатьох країнах що розвиваються і які формувалися там зразу після досягнення незалежності. В основі їх лежить або колоніальний синтез, або архаїчні традиційні уклади.
Із зміцненням державності на Сході, уряди незалежних країн заставляють західні монополії рахуватися з їх реаліям і часто поступатися в своїх амбіціях в економіці. Країни Сходу, не дивлячись на різницю між ними, в більшості випадків вони зв'язані суттєвою єдністю. Їх об'єднує колоніальне та напівколоніальне минуле, а також периферійне положення у світовій економіці. Їх об'єднує і те, що у порівнянні з темпами інтенсивного сприйняття досягнень НТР і універсалізацією особливо в сфері матеріального виробництва, зближення Сходу із Заходом в соціокультурному відношенні відбувається відносно повільно (за виключенням ряду країн Далекого Сходу). І це, природно, тому, що менталітет народу, його традиції за короткий час не міняються. Іншими словами, при всіх національних відмінностях країни Сходу до цих пір ріднить наявність певної сукупності цінностей матеріального, інтелектуального і духовного життя. Хоча сьогодні більшість урядів країн Сходу беруть курс на модернізацію і ринкову економіку, Західний стиль життя і образ думок все більше стає нормою для міських жителів у країнах Сходу. Носіями інтеграції культур, при бережному відношенні до своїх цінностей є національна інтелігенція.
Роль релігії як віри і ритуалу як і раніше велика не тільки для Сходу, але і на Заході. Але для Сходу дуже важлива ще одна складова частина релігії - як ідеології і системи цінностей, кодексу соціальної справедливості, ідеології, яка виконує соціальне замовлення. У багатьох країнах релігійна думка продовжує визначати стан суспільної свідомості. Зараз відмічається певний ріст впливу релігійного фактору на східне суспільство. Це реакція - відповідь суспільної свідомості на занадто швидкі темпи модернізації і секуляризації попереднього періоду. Але в цілому релігійні установки перестають бути критерієм істини. Традиційні, в тому числі і релігійні накази втратили роль єдиного або головного регулятора відносин між людьми.
Характерна риса сучасного Сходу - відмічають слухачі, піднесення і спади впливу релігії і релігійних інститутів на людину, суспільство, політику. Спроби здійснити модернізацію за західним зразком майже повсюдно супроводжувались зменшенням впливу релігії, особливо в 50-60-і роки. В ході боротьби за свободу націоналізм відтіснив релігійний фактор за куліси політичної сцени. Народи Сходу боролися за незалежність переважно під націоналістичними, а не релігійними лозунгами, і в країнах, що визволилися були встановлені світські, а не теократичні режими.
З кінця 1970-х рр. Інтерес до релігії різко зріс, з одного боку на неурядовому рівні як релігійної віри і комплексу морально-етичних норм, з іншого боку, на офіційному рівні як санкція соціально-економічних проблем і політичного курсу. Появилися нові секти на Сході, росте вплив ісламського фактору.
І як висновок: не дивлячись на відносно швидке поширення наукових знань і сучасного мислення традиційні релігії до цих пір залишаються основою для значної частини світоглядних концепцій і соціальних теорій. Суспільно-політичні погляди часто виступають в традиційній формі або якось зв'язані з релігійною доктриною.
Великий вплив на суспільно-політичну думку в країнах Сходу зробила реформаторська діяльність нової інтелігенції. Суть релігійного реформаторства - переоцінка традиційних уявлень під прапором повернення до першооснов релігійної доктрини або релігійно-філософського вчення з позицій раціоналізму через очищення від багатовікових нашарувань і перекручень.
Реформаторство відображало необхідність трансформації релігійної свідомості з тим, щоб вона могла безболісно пристосуватися до умов життя, які швидко міняються у східних суспільствах. У богословсько-юридичному відношенні майже всі послідовники і прихильники реформаторства є фундаменталістами: вони відштовхуються від основоположних релігійних текстів або древніх канонічних книг і часто відмовляються від тих положень, які давалися пізньосередньовічними авторитетами. Але в соціально-політичному відношенні вони поділяються на "модернізаторів" і "охоронців"-антагоністів в соціальному і політичному плані.
"Модернізатори" пробують примирити науку і релігію, релігійну віру, соціальні ідеали і морально-етичні накази релігійних доктрин з дійсністю через освячення наукового знання священними текстами і канонами. Вони - поборники прогресу з національною специфікою. "Модернізатори" часто закликають до переборення антагонізму між релігіями і допускають можливість їх співробітництва.
Завдання ж фундаменталістів - "охоронців" переосмислення дійсності, сучасних соціокультурних і політичних структур в дусі священних текстів. Їх апологети стверджують, що релігії повинні пристосовуватися до сучасного світу з його пороками, а суспільство повинно будуватися так, щоб відповідати основним релігійним принципам. Фундаменталістам - "охоронцям" властива нетерпимість і "пошук ворогів". Багато в чому успіхи радикальних фундаменталістів та їх рухів пояснюються тим, що вони вказують людям на їх конкретного ворога, "винуватця" всіх його лих.
Реформаторські ідеї поширені переважно серед освічених міських кіл населення: різних релігій - ісламу, індуїзму, буддизму, конфуціанства, іудаїзму.
2. Розвиток політичної думки в країнах Сходу
Державна національна ідеологія - це декларована або фактично визначає урядовий курс система концепцій і поглядів з питань державності, політичної влади і соціально-економічного розвитку. Офіційні ідеології і програми, які лежать в основі державної політики - результат взаємодії різних етнічних, релігійних, станово-класових груп (які б не були різні їх інтереси), які представляють всю націю. Державна ідеологія служить могутнім активатором необізнаності народу, її відсутність або неадекватність загальнонаціональній згоді перешкоджають інтеграції, підтриманню стабільності, реалізації національних програм і т.д. Далекоглядні лідери розуміють це, інші приходять до розуміння, рухаючись шляхом "спроб і помилок".
Державна ідеологія, яку формулюють правлячі кола, повинна опиратися на національну ідею більшості народу, який проживає в межах певних політичних кордонів і який має спільну мету та життєві інтереси. Державна ідея може змінюватися із зміною урядів, тоді як національна ідея є тривалим фактором. Офіційні ідеології дуже активні. У розпорядженні властей є могутній арсенал засобів обробки населення. Мета її - формування національної самосвідомості через міфологізацію офіційної ідеології, тобто такі поняття як батьківщина, монархія, соціальна утопія і т.д. підносяться до рангу святинь.
Десятки держав на Сході мають свою історію, своє бачення світу і національних проблем які змінюються в залежності від обставин. Звідси і багатство офіційних доктрин і програм. Але в основі всього цього різноманіття незалежно від типу державності і політичного режиму у постколоніальний період лежить формула " чотирьох " С " - стабільність владних структур, стабільність національного буття, стабільність економічного росту і стабільність соціальної сфери.
Державна політична детермінанта сучасних офіційних ідеологій, проголошених або не проголошених в офіційних документах - націоналізм всіх відтінків, який поєднується з авторитаризмом або демократією. Ідеології можна умовно віднести до двох основних категорій, які самі по собі в чистому вигляді рідко зустрічаються.
* ідеологія національного прагматизму як демократичного так і авторитарного
* концепції так званих ідеологічних держав і близькі до них концепції "особливого шляху".
Для Японії це "суспільство благоденства японського типу" на національно-ліберальній основі, для Китаю, Кореї це опора на власні сили "чучхе", для Малайзії прагматизм, завданням якого є формування єдиної малайської нації, в Індонезії державу "все для всіх" на основі модернізації країни Кредо Сукарно п'ять принципів "панча сила" в Індії курс Дж. Неру "державний націоналізм", в Туреччині "кемалізм" з шести принципів, керівна ідея національна держава європейського типу. В сучасних монархіях - Брунеї і Таїланді, Камбоджі і Марокко - державна ідеологія тримається на тріаді "батьківщина (нація) - віра - монарх". Держави правлячих ідеологій - Ісламська Республіка Іран - "держава ісламу" яка не знає ні соціальної, ні економічної, ні національної нерівності, Пакистан - мусульмани Індії повноправна нація, Сірія і Ірак - ідеологія Баасизму проголошує мету: арабська єдність, свобода, соціалізм в ім'я відродження арабської нації. Ізраїль з дня утворення існує під прапором сіонізму - націоналістичній ідеї, стержнем якої є уява про світове єврейство як єдиний народ возз'єднаний на "землі обєтованній". До "ідеологічних" держав можна включити і країни, які обрали "особливий", "третій шлях розвитку", хоча після краху соціалізму говорити про них не варто.
В ідеологічній і політичній боротьбі на Сході широко використовується наднаціональна ідеологія або ідеології - панісламізм, панарабізм, пантюркізм, євразійство і т.д. Незважаючи на це, країни Азії і Африки після другої світової війни шукаючи виходи із різних ситуацій стали на шлях інтеграції. Сьогодні є такі регіональні організації: Ліга арабських країн (ЛАК - 1945 р.); Органзація Африканської єдності - Африканський союз (1963 - 2000 р.); ОПЕК і ОАПЕК, Ісламська конференція, Союз країн Перської затоки, асоціація країн південної Азії (Індія, Пакистан, Шрі-Ланка, Бруней, Бангладеш), АСЕАН - об'єднання країн Південно-Східної Азії.
Схід після другої світової війни став ареною активної міжнародної політики. Центрами протистояння стали Китай, де назрівала громадянська війна між Гомінданом і КПК і Корея. Ідея Сталіна поділити Японію на чотири окупаційні зони провалилася і основним центром концентрації сил став Китай. Прогнилий режим Чан Кайші впав під ударами НВАК і 1 жовтня 1949 р. Мао Цзедун проголосив утворення КНР. Залишки військ Чан Кайші були перевезені американцями на о. Тайвань, де останній і проголосив Китайську Республіку.
Іншим об'єктом суперництва США і СРСР стала Корея, де в 1948 р. були утворені дві держави - КНДР (комуністи) і Республіка Корея на Півдні. Після перемоги китайської революції лідер КНДР Кім Ір Сен почав мріяти про єдину соціалістичну Корею. Заручившись згодою Сталіна і Мао Цзедуна він в 1950 р. почав похід на Південь. Маючи перевагу в живій силі, війська КНДР захопили весь півострів. Тут уже висадилися американці під прапором ООН і вже армія КНДР залишила півострів. Тут вже за рекомендацією Москви у війну втрутилася КНР, пославши 500 тис. "добровольців". У 1953 р. було підписано перемир'я між воюючими сторонами і Корея по цей час залишається розділеною по 38 паралелі.
Після капітуляції Японії ПСА стала ареною визвольних революцій, якраз тут розпочався розпад колоніальної системи. Ще першого червня 1945 р. лідер Індонезії Ахмед Сукарно опублікував "п'ять принципів" ("Панча сила") майбутнього індонезійського державного націоналізму: інтернаціоналізм, демократія, загальний добробут, націоналізм і віра в бога в конкретних умовах країни. 17 серпня 1945 р. Сукарно проголосив незалежну Республіку Індонезію.
2 вересня 1945 р. голова Національного комітету визволення і керівник комуністів Індокитаю Хо Ші Мін проголосив утворення ДРВ. Але утвердити державу не вдалося, почалася французька агресія (1956 - 1954 рр.), як і в Індонезії агресія голландців (1946 - 1949 рр.), а в Малайї - до 1957 р. Перша закінчилася Женевськими протоколами, які зафіксували незалежність ДРВ на Півночі В'єтнаму, обіцяли референдум на Півдні в 1956 р. (не проведено), незалежність Лаосу і Камбоджі. Індонезія теж відстояла свою незалежність. Надія була на СРСР, його авторитет і сильний вплив комуністів. Але боротьба за сфери впливу на Далекому Сході і в ПСА була на користь СРСР тільки в Китаї та В'єтнамі, Північній Кореї. Інші КП потерпіли поразки через авантюризм у діях і нерозумні рекомендації з Москви і Пекіну: в Індонезії 1948 - 1949 і 1965 рр. на Філіппінах - 1952 р., в Малайї на середину 50-х р.
4. Рух афро-азіатської солідарності
Блокова система привела до формування руху "неприєднання" ідейним батьком якого був Й.Б. Тіто. В оформленні цього руху були зацікавлені Індія (Неру) і Китай (Чжоу Еньлай). У квітні 1955 р. в м. Бандунг (Індонезія) було скликано першу конференцію голів держав і урядів 39 країн Азії і Африки. Конференція підтвердила курс позитивного нейтралітету і неприєднання до блоків, підтримку визвольної боротьби народів і невтручання у внутрішні справи один одного та співробітництво у різних галузях економіки, медицини, освіти та культури. У грудні 1957 - січні 1958 р. в Каїрі була скликана економічна конференція 45 країн Азії і Африки. На ній було вирішено створити постійні органи руху афро-азіатської солідарності. Організаційне оформлення цього руху відбулося на конференції в столиці Гвінеї Конакрі у квітні 1960 р. де був прийнятий статут руху і сформульовані його мета - "об'єднати і узгоджувати боротьбу народів Азії і Африки проти імперіалізму, прискорити визволення народів і забезпечити їх економічний, соціальний і культурний розвиток". СРСР зразу прагнув включити цей рух в орбіту своєї великодержавної політики.
Афро-азіатська солідарність не позбавлена була протиріч погіршення Індокитайських відносин, протистояння Індонезії і Малайзії в 60-х роках, індо-пакистанські війни 1966 і 1971 р. і утворення Бангладеш, напруга між Індією і Пакистаном із-за Кашміру, вимога держави сикхів Халі стан радянсько-китайські протиріччя 60-70-х рр. між В'єтнамом і КНР 1977 р.
Ще один конфлікт як реальне зіткнення інтересів великих держав, свої прагнення ДРВ була американська агресія у В'єтнамі 1965 - 1973 = Паризькі угоди, США програли війну, але В'єтнам залишився розколотим. Весна визволення В'єтнаму квітень 1975 р. і об'єднання країни у СРВ (з 1976 р.) Режим Пол Пота в Камбоджі і його падіння шляхом введення в'єтнамських військ загострили відносини СРВ і КНР. В грудні 1979 р. почалася радянсько-афганська війна, яка знову загострила міжнародні відносини в Центральній Азії. Всі країни, що розвиваються засудили в ООН введення радянських військ в Афганістан. Війна мала трагічні наслідки для СРСР і продовжувалась до 1989 р.
Розпад СРСР і блоку соціалістичних країн кардинально змінили геополітичну ситуацію на Сході і створили нові умови для еволюції політичних та ідеологічних структур Азії в останнє десятиліття ХХ ст. Ортодоксальними соціалістами залишились лише керівники КНДР, КНР, СРВ, Лаос, Камбоджа стали на шлях лібералізації влади та ринкових реформ, хоча позиції держави залишаються вагомими, а керівництво залишається в руках комуністів. У зовнішній політиці встановлюються зв'язки з Заходом і США, інвестиції звідти. Збільшилася міграція зі Сходу і Африки в Європу, загострилися міжнаціональні протиріччя як на Сході так і на Заході. Виникли нові зони наркоторгівлі - "Золотий півмісяць", який об'єднав Іран, Пакистан, Афганістан і Середню Азію.
На теренах колишнього СРСР виникло 15 незалежних держав, серед них на Кавказі - Грузія, Азербайджан і Вірменія, в колишній радянській Середній Азії - Казахстан, Узбекистан, Туркменистан, Таджикистан і Киргизія. Всі вони ввійшли до складу СНД. Ще одним результатом розпаду СРСР стало посилення етнонаціонального сепаратизму. На пострадянській території він зачепив багато регіонів від Чорного і Каспійського морів до Поволжя і Тянь Шаня. Ще прагнучи зберегти імперію керівництво СРСР силовими методами придушувало виступи студентів і молоді Алма Ати 1987 р., Тбілісі 1989 р., Баку 1990 р. Етнонаціональні конфлікти на території СРСР, які почалися з 1988 р., поступово перетворилися в затяжні війни (в Нагірному Карабасі, Абхазії, Таджикистані) або в перманенті зіткнення (грузин з осетинами, осетин з інгушами і т.д.), замахи на президентів Узбекистану Карімова, Туркменії - Ніязова, Казахстану - Назарбаєв, Гамсахурдія - Шеварднадзе - у Грузії, провал народного руху в Азербайджані зміцнити владу. Найскладнішою проблемою для Росії стала проблема Чечні, де були сильні клани, мафія, пам'ять про кавказьку війну 1817 - 1864 р. (Шаміль), сталінську депортацію 1944 - 1956 рр. Помилки центрального уряду дозволили генералу Дудаєву захопити владу, а в 1994 р. вирішили силою ліквідувати авторитарно-мафіозний сепаратистський режим Чечні. Війна закінчилась (перша) в 1996 р. перемир'ям в Хасавюрті. Але так як ні одна із спірних проблем не були вирішені, в Чечні посилювались ваххабіти і арабські найманці (Хаттаб). В серпні 1999 р. почалася друга чеченська війна. Поширилась і географія діяльності чеченської діаспори. Конфлікт не вирішено. Серйозною проблемою взаємин Росія - Кавказ - Середня Азія є Каспійське море і його нафта на яку мають види і Туреччина та американські компанії, а також Іран. Для економічного співробітництва держави Закавказзя і Середньої Азії, а також Україна утворили два об'єднання - об'єднання країн Чорноморського басейну та ГУУАМ. Але реального результату їх функціонування немає.
Друга половина століття була відмічена різким прискоренням соціального розвитку країн Сходу. Мова йшла не тільки про зародження нових соціальних груп, класів, категорій, але і про якісну зміну самого суспільства. Риси модернізації і навіть "вестернізації" все чіткіше визначали соціальне обличчя Сходу, який не дивлячись на це залишався многоликим і різноманітним. Якщо можна собі уявити західне суспільство у вигляді зразка геометрично правильних фігур, форм, чітких ліній, то східне суспільство нагадує скоріше складний орнамент з асиметричністю і зовнішньою логічністю різнотипних малюнків. Тому, поряд з західно-східним синкретизмом, який все частіше зустрічається в соціальних структурах Сходу, особливо в кінці ХХ ст., зберігається і безумовна різниця між суспільствами Заходу і Сходу, причому - не тільки в культурно-цивілізаційному вимірі.
Східне суспільство, яке залишилось багатоукладним, строкатим і різноманітним в соціальному відношенні, якісно змінювалось. У його складі збільшувалась доля сучасних модернізованих структур і відповідно зменшувалась доля традиційних, архаїчних. Модернізація любого східного соціуму (сільські общини, регіону або земляцтва, міста або окремого його кварталу, етноконфесії або релігійного братства, яке в нього входить) йшла або через "капіталізацію", тобто розвиток приватного підприємництва і ринку, або через насадження державою "зверху" більш сучасних методів господарювання, політичної і виробничої культури, новітньої технології і організації праці. І як завжди перепліталися обидва канали модернізації. Але перший переважав там, де ініціатива належала іноземному капіталу або де вже встиг заявити про себе національний капітал (Індія, Туреччина). Другий канал переважав переважно в країнах з воєнними або революційними режимами (Бірма, Індонезія, Єгипет, Сірія). Але і в другому випадку одержавлення економіки завжди було неповним і об'єктивно переслідувало мету захистити слабу національну економіку від зовнішніх конкурентів, подати допомогу місцевому підприємництву, яке знаходилося в нелегкій стадії становлення.
Капіталізм на Сході став розвиватися у другій половині ХХ ст. набагато швидше, ніж у першій. Але цей розвиток ішов різними шляхами і потоками, в різних формах живився із різних джерел. Він привів до утворення декількох капіталістичних укладів у 1970 - 1980-х рр. Найважливішим із них слід визнати монополістичний капіталізм, який представлений підприємствами транснаціональних корпорацій (ТНК). Найбільшими і сучасними, які оснащені новітньою технікою і безперервно освоюють найпередовішу технологію, використовують висококва
Народи Азії та Північної Африки у другій половині ХХ–на початку ХХІ століття курсовая работа. История и исторические личности.
Реферат: Инфицированная рана верхней конечности
Доклад по теме Арсеньев Николай Сергеевич
Курсовая работа: Основы профориентационной работы в школе
Курсовая Работа На Тему Криминалистическая Фоноскопия
Имидж Делового Человека Реферат Кратко
Реферат Витамины Бест Рефераты
Физика Лабораторные Работы Контрольные
Ответы На Темы Сочинений
Казаков Диссертация
Сочинение Про Храм Александра Невского
Реферат На Тему Электроснабжение
Дает Ли Итоговое Сочинение Баллы К Егэ
Сочинение: Изображение "пошлости пошлого человека" в рассказах А.П. Чехова
Контрольная Работа По Теме Орфография 3 Класс
Загорелась Ошибка Курсовая Устойчивость
Реферат: Внешняя политика России в бассейне Тихого океана, русско-японская война. Скачать бесплатно и без регистрации
Реферат: И рема
Реферат: Столыпин и его революция сверху . Скачать бесплатно и без регистрации
Дипломная работа по теме Анализ механизмов управления оборотными активами на примере предприятия пищевой отрасли
Эссе На Тему Семь Граней Великой Степи
Общие положения об ответственности за налоговые правонарушения - Государство и право реферат
Привилегированные виды убийства - Государство и право курсовая работа
Учетная политика предприятия - Бухгалтерский учет и аудит курсовая работа