Napalm

Створення напалму 4 липня 1942 року Луїсом Фізером увінчало серію експериментів у кампусі Гарварду, які почалися в 1940 році під керівництвом Комітету з досліджень національної оборони. Метою експериментів було підвищення ефективності запалювальних речовин, які напередодні Другої світової війни були «вигнані на периферію» військової доктрини США. Це пониження можна пояснити двома фактами. По-перше, протягом тривалого часу запалювальна зброя мала технічну проблему, у вигляді компромісу між руйнівною силою і точністю, з яким доводилося стикатися її користувачам. По-друге, нехтували розробкою та дослідженням запалювальної зброї на користь хімічної зброї, яка вважалася набагато ефективнішою за запалювальну зброю, таку як вогнемети. З розвитком напалму все змінилося.

Напалм — це особливий тип запалювальної суміші виготовлений шляхом загущення нафтопродуктів за допомогою алюмінієвих солей жирних кислот, втім його точний склад значно змінювалися з часом. Він був швидко визнаний високоефективною запалювальною зброєю з трьох причин. По-перше, це значно збільшилась ймовірність займання інших легкозаймистих матеріалів у зоні ураження. По-друге, напалм має велику в’язкість, що збільшує дальність роботи струйних вогнеметів. По-третє, напалм не є самозаймистим, тому з ним легше працювати, ніж з іншими запалювальними речовинами. Ці фактори пояснюють, чому американські військові почали застосувати напалм незабаром після його створення.

Хімічний склад

Згущувач M1 — це суміш алюмінієвих мил, у яких приблизно 50% жирних кислот походить з кокосової олії, 25% з нафтенових кислот і 25% з олеїнової кислоти.

Згущувач M2 — це білий порошок зі складом, подібним до M1, але містить дегазований діоксид кремнію як антиагломерант. 

Згущувач M3 - це порошок, виготовлений з октаноату алюмінію (гідроксилалюмінію біс(2-етилгексаноат)) і антиагломеранту. 

Згущувач M4 - це порошок, виготовлений із ізооктаноату алюмінію та 2% силікогелю.

Напалм у Другій світовій війні (1943-1945): перші застосування

Напалм був вперше застосований на полі бою в Папуа-Новій Гвінеї 15 грудня 1943 року за допомогою вогнеметів. Потім американські військові використовували все більше і більше напалму під час повітряних атак, спочатку в Тихому океані (15 лютого 1944 року біля тихоокеанського острова Понхпей), а через шість місяців у Європі, відразу після Дня D. Понад 2/3 напалму, використаного США під час Другої світової війни (14 000 тонн), було використано на Тихоокеанському театрі, значна частина під час атаки на Токіо, яку Кертіс ЛеМей вважає «найбільш руйнівним нальотом в історії повітряної війни» 9 березня 1945 року, внаслідок якої загинуло приблизно 84 000 мирних жителів, 90 000 поранено та знищено більше чверті всього міста. Бомбардування Токіо та, зрештою, знищення 64 японських міст (ударами запалювальних бомб, що почалися 10 березня 1945 року) на думку деяких істориків, призвело до більшої кількості жертв, ніж ядерне бомбардування Хіросіми і Нагасакі. Але, оскільки напалм почав використовуватись лише наприкінці конфлікту, загальна кількість напалму, поставленого під час Другої світової війни, становить лише 17% запалювальної зброї, використаної США під час Другої світової війни і лише 5% від усієї кількості запалювальної зброї, використаної союзниками під час конфлікту.

Корейська війна (1950-1953): зброя №1

Хоча напалм використовувався в кількох конфліктах після Другої світової війни, наприклад, у громадянській війні в Греції (1944-49 рр.) та в Індокитаї (1946-54 рр.), ці випадки використання не порівнюванні з кількістю запалювальної зброї, яку використовували США літаки під час Корейської війни (1950-1953). Як повідомив Стокгольмський міжнародний інститут дослідження проблем миру загалом на Корею було скинуто 32 357 тонн напалму. У той час напалм вважався дуже ефективною зброєю для бомбардування району або стратегічного бомбардування, тобто бомбардування, яке не лише спрямоване на тактичну інфраструктуру чи позицію, але й охоплює всю територію навколо цілі.

В'єтнамська війна (1961-1973): напалм в основі стратегії бомбардувань

Перше відоме застосування напалму під час війни у В’єтнамі відбулося 27 лютого 1962 року. Два пілоти з Південного В’єтнаму, навчені США, скинули напалм на позиції Північного В’єтнаму. Після 1962 року кількість запалювальної зброї та напалму швидко досягла нових рівнів: близько 388 000 тонн американського напалму було скинуто на Індокитай за десятиліття з 1963 по 1973 рік. Пік використання напалму був досягнутий у квітні 1972 року. Після виведення американських військ яке відбулося в 1973 році, після майже десяти років безперервних бомбардувань напалмом, Південний В’єтнам, попри допомогу у вигляді, можливо, 400 000 тонн напалму, використаного від його імені, здався 30 квітня 1975 року. 

Після війни у В'єтнамі (1973-2011):

Після В'єтнаму напалм використовувався в кількох війнах, особливо в 2000-х роках в Афганістані та Іраку. Збройні сили США визнали, що під час цих воєн було використано багато бомб MK77. Хоча ці бомби не містять “справжній” напалм, їх запалювальні властивості дуже схожі і відрізняються вони лише дещо іншим хімічним складом запалювальної рідини, що міститься в МК77. 

У Женеві 10 жовтня 1980 року було прийнято консенсусом Конвенцію про певні види звичайної зброї (і разом з нею Протокол III). 

Протокол III про заборону або обмеження застосування запалювальної зброї забороняє за будь-яких обставин, робити цивільне населення як таке, окремих цивільних осіб або цивільні об'єкти, метою нападу із застосуванням будь-якої зброї чи боєприпасів, призначених головним чином для підпалу об'єктів чи заподіяння опіків людям дією полум'я, тепла або їх поєднання, що виникають внаслідок хімічної реакції речовини, доправленої на ціль. Протокол також забороняє використання запалювальної зброї доправленої авіацією проти військових цілей у межах скупчення цивільних осіб та обмежує використання запалювальної зброї, що доправляється іншими способами. Ліс та інша рослинність не можуть бути метою нападу, якщо вони не використовуються для приховування комбатантів чи інших військових цілей. Протокол III перераховує певні типи боєприпасів, такі як димові снаряди, які мають лише вторинний або додатковий запалювальний ефект; ці види боєприпасів не вважаються запалювальними.

10 квітня 1980 року конвенцію було відкрито для підписання: 50 держав підписали Конвенцію, яка набула чинності 2 грудня 1983. Сьогодні 121 держава є учасниками Конвенції. США нарешті ратифікували її в 2009 році, але із застереженням: вони зберігають за собою право використовувати запалювальну зброю проти військових об’єктів, розташованих у скупченнях цивільного населення, якщо вважається, що таке використання призведе до менших жертв і/або меншої побічної шкоди, ніж альтернативна зброя.