Найближчий друг, найважча втрата: короткий нарис португало-родезійських відносин

25 червня 1975 року Ян Сміт, прем'єр-міністр Родезії, назвав найгіршим днем свого життя. Саме в цей день Мозамбік, що був східним сусідом Родезії, отримав свою незалежність від Португалії. Крім того, що родезійці втратили свого найближчого союзника, (як би сказали вони самі- stone chinas), так ще й практично з усіх сторін Родезія виявилася оточеною ворожими силами. В цей день Смітові стало очевидно, що Родезія, в тій формі, якій він її бачив, приречена на поразку. Подальші роки були спробою родезійців якщо і не перемогти, то хоча б програти на власних умовах. На жаль, цим мріям не довелося стати реальністю.

Але чому саме вихід португальців з Мозамбіку став найкритичнішим ударом? І з якої причини я називаю саме Португалію, а не Південноафриканську Республіку найближчим союзником Родезії? Для відповіді на це запитання нам доведеться заглянути до самісінької суті португало-родезійських відносин, а також поринути у політику, культуру та історію далекої Португалії, про яку більшість з вас, я певен, знає дуже і дуже мало.

Сьогодні Португалія відома своїми винами, курортами та футболом. Маленька країна на самому Заході Європи, вона є занадто маленькою і незначущою, аби звертати на неї увагу. Площею з дві Житомирські області, з населенням у два Києва, її непросто знайти на глобусі. Але ще 50 років тому Португалія була дуже і дуже серйозною державою, загальною площею у всю Європу. Попри свою відсталість відносно інших країн Західної Європи, Португалія залишалася єдиною колоніальною імперією у світі- і все це попри протести цього самого світу.

Така ситуація стала можливою завдяки унікальному політичному режиму, встановленому у Португалії з 1933 року- так званій "Новій Державі", а також одному тихому університетському професору, на ім'я Антоніу ді Олівейра Салазар.

Антоніу Ді Салазар, воістину, незвичайний політичний діяч. Вчений та політик, консерватор та реформатор, філософ та диктатор, він керував Португалією довгі 40 років, за які зумів перетворити відсталу, та спустошену постійними повстаннями країну до статусу розвиненої, хоч і небагатої, держави. Саме під керівництвом Салазара Португалія змогла не тільки протриматися під ударами бурхливого XX століття, але і виправити помилки минулого та увійти у 40 найбагатших країн світу.

Режим "Нової Держави" Салазара, поза усіляким сумнівом, був диктатурою. Він базувався на ідеях корпоративізму, що так чи інакше об'єднувало його з іншими диктаторськими режимами Європи, але називати "Нову Державу" фашистською особисто я не став би. Самі португальці характеризували власний політичний режим "конституційною диктатурою", що опиралася на ідею про неприйняття комунізму (а до певного моменту навіть парламентаризму та демократії). Економічний розвиток Португалії тих років став можливий не тільки завдяки грамотним економічним реформам Салазара (сам диктатор був талановитим економістом), але і збільшенням ролі африканських колоній у економічному житті держави. Саме цей, колоніальний аспект діяльності Салазара і є визначальним в контексті розмови про його подальші стосунки з Родезією.

Португальці, як відомо, є нацією першовідкривачів. Саме вони у 15-16 століттях започаткували епоху географічних відкриттів. По суті, Португалія стала першою у Європі колоніальною імперією- саме португальці першими обігнули Африку з Півдня, були першими, хто виконав навколосвітню подорож, а також саме португальцям належить винахід Атлантичного Торгівельного Трикутника. Втім, до початку XX століття колоніальна слава вже давно залишилася в минулому. Велика частина заморських територій була втрачена, а ті, що ще знаходилися під формальним контролем Португальців, були тотально відсталими- як і сама метрополія. Після Першої Світової Війни Ліга Націй навіть серйозно підіймала питання щодо відторгнення у Португалії її африканських колоній- Анголи та Мозамбіку. Увесь світ був категоричним у своїй оцінці- Португалія, очевидно, не є однією зі світових держав і просто нездатна утримувати колонії. Вона так чи інакше рано чи пізно перетвориться у європейську провінцію, підконтрольну волі сильніших сусідів.

З цією позицією був категорично не згоден Салазар. Після приходу до влади, зазвичай небагатослівний та тихий професор раптово виступив із промовою про те, що португальці забули своїх героїв та відкинули роль першовідкривачів. Все те, що їм передали предки, сучасники Салазара занедбали і закинули. Це, з точки зору диктатора, було абсолютно неприпустимим. Португальці були зобов'язані виконати свою роль місіонерів та вісників цивілізації, вони мали знову правити в Африці та Азії- не тільки на благо самої Португалії, але і на благо народів, що населяли ці землі. Так "Новою Державою" був прийнятий курс на посилення позицій у колоніях без яких, як вважали лідери "Нової Держави", не може існувати Португалії як такої.

До Мозамбіку, Анголи та Гвінеї рікою потекли поселенці та гроші. Португальці зводили сучасні міста, будували дороги, розгортали видобуток мінералів та розвивали сільське господарство.

За час Другої Світової Війни, у якій Португалія відмовилася брати участь, Мозамбік та Ангола значно зросли економічно, а сама Португалія мало того, що повністю ліквідувала чималенький зовнішній борг, так ще й збільшила власні золото-валютні запаси у 40 разів. Це дозволило ще суттєвіше інвестувати у розвиток колоній, а крім того збільшити приток переселенців з Європи до Африки коштом стрімкого зросту народжуваності.

Попри всі успіхи Салазара у справі розбудови Африканської інфраструктури, інші Європейські країни стрімко набирали курс на деколонізацію, яка була абсолютно неприйнятною з точки зору Португалії. Напротивагу європейським ідеям, Антоніу на державному рівні запровадив вивчення та розвиток ідеї, яку назвали лузотропікалізмом. Суть її полягає в тому, що роль португальців у світовій культурі- це забезпечення розвитку підкорених нею народів, а самі португальці є не колонізаторами, а місіонерами та цивілізаторами. У своїх виступах лідери "Нової Держави" не тільки виражали гордість наявністю заморських територій, але і засуджували тих європейських лідерів, що закликали полишити Африку на долю самих африканців. Такі думки називалися єретичними, а усіх, хто їх підтримував- боягузами, що тікають у спробі уникнути відповідальності та не виконати своє місіонерське призначення. Деколоніалізм визначався як злочин проти самих африканців, адже вони були рішуче нездатними до самостійного державного управління. Держава, на думку португальців, є характерною лише для націй, а в Африці ніяких націй нема- є лише племена. І тільки разом з європейцями, африканці зможуть досягти вершин розвитку та досягнути успіху. Під припідняті брови європейських політичних діячів, Салазаром приймається концепція під назвою Ульрамар Португеш, або ж Заморської Португалії. Усі Португальські колонії, згідно з нею, більше не були колоніями, а стали невід'ємною частиною самої Португалії. Розвиток цих двох ідей, а також каскад реформ призвів до того, що у відповідь на стрімку втечу європейців з Африки, у 1961 році Португалія визнала всіх мешканців Ультрамар Португеш, аж до найостаннішого дикуна- громадянами Португалії. З усією повнотою громадянських прав.

Португалія дала знати усім, що вона стоятиме за свою африканську землю аж до самого кінця.

Проте, поява незалежних держав на континенті та активізація антиєвропейських рухів не оминула ані Мозамбік, ані Анголу, ані Гвінею. Сама політика просвітництва зіграла з португальцями злий жарт: підвищення освіти серед чорних та визнання їх громадянами, призвело до того, що вже невдовзі вони ознайомилися з лівими ідеями. Як би сильно Салазар не боровся з комуністами, все ж ідеї соціалістів та комуністів всередині країни (і не тільки) існували- як ніяк, в середині XX століття вони були дуже популярними. З лівими уродженцями Африки швидко виходили на контакт радянські агенти впливу. А де в світі з'являлися комуністи, туди невдовзі приходила війна...

Отже, з початку 60-х років, Португалія вступила у запеклу і криваву війну з комуністичними терористами, спочатку у Анголі, а пізніше- у Мозамбіці. Попри те, що Португалія входила в НАТО, союзники не поспішали допомогти їй у цій війні. І хоча Салазар був рішуче налаштований битися з повстанцями навіть наодинці, все ж в такій ситуації повністю без союзників вона не залишилась. Як ви знаєте, на Півдні Африки були і інші країни, що готові були відстояти своє право на життя в Африці. Родезія та ПАР, найближчі сусіди португальців, були приречені утворити з Салазаром органічний союз, адже ніщо так не зближує нації, як спільний ворог.

І хоча родезійці мали чудові стосунки з португальцями ще задовго до того, як було проголошено незалежність країни, формально союз між Родезією та Португалією було укладено у 1964 році. До цього моменту стосунки між державами носили радше економічний характер: велика кількість спільних підприємств виникла у Мозамбіці, де знаходився найближчий до Родезії порт у місті Бейра. Саме через португальський порт родезійці реалізовували власні товари на світовий ринок, а натомість закуповували паливо та інші необхідні матеріали. Крім того, родезійці і португальці мали досить схожі погляди на розвиток африканської громади у своїх країнах. Велика кількість туристів і підприємців з обох сторін щоденно подорожували через кордон. Добросусідство- ось найточніше визначення того, як взаємодіяли між собою обидві країни.

Найважливішою подією, що ознаменувала собою новий етап у розвитку відносин Родезії та Португалії, став візит нещодавно обраного прем'єр-міністра Родезії Яна Сміта у Лісабон. Сміт, в ході важких перемовин щодо статусу Родезії, вів важкі перемовини з урядом Великобританії. Перед черговим візитом до Лондону, він вирішив завітати в гості до Антоніу ді Салазара, який незадовго до цього запросив Сміта до себе. На думку обох політиків, їм було про що поговорити: обоє були сильно занепокоєні активізацією Росіян у Африці. Крім того, Салазар дуже переймався політичною кризою навколо Родезії: він чудово розумів, що в разі перетворення сусіда на чергове Конго, нічого хорошого з Мозамбіком не трапиться. Ця зустріч, що відбулася в маєтку Салазара 2 вересня 1964 року, мала приватний характер. Але завдяки тому, що пан Сміт полишив по собі чимало письмових згадок та навіть повноцінні мемуари, ми маємо змогу дізнатися те, чого на той момент не знав ніхто крім цих двох чоловіків.

Сміт описав Салазара, як одного із найвидатніших людей, якого він зустрічав. На думку Сміта, Салазар аж ніяк не був схожим на тирана: "...попри те, що його називали диктатором Португалії, це не відповідало дійсності. Він був тихим і спокійним, старим інтелектуальним університетським професором, що викладав на папері свої філософські думки щодо розв'язання політичних проблем його країни".

Під час їх розмови (Салазар гарно знав англійську), португалець продемонстрував високий рівень розуміння ситуації, що склалася навколо Родезії. В цій бесіді Антоніу попередив Сміта про те, що Великобританія має серйозний намір про нав'язання родезійцям політики NIBMAR і не збирається виконувати дані Смітові обіцянки про незалежність. Всі джерела Салазара твердили про те, що британці готові поступитися білою меншістю Родезії і віддати країну комуністам. Після того, як Антонію своїм тихим і спокійним голосом розказав усе вищесказане, він подивився в очі родезійцю і спитав: "Що ви будете робити, в тому разі, якщо мої прогнози справдяться?" Сміт був чесною і прямою людиною. Він відповів прямо і без жодних зволікань: "В такому випадку ми візьмемо ситуацію у свої руки і проголосимо незалежність самостійно".

Після цих слів, Салазар повільно піднявся з крісла, підійшов до Сміта і потиснув йому руку. Він заявив: "Я радий зустрічі з людиною, яка достатньо відважна, аби покласти інтереси держави на перше місце". Після цього, Салазар завірив Сміта, що в разі проголошення Родезією незалежності в односторонньому порядку- Португалія не полишить її в біді та надасть родезійцям усю допомогу, на яку буде здатна. Крім того, Салазар завірив Сміта і в тому, що аналогічні дії прийме і Південноафриканська Республіка.

Всі ми знаємо, що трапилося невдовзі: прогноз Салазара виявився точним. Сміт, вірний собі, таки наважився на проголошення UDI. На Родезію було накладено міжнародні санкції, а невдовзі почалася Війна в Буші. Втім, Антоніу ді Салазар теж був вірний своєму слову: з перших днів родезійської незалежності, Португалія усіляко допомагала родезійцям у їх боротьбі. Саме завдяки Португалії і ПАР торгівельне ембарго та санкції ООН вдавалося успішно обходити. Всі три країни успішно співпрацювали як в економічному, так і в військовому сенсі: обмін досвідом, розвідувальними даними, взаємопідтримка та навіть спільні військові операції стали нормою з перших днів війни.

Втім, Антоніу ді Салазар був немолодою людиною. У 1968 році він отримав крововилив у мозок і вже не міг керувати країною. Його курс був продовжений Марселу Каетану, який попри всі намагання не зміг впоратися в викликами часу. У 1974 в Португалії відбулася безкровний військовий переворот, відомий як Революція Гвоздик, за результатами якої до влади в країні прийшли ліві сили. Португальські комуністи швидко знайшли спільну мову з комуністами в Африці- і на цьому 500-річне перебування португальців у Африці добігло кінця. 150 000 португальських військових, союзників Родезії, повернулося до Європи. До влади в країні прийшли маріонетки росіян, терористи з організації ФРЕЛІМО, яких родезійці останніх 10 років допомагали знищувати. ФРЕЛІМО, звичайно, до родезійців теплих відчуттів не мала. 60% родезійського кордону вмить опинилося ворожим.

І хоча це ще не був кінець, все ж родезійці готові були битися до кінця, але починаючи з падіння Мозамбіку кожен наступний день був важчим за попередній. Гіркий фінал цієї історії всім нам відомий.

На останок наведу цитату Сміта, щодо Антоніу ді Салазара, останнього диктатора Європи: "Він був людиною великої чесності та вірності своєму слову. На жаль, він був немолодим і час таки наздогнав його. Якби він протягнув ще б одне десятиліття, Родезія могла б вижити".