На шляху до толерантності. Від хейту ДнД до розуміння, чи ні?

Це моя особиста історія, тож звертаюся до кожного, хто цікавиться НРІ або переживає подібні емоції. Я не маю на меті повчати, як правильно жити чи у що грати, — радше хочу поділитися тим, через що пройшов сам. Можливо, комусь це допоможе відчути, що він не один у своїх сумнівах, роздумах чи розчаруваннях.

Токсичність у спільноті: чому це питання мене зачепило

Останнім часом у нашій українській рольовій спільноті спостерігаю багато емоційних «баталій» навколо Підземель і Драконів 5/24 редакції. Одні захищають її як «золотий стандрат» й найпростіший старт для новачків, інші ж безапеляційно радять уникати її. І це проявляється як у повідомленнях в чатиках, так і через відео на ютубчику чи статті.

У якийсь момент я помітив, що все це має ознаки «токсичності», коли критика перестає бути конструктивною й перетворюється на знецінення чи агресію. Це спонукало мене пригадати власний шлях: я теж тривалий час «топив» проти ДнД, вважаючи цю систему надмірно розрекламованою, одновимірною, обмеженою. Згодом зрозумів, що проблема — не стільки в системі, скільки в моєму ставленні до неї та до людей, які її люблять.

Мій бекґраунд: звідки взялася неприязнь

«Я грав у дві великі кампанії — Фанделвер з розширенням та «Гробницю Анігіляції», а також повно ваншотів. Мене дратували складні правила, обмеження персонажа та лінійність пригод. Але найбільше — те, що ДнД було повсюди. Я хотів показати, що існують інші ігри, але насправді моя критика часто перетворювалася на токсичність»

Підживлюваний цими емоціями, я почав агресивно критикувати ДнД. Я думаю, не секрет, що перші «андеди» (виклик з казаном, що ми проводили) мали красномовну абревіатуру «UnD&D», і на один з казанів вона взагалі потрапила в бан. Зараз, озираючись назад, бачу, що частину моєї злості формувало не лише бажання донести ширину нашого хобі, а й бути «особливим» та грати «в щось серйозніше чи просунутіше». Насправді ж я ставав токсичним, оточував себе такими ж токсиками і відштовхував людей, з якими міг би мати хороші ігрові стосунки.

 «Перемога не принесла навіть краплі втіхи» (©)

Найбільш показовою для мене стала історія з моїм другом. Він кілька років вів гру у своєму власному світі, використовуючи правила DnD. Я довгий час наполягав, що «ця система не пасує його сетингу», і врешті-решт довгими аргументами змусив його перейти щось менш файто-центричне. Ми десятками годин обговорювали різні аспекти НРІ, бо часто мали протилежні погляди. Врешті-решт він поступився.

«Коли він погодився змінити систему, я мав би радіти. Але замість цього я відчув порожнечу. Я зрозумів, що не довів нічого, окрім того, що моє его важливіше за нашу дружбу. У цій «перемозі» не було жодної радості, лише гіркий післясмак.»

Тоді я зрозумів, що моя критика стає не конструктивною, а руйнівною — і для мене самого, і для дружби. Я почав глибоко рефлексувати: «Чому я так агресую проти ДнД?» і «Що я намагаюся довести?»

«Спалахи пробудження»

Після цієї «неприємної перемоги» я почав бачити дрібні, але дуже показові ситуації, які віддзеркалювали мою власну токсичність:

Суперечка в чаті з новачком. В одному з тг-чатів я натрапив на пост новачка, який просив поради, «з чого краще почати». Я ще до того, як інші відписали, відразу накинувся з коментарем:

і почав розповідати, чому ця система — «відстій, лажа і шкідлива для нього».

У відповідь отримав здивоване:

Я відчув, ніби обливав крижаною водою людину, яка тільки хотіла зайти в наше хобі. Тоді вперше задумався, що моя порада не допомогла, а тільки знівелювала захоплення людини. (Днями  я знайшов того хлопця і перепросив у нього).

Перегляд «хейт-відео» на YouTube. Я натрапив на нове відео (насправді декілька), де автори гнівно розносили DnD. Спочатку я думав: «Золоті слова, усе до біса точно». Але вже за пару хвилин у мене виникло дивне дежавю: «Це ж точнісінько як я — багато емоцій, мало конструктиву!». Я зловив себе на тому, що така форма подачі виглядала примітивно та ворожо, а не як аргументована критика. І при тому вона майже не давала реальних альтернатив. Почувся дуже неприємний післясмак, і я зрозумів, що сам діяв подібним чином.

Зустріч із «ДнД-фаном». На мітапі cats&dice я познайомився з гравцем, якого давно знав онлайн, але ніколи не спілкувався наживо. Я знав, що він — «запеклий фанат гри». Замість того, щоб із порогу почати доводити йому, що він не правий, я був «на шляху» і вирішив просто запитати, чому він так любить цю систему.

Він розповів, як багато часу приділяє світобудові, вбудовує в гру різні домашні правила, аби зробити сюжет гнучкішим, і як усій його пачці подобається саме такий баланс між боєм та історією. Я вперше побачив, що людина може усвідомлено обирати ДнД, а не просто «сліпо слідувати мейнстріму», як мені здавалося. Це була маленька, але важлива «іскра» в моєму сприйнятті.

Усі ці ситуації, хоч і дрібні, нашаровувалися, і я дедалі більше переймався: «Мої дії явно руйнують, а не будують».

Що я зрозумів, шукаючи рішення

Спочатку я просто хотів обговорити свої почуття з друзями, але швидко помітив, що наше спілкування часто підживлювало мої упередження. Щоб краще зрозуміти, чому в НРІ-спільнотах так легко виникають конфлікти, я вирішив заглибитися в тему. Серед іншого, я натрапив на дві цікаві роботи: Гері Алана Файна «Shared Fantasy: Role-Playing Games as Social Worlds» та Сари Лінн Боумен «The Functions of Role-Playing Games».

Файн розглядає рольові ігри як «мікроспільноти», де гравці створюють власні правила, ієрархії та навіть своєрідні «ритуали посвяти». Наприклад, бути «крутим гравцем» може означати знання безлічі різних систем. Я зрозумів, що моє знецінення DnD було, по суті, спробою виділитися, довести свою «особливість» у цій субкультурі. Це підживлювало мої комплекси й навіть синдром самозванця.

Боумен, своєю чергою, пише, що НРІ стають відображенням наших потреб: бажання визнання, пошуку спільноти, самореалізації. Коли щось — наприклад, гра або чужі смаки — не відповідає очікуванням, це може викликати емоційну реакцію чи навіть конфлікт. Можливо, моє перше враження від DnD виявилося таким гострим саме тому, що в тих кампаніях я не отримав того, чого підсвідомо шукав.

Ці книги допомогли мені усвідомити, що конфлікти в нашій спільноті — це не просто суперечки про механіки чи жанри. Вони часто відображають глибші соціальні та психологічні процеси. А ключ до подолання токсичності у нашому підході до спілкування: у вмінні слухати, визнавати досвід інших і відмовлятися від суджень, продиктованих емоціями (хоча, я от думаю, що до цього дійти можна було значно легше))).

Мій новий шлях: від хейту до розуміння

Озброївшись цими знаннями, я якийсь час тому почав змінювати свою поведінку (у мене все ще не виходить це на 100%, але я "на шляху"):

1. Розмежовувати гру та людей. Я перестав ототожнювати «грати в ДнД» із «бути менш просунутим», «бути обмеженим». Тепер для мене це просто система, без навішування на людину ярликів.
2. Будувати критику на фактах, а не на емоціях. Коли мене запитують, чому ДнД не зовсім для мене, я відповідаю: «Мені забагато кранчу і обмежень, тому мені більше заходить, скажімо, Dragonbane». Але не намагаюся довести, що ДнД — «однозначно погана».
3. Ставити запитання перед твердженнями. Замість «Ваша система — лайно собаче», тепер намагаюся уточнити: «Що саме ти хочеш отримати від гри? У ДнД є такі й такі особливості — чи ти готовий до них?»
4. Підтримувати новачків. Якщо хтось прийшов у НРІ через ДнД, я допомагаю йому розібратися зі складними правилами, а потім розповідаю про альтернативи. Вибір завжди за ним.

Давайте будувати, а не руйнувати

Ми тільки формуємо культуру НРІ в Україні. Щоб уникнути токсичності, я пропоную пам’ятати:

• Кожна система — це інструмент, а не показник «просунутості».
• Перш ніж критикувати, давайте подумаємо, як наша порада допоможе людині.
• Слухати інших і намагайтеся зрозуміти їхній вибір.

А головне — підтримувати новачків, адже вони створюють майбутнє нашої спільноти.